Одним страхом урівноважився другий. Вже невідомо як, Чарлі Бертон миттю відшукав двері, вилетів з будинку, чкурнув до бомбосховища. Він просидів там з півгодини, аж доки замовкло все довкола, а тоді висунув носа назовні.
Але боже милий, що сталося?.. Нема старовинного особняка лорда Бівербрука. Нема конюшні й гаража. Нема флігеля, де жила обслуга. Є тільки вогонь, який аж гуде, гнаний вітром, та височить безладний хаос цегли, каміння й заліза.
І Чарлі Бертон зареготав. То був істеричний регіт людини з самої себе, з страху, якого вона щойно позбулась.
Хто сказав, що лорда Бівербрука задушено?! Дурниця! Він загинув від фашистської бомби, пройшов через вогненну купіль, і його душа вже стукає в ворота раю!.. А його вихованець Чарлі Бертон постукає в інші ворота: завтра вранці він вилетить до Америки разом з Агні та й забуде, що таке війна.
Чарлі помацав кишені. Вони приємно відстовбурчувалися і своїм вмістом мали забезпечити безтурботне життя протягом тих кількох років, доки Бертон здобуде звання професора. Отже — до Агні! І досить схилятися перед нею. Треба, нарешті, виявити себе справжнім мужчиною.
Однак недарма ж кажуть, що біда за бідою ходить. Наближаючись до будинку, де жила Агні, Бертон помітив досить дивну пару. їм, певне, начхати було на війну і на бомбування. Мужчина був у тому стані, коли з найсерйознішим виглядом плещуть дурниці, регочуть з сумного і падають, де стоять, утративши опору. Жінка, мабуть, теж була п’яненька, але на ногах трималась і з сміхом тягла за собою мужчину:
— Ну, Дуглас, ну, мій любий, прошу: ще трошки!.. Ще дві хвилини — і ми вдома.
— Ой Агні, — реготав п’яний, — спини, будь ласка, землю. Хай не крутиться, а то я впаду, слово честі, впаду!
“Дуглас?!. Агні?!.”
Сумніву не було: Агні зраджувала Бертона. Та ще й з ким? З бридким, як мавпа, Дугласом Лендкоффом, ад’ютантом прем’єр-міністра!
Холодна, жорстока зненависть стиснула серце Бертонові. Вбити негідницю!.. Познущатися з неї так, щоб вона прокляла свої останні хвилини!
І він її убив. Скористався з свого ключа, зайшов давно знайомим ходом до Агні в спальню, стягнув з ліжка і жорстоко закатував. Така самісінька доля спіткала б і Дугласа Лендкоффа, але той був п’яний, як свиня, і тільки мукав на штовхани, не прокидаючись. Чарлі Бер-тон наостанку дав йому каблуком в обличчя і пішов зізнаватися до поліції. Світ йому зійшовся клином.
На другий день ув’язнення Бертона викликали до “Інтеллідженс Сервіс”. Чарлі, який доти вже схаменувся, тремтів, сподіваючись на найгірше. Але трапилось чудо: йому висловили подяку. Виявляється, Агні Бертельс була видатною німецькою шпигункою; під час обшуку на її квартирі знайдено дуже важливі матеріали. Він, Чарлз Бертон, допоміг розкрити велику шпигунську організацію, — честь і хвала йому за це.
— Проте, — сказав наприкінці полковник з “Інтеллідженс Сервіс”, — вбивство лишається вбивством. На вас чекає тяжка кара. Ми можемо вас врятувати, однак…
Чарлі чудово зрозумів, чого від нього хочуть, і гаряче запротестував. Тоді полковник натякнув, що лорд Бівербрук теж, здається, помер не власною смертю. В усякому разі, лікарі дивуються, як це старий, лишившись неушкодженим під час вибуху бомби та пожежі, має такі виразисті синці на шиї. А ось цей ґудзик, що був затиснутий у нього в руці, дуже скидається на…
Полковник покрутив у руках ґудзик, притулив його до рваної дірки на піджаку Чарлі Бертона й зітхнув.
— Я згодний… — хрипко сказав арештований.
— От і гаразд… Вас випустять на волю через годину.
* * *
Ось так і став Чарлз Бертон шпигуном і диверсантом, — однією з незначних клітин-присосків англійської розвідки, яка, немов гігантський спрут, розпростерла свої щупальця на весь світ.
В Ірані він стежив за шахом і влаштовував диверсії проти радянських військ під час другої світової війни В Австралії, м’яко кажучи, “усунув” одного з керівників антианглійського руху. В Америці досить успішно викрав ряд важливих секретів щодо виготовлення бактеріологічної зброї, по-безглуздому спіймався на дрібниці й бур блискавично перекинутий до Індії.
Він навчився вбивати й брехати, зневажати святині, чхати на людську мораль, але так і не став першокласним шпигуном. Мов хробак деревину, його мозок невідступно гризла глибоко прихована думка про наукову працю. Інколи він вирішував порвати з розвідкою, втекти кудись далеко і продовжувати навчання. Однак ті, кому він служив, уміли тримати підлеглих у покорі, а платили так, що їлося й пилося, але не думалося про заощадження.
Без керма і без вітрила, як тріска серед бурхливого моря, Чарлз Бертон плив, сам не знаючи куди, і, нарешті, з волі Майкла Хінчінбрука опинився на операційному столі в маєтку Сатіапала.
Наркоз довго не впливав на Бертона. І не тільки тому, що пацієнт зловживав алкоголем. Чарлі був надто збуджений, надто багато думок снувалося у нього в голові.
Втративши око, він зовсім занепав духом. Досі йому все збігало гладісінько, аж Бертон повірив у свою щасливу зорю. А тепер виявилося, що можна дуже легко втратити око, руку, ногу, а то й життя, коли це стане вигідним черговому шефові. То чи не краще скінчити все з одного маху? Якнайжорстокіше поквитатися з Хінчінбруком та й чкурнути до Аргентіни.
Але, з другого боку, його зацікавила таємниця професора Сатіапала. Як “науковець” з шпигунів, Бертон знав, що йдеться про велике, визначне відкриття. Вже не для “хазяїнів”, а для самого себе він хотів би винюхати все щоб використати згодом. І, нарешті, в усі ці справи, сама не знаючи того, вплуталася жінка.
Чарлз Бертон закохався вдруге. Правда, це була не та дурна й сліпа любов, яку він відчував до Агні Бертельс, — любов, коли жінка подобається невідомо чому. Майя, дочка Сатіапала, була прямою протилежністю до Агні, і може саме тому Бертон відчув до неї шалений потяг.
Майя була першою, кого він побачив у маєтку Сатіапала, коли опритомнів.
Дівчина тримала його за руку і задумливо дивилась кудись у просторінь. Помітивши, що хворий прокинувся, вона швидко обернулась і запитала:
— Як ви себе почуваєте?
— Чудово… — хрипко відповів Бертон. В нього так боліла голова, що аж у п’яти віддавало.
— Вам дуже боляче… — похитала головою дівчина. — Ви спіть, спіть… Біль мине…
Вона гладила його по руці, примовляючи: “Спіть, спіть!” — і він справді заснув.
Після того дівчина приходила щодня, запитувала про здоров’я, примушувала з’їсти кілька ложок силосу, який Чарлі охрестив “їжею богів”, і йшла геть.
Вона майже увесь час мовчала, проте Чарлі раз у раз перехоплював її погляд і читав у ньому дуже багато чого. Чималий досвід підказував Бертонові, що Майя, сама того не помічаючи, поступово закохується в нього.
Вона йому нагадувала запашну нічну квітку, що ледве-ледве випростала свої пелюстки перед тим, як розцвісти на повну силу. Цю квітку треба було зірвати, упитися нею, не дати нікому іншому!
І от якось увечері, коли сутінки вже заповзли до кімнати, а світло ще не спалахнуло, Чарлз Бертон схопив руку дівчини й прошепотів гаряче:
— Майю, я вас люблю!
Він не бачив її обличчя, але відчув, як у неї здригнулася рука.
— Не треба про це, Чарлі… — тихо сказала дівчина. — Цього не може статися…
Вола м’яко звільнила руку, встала і, перед тим як вийти, затрималась на хвильку:
— Чарлі, не сумуйте: вам повернуть зір. Батько погодився зробити вам операцію. Вона скінчиться вдало… якщо ви не будете хвилюватися.
Не хвилюватися!.. Чарлз Бертон лежав на операційному столі, ковтав нудотні випари ефіру, вдавав з себе оптиміста, а насправді серце у нього аж захлиналося од тривоги й неспокою.
Та ось потьмяніла свідомість, пірнули в провалля спогади, згасли звуки. Йому ще пам’яталося, як він з силою стиснув Майїну руку в слизькій гумовій рукавичці і прошепотів:
— Люблю!
Навіть зараз, втрачаючи всякий зв’язок з білим світом, він брехав і їй, і собі: то було не кохання, а тваринний потяг молодого дужого мужчини до тендітної красивої жінки.
