— Повертайте назад, — спокійно сказав Клосс. — Я скасовую цей наказ. Хто його дав?
— Групенфюрер Вольф! — викрикнув найстарший. — Ми б’ємося до останньої людини.
— Я начальник оборони цього міста, — генерал непомітно став за Клоссом, — а ви не солдати. Ви зграя божевільних пуцьверінків. Ваші фаусг-патрони вже нічого не врятують. Найбільше — це танки зроблять з вас м’ясний фарш. Повертайте додому і щоб жоден мені не насмілився вистромити носа з-під ковдри.
— Але ж фюрер наказав… — запищав малий вояка в окулярах.
— Рахую до трьох, — сказав Клосс. — Поскладати фауст-патрони під стіною і мерщій додому. Інакше, — батьківським жестом він почав розстібувати ремінь. — Інакше кожному перепаде по десять разів по голій…
Хлопці складали фауст-патрони під стіною. Дехто неохоче, дехто з помітним задоволенням.
Генерал повернувся, зачепив щось у вибитій вітрині магазину. Він з огидою глянув убік. Клосс побачив солдатські чоботи. На гаку, що тримав колись манекена, висіла людина в подертому темно-зеленому мундирі. Клосс зірвав з його кітеля погони, відірвав гітлерівського орла над кишенею. До закаляних чобіт бідолахи причеплено папірець: “Повішений за наказом групенфюрера Вольфа. Така доля чекає на всіх дезертирів”.
Мотоцикл рвонув з місця, але за кілька секунд двигун почав чахкати й нарешті заглух.
— Нема бензину, пане генерал.
Вільман кивнув головою, виліз із коляски й пішов до штабу. Він мовчки пройшов повз вартового, якому все було вже до бісової мами. Попихкуючи цигаркою, він теревенив з іншим вартовим, ніби взагалі не знав цього старого в шкіряному пальті.
Вмостившись у кріслі та ковтнувши півсклянки вина, генерал звернувся до Клосса, що прийшов слідом за ним:
— Ви знаєте цього Вольфа?
— Ні, — відповів Клосс. — Він, здається, учора прилетів з Берліна.
— Адже й ви прилетіли з Берліна. — Вільман помовчав хвилину. Потім підсунув Клоссові пляшку й склянку з грубого скла. — Схоже на те, що Вольф хоче захищати це місто.
— Американці, ймовірно, за п’ятнадцять кілометрів звідси, — сказав Клосс, — а коли хлопці казали правду, невдовзі будуть у нас парламентери. Якщо тоді пролунає хоч один постріл…
— Годі! — несподівано схопився Вільман. — Він гепнув кулаком об стіл, аж задзвеніло скло. — Годі цього паскудства! — репетував він. — Більше не пролунає жодного пострілу! — Генерал кілька разів пройшовся кімнатою, машинально повернув ручку радіо.
— Чи є якась надія порозумітися зі штабом армії, Клосс? — запитав Вільман. З приймача долинув бадьорий марш, що заглушив відповідь Клосса. Старий підійшов до апарата, притишив звук.
— Радисти з учорашнього дня не можуть встановити зв’язок. У нашому діапазоні працює якась радянська радіостанція.
— У такому разі я сам прийму рішення, — сказав Вільман таким тоном, ніби вже зробив це. Він розтулив рота, щоб іще щось додати, але раптом жестом наказав Клоссові мовчати. Генерал притулив вухо до радіоприймача, підсилив звук.
— Говорить радіо Гамбург. Говорить радіо Гамбург, — почули вони. Голос диктора був урочистий. — Слухай, уся Німеччино, увесь німецький народе, солдати й цивільні. За кілька хвилин ми передамо важливе повідомлення…
Гримнули тулумбаси та сурми. Клосс упізнав перші акорди Сьомої симфонії Брюкнера. Музика поступово затихала. На її тлі почувся той самий урочистий голос диктора:
— Сьогодні вранці перестало битися серце фюрера великонімецького рейху Адольфа Гітлера. Він загинув на посту, до останку б’ючись із більшовизмом. Він загинув, як личить солдатові, зі зброєю в руках захищаючи столицю Німеччини Берлін. Згідно із заповітом, влада переходить до рук адмірала Деніца. Великий адмірал Деніц є віднині президентом рейху, доктор Геббельс посідає пост канцлера, рейхсляйтер Борман залишається міністром у справах партії, а Сейсс-Інкварта призначено міністром закордонних справ.
Якісь перешкоди заглушили дальші слова диктора.
— Отже, кінець, — сказав генерал. — Кінець, — повторив він. — Я прийму умови американців. Зрештою, — Вільман нервово засміявся, — вони поставлять лише одну умову: беззастережна капітуляція.
— Але доки з’явиться їхній парламентер, групенфюрер Вольф встигне послати на смерть ще кілька сот отих подурілих жевжиків, — озвався Клосс. — У цьому місті ще вистачає ліхтарів, на яких можна вішати солдатів.
— Кінець. Таки кінець, — сказав ніби сам до себе генерал… Здавалося, що слова Клосса не дійшли до нього. А однак він мусив їх розчути. — Більше жоден німець, — повторив Вільман, — не загине в цьому місті. Даю вам своє слово. — Він знову сів у крісло й сам почав наповнювати склянки. — А тепер, — сказав генерал, — я проситиму вас про одну річ. Я міг би й наказати вам, але хочу, щоб ви сприйняли це як моє прохання. Зберіть якомога більше людей — тягніть, кого вдасться, аби зі зброєю. Танкістів біля пошти й саперів, які тиняються біля костьолу святого Себастьяна. Вони підуть з вами, якщо ви їм розтлумачите, про що йдеться. Оточіть високий червоний будинок біля кафедрального собору — там сидять зараз оті з СД, там має бути й групенфюрер Вольф. Ви нікому не дасте вийти. Зрозуміло?
— Так, — сказав Клосс. — Зрозуміло, лише трохи запізно.
Вільман закліпав повіками, ніби не розуміючи.
— Смерть фюрера звільняє нас від присяги. Я підпишу капітуляцію міста, і я видам їх американцям. Я позбавлю Вольфа можливості діяти. Це буде мій особистий подарунок янкі. Рано чи пізно вони повинні зрозуміти, що вермахт завжди був проти цих лютих собак.
— Завжди? — Клосс уже не приховував іронії. — Відколи стало очевидним, що війну програно.
— Гауптман Клосс, за такі балачки…
— Але ж пан генерал присягнувся, що в цьому місті більше не загине жодний німець…
— Я стомився, — генерал махнув рукою, — і ви теж стомились. Ми всі дуже стомились. Американці повинні поставитись до нас інакше, ніж до тих з СС. Ми капітулюємо, бо дальша боротьба не має сенсу, але це буде почесна капітуляція.
— Пане генерал, — звернувся Клосс, — при місцевому заводі боєприпасів є невеликий табір. У ньому перебуває п’ятсот в’язнів — переважно росіяни й поляки, є також італійці. Табір охороняють підрозділи СС. Завод підпорядкований Вольфу. Якщо ми не встигнемо перешкодити есесівцям, ці люди загинуть.
— Насамперед червоний будинок, потім табір. Роззбройте охорону. Армія боролась, і лише армія може розмовляти з американцями. Ви чуєте, Клосс?
Але гауптмана Клосса вже не було. Він побіг виконувати останній наказ своїх німецьких начальників і перший, який виконає сумлінно й точно.
2
Усі четверо сиділи в підземеллі будинку гестапо, в підвалі, куди протягом останніх одинадцяти років кидали закатованих в’язнів, що чекали на страту чи переведення до концтабору. Вони вже знали: втеча неможлива. Щоправда, завбачливий штурмбанфюрер Олерс приховав за радіатором центрального опалення кілька мундирів рядових вермахту, але все одно надій на порятунок було мало. Татуювання — донедавна ознака належності до вибраної касти “найкращих і найвідданіших” — викриє їх при першому ж докладному огляді.
Зрештою, їх тут надто добре знали.
Есесівець у чорному плащі насилу протиснувся крізь двері, до половини позакладувані мішками з піском.
— Пане штурмбанфюрер, — звернувся він до Фаренвірста, — дозвольте доповісти…
— Облиш ці дурниці й забудь, хто з нас який мав чин. Кажи!
— Вермахт оточив будинок, — сказав есесівець. — Вони забарикадували головну браму.
— Що будемо робити? — запитав Ворміц. Він провів долонею по зарослому рудою щетиною обличчі. Жестом відіслав есесівця.
— Пан генерал Вільман прагне вислужитися перед американцями, — сказав Олерс.
— Це зрозуміло, — сказав Ворміц. — Але нам треба щось придумати. Що ви пропонуєте, пане фон Люебоф?
— Я боюсь, що ми поспішили з тими полоненими. Якщо Вільман продасть нас американцям, доведеться відповідати перед судом.
— Що ви мелете, Люебоф? Адже був такий наказ. Наказ групенфюрера Вольфа. Ми не мали вибору. Зрештою, коли йдеться про розстріл полонених, групенфюрер наказав це безпосереднім виконавцям. Ми навіть нічого не бачили. Чи ви забули?
