То було величне видовище… Теж гарне, але й суворе.

Чорна дорога звивалася серед голих, осяяних сонцем дюн. Навіть небо здавалося не таке ясне серед безгоміння і пустки. Воно само ставало сіро-жовте, важке й пустельне.

— Сахара? — прошепотів Горошок.

— Так, — підтвердив Капітан.

Образ пустелі поступово збляк, потемнішав і відплив у морок.

— Так от, того дня, — вів далі Капітан, — ми з Гамалем мали відвезти пошту з оази до Олександрії, а в Олександрії забрати різні медикаменти для епідеміологічної станції, розташованої в оазі.

Дорога до міста була легка. Навіть спека не дуже дошкуляла. За чотири години ми дісталися Олександрії, і Гамаль устиг заскочити до своєї нареченої.

До Каттара ми вирушили по обіді. Але щойно виїхали знову на пустельний гостинець, як мене охопив якийсь неспокій. Небо було ще зовсім чисте, але на високих дюнах почав куритися пісок.

Гамаль нічого не зауважив. Він був щасливий і замріяний і то мугикав пісеньку, то знову розповідав мені про свою дівчину. Він кохав її. Але я не міг слухати.

Я відчував, як від хвилювання у мене м’якшають шини і пересихає в карбюраторі. Я збагнув, що заноситься на бурю. Сонце меркло. Дюни поступово прибрали кольору темної криці.

Гамаль віз ліки. Йому наказано їхати обережно і поволі. Він не поспішав. Що я мав діяти?

Вам треба знати, що піщана буря в Сахарі — це гірше від усіх європейських хуртовин, громовиць та граду. Гнаний вітром пісок забивається скрізь — у циліндри, у вальниці, у вісі.

Коли до оази лишилося кілометрів з п’ятдесят, я помітив під самим сонцем літака. За силуетом і звуком моторів я вгадав тип машини, якими користувались тоді для медичної служби. Такі собі швидкі допомоги з крилами…

Ми, власне, виїхали на найважчий відтинок дороги. Гамаль знов уповільнив хід, боячись за ліки. Нараз в голосі літакових моторів почув те, що ви називаєте гукати пробі.

Вітер уже ніс цілі потоки піску, що здіймались, як ріка під час повені. Сонце згасло за піщаною заслоною.

Що я мав робити? Я розумів, що незабаром літакові доведеться приземлитися. За п’ять, за десять хвилин. Розумів також, що аварії не минути. Отже, нам треба бути якнайближче до місця приземлення, щоб Гамаль допоміг людям і запобіг, якщо змога, пожежі в машині.

А Гамаль все ще не постеріг літака.

Я вагався лише якусь мить. І помчав навздогін за літаком, що було сили в моторі. Я сподівався, що пілот сідатиме поблизу дороги.

Шосе розбили танки. Я підскакував, трусився як навіжений. Скриньки з ліками небезпечно дзеленчали. Розлючений Гамаль натиснув на гальма, але марно. Незважаючи на біль в амортизаторах, на шалені струси, незважаючи на те, що пісок почав уже забиватися мені під капот, я гнався за літаком, який починав падати.

На щастя, Гамаль помітив, нарешті, літака. І зрозумів мене. Перестав гальмувати і натиснув до краю газ, мчав, однією рукою притримуючи дорогоцінні ліки, що лежали запаковані поруч з ним на сидінні.

Я раптом відчув гострий біль. Лопнула ресора. Камінь був винний чи вибоїна? Не знаю і ніколи не знатиму. Ми мчали далі. Літак уже падав на землю, похилившись на праве крило. Під ним була дюна.

На вершину дюни ми вскочили саме тоді, коли літак вдарився об землю край дороги і кілька разів перекинувся. Праве крило в нього тріснуло, ніби сірник. З мотора повалив дим.

Сто метрів, що залишалися до місця катастрофи, я пролетів за три секунди і всіма чотирма колесами заорав у піщану кучугуру.

Гамаль миттю вискочив з машини з вогнегасником у руках. Цієї хвилі з кабіни літака видерся якийсь чоловік.

Він тягнув за собою другого, — той, другий, мабуть, був непритомний.

Гамаль пустив струмінь піни всередину кабіни, і хмара диму на хвилину пропала. Тоді він допоміг перенести пораненого до мене, на заднє сидіння, і ми одразу рушили.

Ми від’їхали не більше двохсот метрів, як крізь завивання і свист вітру пролунав глухий вибух і сяйнуло полум’я. То вибухнув бензобак смертельно пораненого літака. Так, літак загинув. Але люди і я вціліли.

До оази залишалося кілометрів із двадцять. Крізь бурю, перемагаючи біль, пісок і темряву, я повз до Каттари довгу страшну годину. Інколи мені ввижалося, що замість мастила всередині у мене самий пісок, що замість бензину мене напоїли водою. Мені здавалося, що то останні двадцять кілометрів у моєму житті. Але попри все, я вперто ліз далі. Коли б я піддався, був би невартий навіть того, щоб мене називали брухтом.

На задньому сидінні стогнав тяжко поранений чоловік. Він і ще двоє чекали від мене порятунку. І що там багато говорити, сам я теж дуже хотів урятуватися.

Люди мені допомагали. Я їм — вони мені. Не раз і не двічі, коли мені не ставало сили і шини безпорадно грузли в піщаних заметах, вони підпирали мене своїми плечима. І так, пліч-о-пліч, пособляючи один одному, ми дістались, нарешті, Каттари.

Мушу вам признатися, що коли ми під’їхали до перших дерев оази, Гамаль мене поцілував у кермо. І даремно він це зробив, я розчулився так, що став як укопаний.

Але ми врятувалися: поранений пілот, лікар, Гамаль і я. Гамаль одержав орден, я — чудову нову ресору.

Признаюся вам по щирості: добра ресора мені дорожча за будь-який орден.

Тут Капітан засміявся.

— Так, — сказав він, — хай мене краще полагодять, аніж нагороджують. А ви як вважаєте?

Іка з Горошком перезирнулися.

— Ми? — несміливо сказала Іка. — Нас ще зроду ні лагодили, ані нагороджували.

Але Горошок покрутив головою.

— А зубний лікар?

— Що зубний лікар?

— Тобі зуби лагодили, — мовив Горошок, — чи як ото — лікували.

— Коли так, — рішуче сказала Іка, — я волію, щоб мене нагороджували, аніж лагодили.

— Твоя правда, — погодився Горошок.

Капітана це так розвеселило, що він аж зайшовся кашлем. А коли відкашлявся і висміявся досхочу, повів далі:

— Незабаром мені довелося попрощатися з Гамалем. Я ще побував на його весіллі, але потім я служив у Червоному Хресті.

То було рівно п’ятнадцять років тому. Я мав їхати, як уже казав, через Іран і Афганістан до Індії. Коли…

Нараз Капітан замовк.

За туманом, майже поруч, пролунав занепокоєний голос: “Горошку! Іко! Де ви?”

Капітан мовчав: на одірваних завісах сумно звисали дверцята. Було холодно.

— Ми тут, татусю! — вигукнула Іка, вискакуючи з автомобіля.

Горошок ледве встиг зачинити за собою дверцята, як перед ними виросла постать Ічиного батька.

— І що ви тут, власне, робили? — спитав він. — Може, подорожували?

— Трохи, — буркнула Іка.

Батько засміявся.

— І куди ж ви заїхали? До Африки?

З Ічиним батьком можна було розмовляти. Горошок теж засміявся.

— Та, звичайно ж, — відповів він.

А Іка додала:

— Ми були в оазі…

— В оазі Каттара, — сказав Горошок, — кілометрів за двісті на південний захід від Олександрії.

— Каттара? Це, мабуть, помилка. В таку погоду ви можете доскочити тільки катару.

— Ні! Каттара!

— Каттара? — замислився батько. — А хіба є така?

— Є! — відказав Горошок.

Уже в ліфті батько з удаваним співчуттям звернувся до Іки:

— Бідна дитина. Мати чомусь гадає, що йдеться саме про катар… Вона вже приготувала аспірин. І липовий цвіт.

І підморгнув Горошкові.

— Важко, — сказала Іка, — коли в тебе мати лікар…

— На добраніч, — вклонився Горошок.

Він був уже коло своїх дверей.

— На добраніч. Заходь завтра, — сказали разом батько й Іка.

— Зайду, — ще раз вклонився Горошок. — Ми мусимо де обміркувати.

— Що? — спитав батько. — Аспірин?

Але він уже не дістав відповіді, бо Ічина мама квапилась розповісти про осінню епідемію грипу. Та найсмішніше було те, що батька також змусили ковтнути таблетку.

Про всяк випадок.