— Непогана погода, га?

Іка похитала головою.

— І це все, що тебе хвилює?

Але Горошок спокійно відказав:

— За такої погоди, як сьогодні, можна навіть удень піти до Капітана, і ні одна людська душа того не помітить. Га?

— Татуню! — сказала Іка. — Чи можна нам з Горошком вискочити на подвір’я?

У батька виходив пасьянс, і тому він знову замугикав на той самий мотив:

— Але тільки на подвір’я

Можна скочить.

Далі — ні!

І одразу ж додав переляканим голосом:

— Тільки благаю вас… з третього поверху не скачіть. Зійдіть краше сходами.

— Дотепи, — пробурмотіла Іка.

Вийшли мовчки. Бо в день, хай навіть і такий темний, і такий туманний, як сьогоднішній, вони не йняли віри, що справді була та пригода і що Капітан додержить своєї обіцянки, чи він чекає на них, чи пам’ятає, чи схоче пам’ятати.

Дверцята були відхилені. Але якось убого, прозаїчно: видно було, що завіси попсовані. Краплі води стікали по шибках, короб похилився на зламаній ресорі. Важко собі уявити сумнішу картину.

Це був, напевне, не він, учорашній Капітан, вірний товариш і друг.

Горошок з Ікою мовчки перезирнулися. А потім, щоб краще все згадати, відчинили рипучі дверцята й сіли коло погнутого, дротом обмотаного керма.

Їм не хотілося розмовляти. Навіть пошепки. Навіть думати не дуже хотілося. За шибками клубочився туман, було надзвичайно тихо. Та от серед цієї тиші десь дуже-дуже далеко спершу забринів чийсь голос. Потім усе голосніше, ближче. Знайомий голос. Він щось курникав. І лунав дедалі тепліше і веселіше.

Так міг співати лише швидкий автомобіль у далекій дорозі. Акомпанувало пісні шарудіння шин по асфальту, рев сирени, посвист вітру.

Так, то був Капітан! Він співав і, співаючи, повертався до них.

В пісні говорилося про шляхи понад морем і гірські перевали, про дороги в пустелях і пальми, які, ніби страуси, тікають з дороги, про запах бензину і сяйво фар, що розтинає ніч.

І, нарешті, вже зовсім близько пролунали останні слова пісні:

— Привіт, привіт, привіт!

А по тих словах, знову запала тиша. Врешті Іка спитала пошепки:

— Це ви, Капітане?

— Це я, — відповів Капітан.

Горошок і досі мовчав. Капітан був у чудовому гуморі.

— Я трохи помандрував, — сказав він. — Відвідав знайомі місця. Сніжний альпійський перевал, зелену затоку Бізерти і шлях у пустелі поблизу оази Каттара. Ох, як це мені любо. Як любо.

— Даруйте, — схаменувся нарешті Горошок, — ми ж увесь цей час були тут. Разом з вами. І…

— Ха-ха-ха! — засміявся Капітан.

— Мабуть, — ввічливо втрутилася Іка, — певне, душа товариша Капітана…

— Ха-ха-ха! — аж трусився і скреготав зо сміху Капітан. — Забобони! Марновірство і фиглі-миглі. Гадаєте, що я спіритизмом займаюся? Ха-ха-ха!

— А що ж? — спитав Горошок.

— А що ж? — підтримала його Іка, і Капітан одразу ж став серйозний.

— Голуб’ята ви мої, — зітхнув він. — У моєму віці… в моєму віці подорожувати можна лише у спогадах.

— А-а-а-а… — сказали Іка з Горошком.

А потім навперебій:

— Але де ви бували?

— І коли?

— В яких країнах?

— І в якій пустелі?

— А що це за Бізерта?

— А як називається та оаза?

І нарешті, як у них водилося, обоє, як по команді, гукнули:

— Розкажіть нам!

— Го-го-го! — знову зареготав Капітан. — Хто це вас так вишколив?

— Життя, — буркнула Іка.

Але Горошок не вгамовувався.

— Розкажіть нам!

— Про що?

— Про все.

— Діти, — заблагав Каштан, — змилуйтеся!

Іка зашарілася.

— Змилуйтеся? Гаразд. Тільки ми не діти. Діти у дитсадку. Називайте нас краще на ім’я.

— Вибачте, — сказав Капітан. — Вибачте. Більше не буду, мої голуб’ята. Але… але з чого ж почати?

— Я завжди починаю з початку, — заявив Горошок.

— Згода. Нехай буде з початку.

— Спочатку була стрічка, — почав Капітан. — Ріс я на ній не швидко, але й не дуже поволі. То була, самі розумієте, стрічка конвейєра, на якому мене монтували і монтували, аж доки не змонтували.

Довго я про це не буду розводитися, оскільки мені й самому відомо лише з чуток. Ми, автомобілі, починаємо щось розуміти лише тоді, коли добре ковтнемо бензину. А то вже буває згодом, як зійдеш з конвейєра. Діялося це саме в Німеччині напередодні останньої війни. Зрозуміло, то був не найкращий час для народження порядного автомобіля. Але ніхто собі ні місця, ані часу народження сам не обирає. Так, так… дуже давно то було. Ваші батьки, напевне, тоді ще й шкіл не позакінчували. А ви? Ви тоді нікому ще навіть і не снилися.

Ви, мабуть, чули, що саме тоді, коли я вперше пізнав смак бензину і світу, у Німеччині був щедрий урожай на негідників.

Однак мені пощастило. Перша людина, яку я зустрів, ну, яка мене вперше нагодувала й оживила, була саме порядною людиною. Його звали Емілем. На моєму рідному заводі він обкочував нові машини.

Як зараз пам’ятаю нашу першу зустріч. Тільки-но він, торкнувся мого керма, я одразу ж відчув, що він знає мене до останнього підшипника і бачить мене, як у нас кажуть, наскрізь від шин до капота. І я подумав тоді: “Цей хлопець зуміє зробити з мене машину!”

Правду кажучи, я дуже хвилювався. Боявся. Просто боявся дефектів і вад, які він міг у мене виявити. Адже я був такий недосвідчений і несміливий. І, сором признатися, саме першої миті і більше зі страху я похлинувся бензином, і мотор мій замовк.

Але Еміль спокійно сказав:

— Сміливіше, Капітанчику! Не нервуйся!

І так м’яко натиснув на стартер, ніби черевик його був з лебединого пуху. Я одразу ж підбадьорився. Мотор загурчав — і ми поїхали.

Ви й гадки не маєте, що то за втіха ставати самим собою, узнавати, на що ти здатний! Перші години життя, проведені разом з Емілем, були мені за найкращу школу. Я відчував у ньому приятеля. Але той приятель хотів, щоб ми з ним обоє узнали наші можливості, так би мовити, до останнього гвинтика. Гора не гора, струмок не струмок, ліс не ліс — він ніби хотів мені втокмачити, що я зможу все. Навіть літати.

І я міг багато. Звичайно, літати не міг. Під кінець ми обоє були дуже задоволені одне з одного. Ми поверталися по шосе серед луків та пронизаних сонячним промінням лісів. Я пізнав, що таке щастя. Еміль сказав мені багато слів, дуже ласкавих. Він навіть заспівав мені пісню.

Та коли ми знову повернули на фабричне подвір’я, нас несподівано оточило кілька чоловіків. Двоє були в мундирах з зображенням черепів. Руки в Еміля, сперті на кермо, здригнулися, я відчув, що він хоче повернути назад. Я був напоготові. Але браму за нами вже зачинили. А я, на жаль, не вмів літати.

Еміля повели. І вже ніколи більше я його не бачив. Але… але я запам’ятав ті обличчя і ті мундири. Я подумав собі, що хоч гора з горою і не сходиться, але, можливо, я ще здибаюся з тими молодчиками. І поквитаюся. Скажу одразу — мені пощастило. Мені вдалося емігрувати. Мене продали у Францію добросердому старому лікареві, з яким я мотався у Піренеях по невеличких містечках і селах. Лікар був самотній, і єдиною істотою, з якою він охоче розмовляв, був я.

Я полюбив старого лікаря, і він мене теж. Я намагався не підводити його і ні разу не підвів.

Але, любі мої, вже йшла війна. Така війна, від якої неможливо, було сховатися навіть край світу. І врешті я знову побачив людей у сіро-зелених мундирах з черепами на кашкетах. Цього разу вони не скривдили мого лікаря, бо він устиг сховатися. Але натомість вони забрали з собою мене. Розумієте? Мене.

Я одразу ж вирішив, що не буде по-їхньому. Не вдасться їм мене забрати. На першому ж кілометрі я перепалив собі свічки.

З того й почалося. Я повів свою власну війну, я показав їм, що можуть зробити речі, “бездушні предмети”.

Вони ганяли мене по дорогах і по містах. Але втіхи вони не мали. Я псувався на кожному кроці. То кабель, то циліндри, то коробка передач. Ви знаєте, що таке саботаж? Чули! Так от, я саме саботував.