Скажімо, хотіли вони куди-небудь крадькома за кимось уночі приїхати. Тоді я чхав і стріляв, як гармата, або вмикав сирену і починав вити не гірше від пожежної сирени.

Намагались когось наздогнати? На першому ж віражі спускало колесо — і пшик з усієї погоні. А коли хтось із них хотів поїхати у суботу розважитись за місто, я псувався так, що цілий день доводилося йому лежати під моїм шасі, а я кропив його мастилом.

Знаєте, як вони мене прозвали? “Клятий дідько”. Правда гарно? В чортів і ангелів я не вірю. Але цим прізвиськом пишаюся. Люблю згадувати, як і коли я його дістав. То було під Марселем. Марсель — чудове біле місто над голубим морем. Ох, як я любив постояти вночі на приморському бульварі, помилуватися на відбиті зірки в морі і оміркувати, скажімо, чи на інших планетах теж є автомобілі?

Але зараз мова про інше. Того дня, коли “вони” стали називати мене “клятим дідьком”, я мав наздоганяти одного керівника французьких партизанів, якого ті — з черепами — хотіли схопити.

Спершу я був слухняний. Радів, що за кермо сів найголовніший з моїх хазяїв. Я вирішив, що він запам’ятає цей день надовго.

Так от, спершу я був слухняний і мчав щодуху. Партизан їхав на старому “Рено”, на такому самому інваліді, як я тепер. Отож не дивина, що вже за кілька кілометрів я почав наступати йому на шини.

Я чекав слушного моменту. Я знав, до стрілянини не дійде, бо “вони” казали, що хочуть узяти втікача живцем. Ми мчали приморським шосе: сто метрів угору, віраж, двісті метрів униз, знову віраж, знову вгору, знову віраж і знову вниз…

Я був за кілька метрів від “Рено”, “вони” вже почали сміятися і кричати з лютої радості, і я, врешті, показав, на що я здатний. Отож несподівано, без попередження, на дуже крутому спуску на швидкості майже сто кілометрів на годину, у мене раптом… судома гальм.

Мене так занесло, що я ледь утримав рівновагу. Шини стерлися об асфальт мало не до камер. Але те, що я надумав, пощастило.

Пощастило. “Рено” безпечно втік. А мої пасажири обернулися в кашу. Водій розсадив собі лоба, його сусіда розбив носом шибку, а тих, що їхали ззаду, так жбурнуло, що один зламав собі руку об голову іншого!

“Рено” втік, я, коли не зважати на розбиту шибку, був цілий, а моїх пасажирів забрала санітарна автомашина. Оці і прозвали мене “клятим дідьком”.

Але по-справжньому час моєї помсти настав, коли наш підрозділ перекинули в Африку, там уперше я побачив справжній бій. Там я збагнув, що таке війна. І скажу вам — запам’ятайте собі: ні під сонцем, ні під зірками немає нічого страшнішого, ніж війна.

Ті, з черепами, зовсім до бою не рвались. І це мене турбувало, бо я поклав будь-що виконати свій задум. Я навіть причаївся на деякий час: почав нормально їздити, без несподіванок, тобто поводився, як справний автомобіль. Нарешті, зайшла ніч, коли земля затрусилася і запалала, і мої “хазяї” накивали п’ятами.

На шосе зчинилася небачена тіснява: вантажні автомобілі, санітарні, танки, штабні машини і всюдиходи — все перемішалося, як на складі металобрухту. Щохвилини — наліт, щохвилини — артилерійський обстріл. Людський галас, рев моторів. Одне слово — пекло.

Я знав, що першої-ліпшої миті можу злетіти в повітря разом із “ними”. Але це мене аж ніяк не влаштовувало. Розуміється, можна загинути заради доброї справи. Але набагато краще — жити для доброї справи.

Врешті, мені пощастило вихопитися з колотнечі на майже пустельний путівець. І тут я рвонув, як перегоновий автомобіль найвищого класу. Дорогу я знав. Я її пам’ятав краще за них. Коло височини була розтока. Ліворуч йшла дорога відступу, точніше, втечі, а вправо — тракт, що повертав саме до тих, від кого тікали мої “хазяї”. В гуркоті нічної битви важко розпізнати, де праворуч, де ліворуч. Але я відчував, де під шинами двигтить земля, і знав краще, ніж будь-хто у світі, звідки наближається розплата.

На вершину горба я вилетів птахом і, не даючи водієві навіть отямитися, сам, мало не на двох колесах, помчав направо. Фари я тієї миті погасив, щоб спершу могло здатися, ніби до розтоки ще не доїхали.

А коли вони, врешті, збагнули, що це не той шлях, було вже пізно. Я мчав нерівним розбитим гостинцем униз, назустріч армії, що гнала німців.

У ту мить я знову став “клятим дідьком”. Дорога спускалася вниз широкою дугою, і ніщо не могло мене затримати. Для чотирьох людей з черепами на кашкетах я був тієї миті в’язницею на колесах. Дверцята вони змогли б відчинити тільки гранатами. А гальма? Цього разу я поводився так, ніби ніколи в житті не мав гальм. Ні ножних, ні ручних, ані моральних-взагалі ніяких. Ну, і завіз їх у саму середину танкової колони, що сунула назустріч.

Тут я загальмував і сам люб’язно розчинив дверцята. Але зробив я це тоді, коли нас уже оточили солдати.

Ох, мої голуб’ята! Це була одна з найкращих хвилин у моєму житті. Я взяв у полон чотирьох бандитів і допоміг покласти край їхнім розбоям. І сам я зміг нарешті розпочати битися за справедливе діло.

Відтоді я робив усе, що тільки міг. До ремонтних майстерень заглядав дуже рідко — лише тоді, коли справді мені бракувало сили.

Капітан довгенько мовчав. На подвір’ї було тихо, лише здалеку долинав міський гамір, неначе відгомін військових колон, що мчать пустелею.

Горошок і Іка теж мовчали. Нарешті Капітан знову озвався:

— Так, де я тільки не бував! Усього не розкажеш.

Попервах я працював у польовому шпиталі і заприятелював зі своїм новим водієм майже так, як з Емілем.

То був молодесенький хлопчина, веселий і сміхотливий, щиро закоханий у свою наречену. Звали його Гамаль. Він був єгиптянин.

У нього була тільки одна вада: любив швидко їздити. Мчав навзаводи навіть тоді, коли в тому не було жодної потреби.

Я легко тут зарадив. Тільки-но я відчував, що Гамаль затіває забаву, я сам регулював швидкість. Він міг натискати на газ скільки завгодно — я їхав не швидше, аніж того вимагали правила чи просто здоровий глузд.

Чому? А тому, що жодному порядному автомобілю, який має хоч краплю мастила в коробці швидкостей, не подобається, коли в нього погнутий бік або розбиті фари тільки через те, що у водія смальцю в голові не вистачає.

Гамаль нарешті схаменувся і припинив свої недоречні розваги.

Та якось… Якось, коли Гамаль хотів їхати поволі, я почав гнати наввипередки з літаком.

Стояли ми тоді в оазі Каттара, розташованій за двісті кілометрів на південний захід від Олександрії. В Африці вже майже не було німців. Вони відбивалися ще тільки в Тунісі. Отже, було спокійно.

Але, але… чи знаєте ви, що таке оаза?

Отож оаза — це райський куточок, який трапляється в підступній і грізній пустелі. От гляньте-но.

Як тільки Капітан сказав: “От гляньте-но”, його передня шибка, за якою досі нерухомою темно-сірою стіною стояв туман, почала світліти. Вона спалахнула, немов той екран увімкнутого телевізора.

— Що це? — пошепки спитала Іка.

— Це моя пам’ять і ваша уява, — сказав Капітан. — Це оаза Каттара.

— Як гарно, — прошепотів Горошок.

Справді, видовище було дуже гарне. Під чистим, осяяним сонцем небом білі будиночки без вікон зі склепистими дахами і високі нерухомі пальми. Перед одним будиночком— араб у чорному бурнусі, поряд — два верблюди. Ось із будиночка вийшла дівчина з глеком на голові. Вона мала чудесні великі очі і йшла, мов танцюристка.

А перед третім, найбільшим, будиночком стояв сам Капітан. Він був чистий і лискучий, скромний, проте елегантний.

— Це я, — сказав Капітан. — А он Гамаль.

З будиночка вийшов молодик, несучи на плечах брезентовий мішок, всміхнувся комусь, сів у машину, і Капітан рушив.

Картини мінялися, як у фільмі. Проплив пальмовий гай, моріжок, порослий випаленою травою, де паслося троє віслюків. І раптом за високою дюною показалося сіро-жовте, як левова шкура, море піску.

— А це Сахара, — сказав Капітан.