— Лишіть нас самих, — наказав він.

Капітан не одразу збагнув, що полковник має на увазі себе й пораненого німецького офіцера…

— Гадаю, — насилу говорив Клосс, — що я вже зможу зняти цей мундир?

Полковник підійшов до вікна.

— Ми не схопили Бруннера, — сказав він.

Професор Гласс прокинувся рано. Він розплющив очі й побачив над собою низьку облуплену стелю. Ліжко, на якому він спочивав, нічим не схоже було на канапу з його домашнього кабінету. Воно було вузьке, залізне, з розірваного сінника сипалася солома. Професор нічого не розумів, нічого не міг пригадати… Як він сюди попав? Скільки часу минуло, відколи він востаннє уклався спати в своєму кабінеті?

Гласс насилу підвівся. Підійшов до вузького, заґратованого віконця. Він побачив вуличку, яку добре знав, бігла вона від ринку в напрямі порту. На ній зовсім безлюдно… З усіх вікон будинку, що стояв навпроти, звисали білі простирадла.

Почувся тупіт чобіт. Унизу марширувало військо, але це були не німці. Вони співали. Професор не розумів слів. Він просунув руку поміж пруттям ґрат і штовхнув віконницю. Скло брязнуло на тротуарі…

Сталося це в перші травневі дні того пам’ятного року, коли скінчилася війна. Весна, яка спочатку забарилася, несподівано розбуяла кілька днів тому. І, як винагорода за хлоднечу, що тривала майже до кінця квітня, настала виснажлива спека.

Солдати розбитих дивізій поскидали вже непотрібні шинелі — вони сунули цілими юрмиськами в розхристаних сукняних мундирах. З цього вже ніхто не дивувався. Ті, що ще кілька днів тому горлали на вулицях “хайль”, приглушуючи зухвалими вигуками свій розпач, тепер, не змовляючись, готували білі простирадла. За кілька днів, причеплені до держаків од щіток, вони стануть символом кінця безглуздої маячні про світове панування. Проте хоч білі прапори в більшості домівок були вже напоготові, хоч де-не-де познімали портрети фюрера і поприбирали з чільних місць розкішне видання “Майн кампф”, хоч із заходу виразно долинав гуркіт пострілів і вибухів, у цьому невеличкому містечку на заході Німеччини й досі чинні були інституції, створені режимом, що вже агонізував.

У червоному будинку поруч з кафедральним Собором ще порядкувало гестапо, прапор зі свастикою звисав над брамою резиденції крайсляйтера, а паркани й стіни будинків були пообклеювані плакатами, що закликали до боротьби за кожний будинок і вулицю, загрожували смертю всякому, хто насмілиться зневіритися в перемозі. Ці погрози не були марними. Прізвища “проклятих зрадників і ворогів німецького народу” — солдатів, які покидали зброю, або старих немічних людей, яким пощастило ухилитися від фольксштурму, заносилися до чорних списків, що також вивішувалися у людних місцях.

У штабі, розташованому в будинку школи, сидів генерал Вільман, командир дивізії, чи то решток дивізії, яким доручено оборону цього міста. Генерал не був схожий на людину, яка збиралася “битись до останку”.

Він оце підвівся з крісла, в якому дрімав, продер очі, припухлі, почервонілі, й почав досить неквапно одягати кітель. Клоссові стало шкода цього старого. Він одвернувся від вікна й допоміг генералові одягтися.

Клосс опинився тут випадково. Одним з останніх літаків, що стартували з оточеного Берліна, він вислизнув з міста, яке вже все лежало в руїнах. Літак, набитий офіцерами, яким удалося випросити фіктивні направлення до частин, що вже практично не існували, приземлився саме тут. Зустрічна вантажна машина довезла його з аеродрому до центру, де — коли б не скло, що хрустіло під ногами, не клапті документів якоїсь евакуйованої установи та пір’я з розірваних подушок — не видно було ніяких слідів війни. Будинки стояли цілі й непошкоджені.

Він саме думав про те, що треба добути якусь машину чи принаймні мотоцикл, щоб якомога швидше виїхати на схід, ближче до своїх. Перспектива зустрічі з американцями, які тут незабаром будуть, не дуже його приваблювала, він хотів повернутись, щоб раз і назавжди позбутись ненависного мундира. А проте Клосс лишився. Проходячи біля стовпа з оголошеннями, він машинально ковзнув поглядом по афішах. І ось прізвище внизу найбільшого плаката примусило його перечитати всю афішу: “Ніякої капітуляції. Ми битимемось до останнього солдата. За наказом фюрера, ми не віддамо ні п’яді землі, доки житиме хоч один німецький солдат. Виконаймо свій обов’язок. Смерть зрадникам і дезертирам! За моїм наказом сьогодні повішено трьох зрадників. На інших чекає така ж доля. Групенфюрер СС Вольф”.

Той факт, що групенфюрер СС Вольф підписав цю відозву, означав, що він тут, а це змінювало плани Клосса. Встановити місцеперебування кількох військових злочинців, які повинні за свої вчинки стати перед польським судом, — таке одне з останніх завдань, що доручив йому Центр. Вольф був у цьому списку. Йому належало там одне з перших місць. Отже, ще не зараз, ще не можна зняти ненависний мундир.

Клосс легко знайшов штаб і відрекомендувався генералові Вільману. Старий чоловік з якимось наростом на шиї не розводив зайвих балачок.

— Мені потрібен офіцер зв’язку, ви залишитесь у мене, — сказав він учора.

Цілу ніч вони їздили уздовж фронту на мотоциклі, який вів гауптман Клосс: генерал намагався з’ясувати, що має підлегла йому частина, яку й досі у штабних паперах називали дивізією Зараз він годинку подрімав і знову схотів проїхатись. “Чи й справді генерал має намір тримати оборону в цьому місті?” — думав Клосс.

За даними розвідки, американці зайняли вчора сусідній населений пункт. Отже, сьогодні, найпізніше завтра вони будуть тут.

Генерал накинув на плечі шкіряне пальто й пішов попереду.

— Куди поїдемо, пане генерал? — запитав Клосс, коли, нарешті, мотоцикл завівся.

Генерал рукою показав напрям. Клосс рвонув з місця, але не проїхав і трьохсот метрів, як Вільман наказав зупинитись. Вони були на маленькому трикутному майданчику біля пошти. Вглибині, де майданчик ставав ширшим, завмерши, стояло кілька танків. Танкісти лежали покотом у затінку своїх машин, деякі, роздягтись до пояса, обливалися водою під насосним краном.

— Що це, в біса, таке? Чому ви стоїте тут? — визвірився генерал.

— А тобі що до цього, собачий вишкребку? — відповів один танкіст, але, помітивши генеральські погони, коли той відхилив комір шкіряного пальта, поправився: — А вам що до цього, генеральський вишкребку?

— Клосс! — закричав генерал, не озираючись. — Запишіть прізвище і чин цього негідника!

— Ну, пишіть, гауптмане. Чому ви не пишете? Оберст Лойцке, командир бронетанкової бригади, що складається тепер з п’ятьох “тигрів”, нагороджений залізним хрестом з дубовим листям, тричі поранений, — він реготав, як божевільний. — Прошу записувати!

— Якщо ви негайно не поїдете, — лютився Вільман, — я накажу розстріляти вас без суду!

— Ми поїдемо, — сказав оберст, раптом заспокоївшись. Він витер рукою чоло, розмазуючи бруд. — Ми поїдемо, — повторив він. — Я накажу людям поналивати води до баків. Якщо двигуни запрацюють, то ми поїдемо, бо бензину в нас немає й краплини.

Вільман крутнувся на підборах і, не мовивши більше й слова, попрямував до мотоцикла. Коли генерал сідав у коляску, Клосс побачив його обличчя. Старий плакав. “П’ять років, — думав Клосс, — п’ять років я чекав на цю мить”. Зараз він уже не відчував жалю.

Вони виїхали на головну вулицю. У напрямі мосту бігло кілька підлітків у мундирах гітлерюгенду, кожний з них насилу втримував під пахвою величезний фауст-патрон. Клосс минув хлопців, виїхав на тротуар, загородивши їм прохід. Він зіскочив із сідла. Найстарший хлопець, що біг попереду, мав щонайбільше шістнадцять років, решта — не більше тринадцяти—чотирнадцяти.

— Ви куди? — запитав Клосс.

— Ми дістали наказ не підпускати американців до мосту, — виструнчився перед ним найстарший хлопець. — На передмісті нібито з’явились американські танки.