У вівторок теж був туман. У середу мжичило. У четвер диктор повідомив по радіо, що “з південного заходу до Польщі наближається антициклон”, й Ічина мама сказала, що на суботу й неділю дорослі поїдуть до Казимежа иад Віслою.

А в п’ятницю і справді на годині стало. Можливо, дійшло б і до розмов на тему: чому це тільки дорослі мають право на відпочинок? — якби Горошок не нагадав Іці, що, коли батьків не буде, вони матимуть більше часу на балачки з Капітаном. Іка стала така слухняна, що її батько навіть трохи стурбувався.

— Чого це вона така лагідна? — спитав він замислено.

— Дописуй статтю, — відповіла Ічина мама, — бо знову зіпсуєш собі поїздку. І не тільки собі.

— Все-таки це треба обміркувати, — пробурмотів батько, дописуючи статтю. І не одразу зрозумів, що то дружину й дочку так розсмішило.

У суботу все було визначено: хто за ким має доглядати, що можна, а чого не можна, де обід і що на вечерю.

Горошків батько нагадав, що, зрештою, Горошок уже дорослий чоловік, а Ічина мама сказала, що саме за чоловіками завжди треба доглядати. Ічин батько залишив дочці “додатковий фонд” (тобто гроші на тістечка і ранкові кіносеанси), а Горошкова мама напекла пиріжків і трохи побідкалася над “бідолахами”.

Але Горошок її заспокоїв:

— Ви багато працюєте, і вам слід відпочити між іншим і від нас. Я це вже обміркував.

Тоді всі засміялися, а найголосніше Ічин батько.

У суботу, зразу ж по обіді, дорослі поїхали, а Іка з Горошком передовсім подалися до парку Лазенки.

У Лазенках була золота осінь. Плавали лебеді, а малята кричали в колясках, як галчата. Іка годувала риби, а Горошок лебеді.

Близько четвертої години рушили додому, зрозуміло, з одною-єдиною думкою: про Капітана.

Адже від самого понеділка складалося так, що вони не спромоглися навідатися до Капітана. Не мали навіть часу про все як слід поговорити. А було зрозуміло, що йти треба саме вкупі. Так уже вони домовилися, і умови своєї дотримали, хоч це було не легко.

Коли вони проходили повз пам’ятник Шопенові, Горошок знову взявся за своє:

— Це треба обміркувати.

— Що?

— Чому він саме нас вибрав?

— Капітан?

— Так.

Обережно перейшли Уяздовські алеї. Іка сказала:

— Є один спосіб про це довідатись.

— Який?

— Можна запитати Капітана.

— Ага! — сказав Горошок і додав невдоволено. — Ти, однак, любиш полегшувати собі життя.

— Ні, — засміялася Іка.

— А що?

— Я лише не люблю його ускладнювати.

— От-от.

— Ти говориш “от-от”, — сказала Іка, — бо знаєш, що я маю рацію. Ти завжди говориш “от-от”, коли знаєш, що я маю рацію. Мій тато теж завжди говорить “от-от”, коли мама має рацію.

— От-от.

— От бачиш, — сказала Іка. — Так маю я рацію?

Два квартали пройшли мовчки. Горошок удавав, ніби і щось насвистує. Іка розглядала вітрину з бальними платтями, далі — вітрину книгарні.

Нарешті Горошок сказав таким тоном, наче хтось уже десять хвилин кричав йому над вухом.

— Ну маєш, маєш… То й що?

— Нічого, — ґречно посміхнулася Іка. — Мене це дуже тішить.

— Мене також, — буркнув Горошок.

— Ну, то що? Запитаємо його?

Але Іка мусила ще двічі повторити те ж саме, поки Горошок відповів:

— Запитаємо.

А на подвір’ї біля Капітана стояв Мешканець Другого Поверху і розглядав автомобіль.

— Знову невдача, — пробурчала Іка.

Але Мешканець Другого Поверху, вгледівши їх, привітно всміхнувся.

— Моє шануваннячко, — сказав він. — Дуже радий, що вас побачив. У мене до вас одне прохання.

Горошок та Іка віддали на добридень.

Мешканець Другого Поверху потер своє неголене підборіддя, а потім показав на Капітана:

— Бачте, яка справа, я надумав його відремонтувати.

Він стояв спиною до автомобіля і тому не помітив того, що побачили Іка з Горошком: Капітан радо затремтів, і навперемін викинув обидві стрілки повороту.

— Мабуть, він ще мені трохи послужить, — сказав, як, завжди, симпатичний, і як завжди, неголений Мешканець Другого Поверху. — Я лишень боюся…

Горошок й Іка терпеливо чекали.

— Я лишень боюся, — повторив заклопотаний Мешканець Другого Поверху, — що перш ніж я віддам його до ремонту, дітлахи з сусіднього двору розтягнуть його по гайці. Сьогодні я заскочив чотирьох — колесо знімали.

— Ой лишенько! — гукнула Іка.

— Отакої! — грізно буркнув Горошок. — Хто їм дозволив?

— Не я, — відповів Мешканець Другого Поверху. — Тим-то, тим-то… — повторив він, тручи підборіддя, — я хотів би вас про щось попрохати.

— Слухаю, — сказав Горошок.

Іка кивнула.

— Чи не могли б ви доглянути за ним два-три дні? У мене одна термінова робота, і я не можу щохвилини вибігати на подвір’я. То чи не змогли б…

— Звичайно, змогли б! — вигукнула Іка.

— Безперечно! — крикнув Горошок.

— Ясно!

— Як білий день!

— Прошу? — спитав оглушений цим галасом Мешканець Другого Поверху.

— Доглянемо! — сказали одночасно Іка й Горошок.

— Ох, шановне товариство! — мовив Мешканець Другого Поверху. — Вдячності моїй нема кінця-краю.

— Пробачте, — суворо сказала Іка. — Ви часом з нас не кепкуєте?

— Та… таж ні, — перелякано скрикнув Мешканець і повторив, що справді надзвичайно їм буде вдячний за догляд і допомогу, дозволив їм сидіти в машині, скільки їм заманеться — подорожувати, куди захочуть, а потім потиснув тричі руку Горошкові, двічі Іці і, нарешті, вщедряючи дітей усмішками і компліментами, попрямував додому.

— Ух! — зітхнула полегшено Іка.

А коли Мешканець Другого Поверху зник за дверима, обняла капот Капітана і міцно притиснулась до нього.

— Я така рада, Капітане.

— Я теж, — додав Горошок.

— А я найбільше, — озвався голос Капітана. — Стривайте лишень!

— Чо… — почав Горошок.

Він хотів спитати “чому?”, але, озирнувшись, замовк.

Питання було зайве, бо ж у вхідній брамі з’явилося, наче на замовлення, четверо хлопців з сусіднього двору.

Троє — молодші і менші за Горошка, а один старший і вищий на зріст. — Ти, Іко, тільки не втручайся, — сказав Горошок.

— Побачимо, — відказала Іка.

Четверо хлопців поволі рушили подвір’ям, вдаючи, ніби нікого й не помічають. Верховодив ними худий білявий хлопець з невинним личком. Він зупинився за два кроки від Горошка і прикинувся, ніби дуже здивований.

— Добридень, — сказав Горошок. — Що вам треба?

Почувши “добридень”, білявий справді здивувався.

Він спантеличено промимрив щось собі під ніс.

— Що вам треба? — перепитав Горошок.

Білявого почала розбирати злість.

— Твоя машина?

— Ні.

— Ну, то й чухрай звідси вистрибом!

— Я не збираюся чухрати ані вистрибом, ані ступою, — холодно відповів Горошок.

— Ні?

— Ні!

— А це чому?

Горошок похитав головою. А потім посміхнувся.

— Бо мене просили стерегти машину від дітлахів і злодіїв.

Білявий роззявив рота, стулив і знову роззявив. Зашарівся, а потім зовсім спаленів.

— А хто дітлахи, хто злодії? — запитав він, стискаючи кулаки.

— Дітлахи, це ті, — відказав Горошок, — хто відкручує колесо задля втіхи. А злодії ті, хто робить те ж саме, щоб украсти колесо. Ясно?

— Тобі зараз темно буде! — загорлав білявий.

— Тільки спокійно, — сказав Горошок. — Четверо на одного, чи один на одного?

Білявий зареготав.

— Геть! — сказав він трьом меншим веснянкуватим хлопчакам. — Я і сам з ним упораюсь. “Добридень” каже. Пузан жовторотий!

— Хвилинку, — сказав Горошок. — Хто перший опиниться на землі, той просить пробачення і чухрає вистрибом. Згода?

— Згода! — гукнув білявий, почервонівши, як буряк.

— Горошку, — сказала Іка, — тільки не скривдь дитину.

— Не скривджу, — буркнув Горошок саме тієї миті, коли білявий, заверещавши щось незрозуміле, кинувся на нього з кулаками.