— Один—один, — погодився Клосс. — Ми квити. Звісно, я вилучу всі звинувачення на адресу панни фон Тільден, бо дійшов висновку, що на роль англійського агента набагато більше підходить радник Вітте. Проте панна фон Тільден повинна замовкнути. Принаймні на якийсь час. Просто берлінський центр має зрозуміти, що зникнення Вітте означає кінець агентури в консульстві.

— Розумію, — сказав князь. — Найцікавіше те, що панна фон Тільден ніколи не повідомляла мені нічого такого, про що я сам не знав би. Вас не здивувало, яким чином я так швидко довідався про вашу розмову з Гранделем, у якій було названо прізвище панни фон Тільден?

— Вона підслуховувала?

— Вона? Ні. Шкода, що вже пізно, але спробуймо. — Він підійшов до вимикача і покрутив його. Засвітилась велика лампа біля крісла Клосса. Одночасно Клосс почув якісь звуки, не розуміючи звідки вони йдуть: шарудіння, човгання, щось схоже на важке дихання людини.

— Пан консул нервується, не може спати, і це все через вас. — А потім пояснив: — Разом одинадцять мікрофонів, три в самому кабінеті консула. Тепер ви розумієте?

— Коли ви це зробили?

— О, ще до війни. В усьому районі прокладали газ. Просто, чи не так? Звісно, установка має свої вади, бо в консула Гранделя нема звички голосно читати секретні документи. Для цього нам і потрібна панна фон Тільден.

— Установка має ще один недолік, — доповнив Клосс. — Я через неї мало ногу не зламав. Якщо ви не накажете позакопувати дроти в своєму садку, то їх зможе знайти навіть дурний Петерс.

Лише тепер Клосс зрозумів, чому цей будинок у псевдосхідному стилі здався йому знайомим.

Вночі він двічі проходив повз нього. Будинок стояв поруч із зупинкою таксі. Лише занедбаний сад відділяв його від консульства.

— Ви вб’єте Вітте? — запитав Мжаванадзе.

— Я тут сам, — підкреслив Клосс.

— Гаразд, ви самі збираєтесь його вбити?

— Ви заперечуєте?

— Ні, — відповів Мжаванадзе. — Я теж хочу зробити вам послугу. Звичайний гендель. Ви даєте спокій панні фон Тільден і одержуєте досьє на Вітте. Ваші шефи дістануть вичерпний матеріал. Тоді його смерть матиме якийсь сенс. Я не питаю, хто ви насправді. Я хочу лише мати гарантію, що панна фон Тільден…

— Любий князю, людина, яка мене привезла до вас машиною, а доти домовилася про мій візит, знає стільки про вас, що…

Князь не дав йому закінчити.

— Ви забулися, пане. Адже ви тут один, зовсім один… — Він голосно розсміявся, потім підняв свій келих. — За наше порозуміння, союзнику!

Вони випили. Князь підійшов до вікна, подивився на небо — вже світало.

— Ви ще довго будете в Стамбулі?

— Декілька днів. Власне, місія моя завершилася. Треба лише купити кілограм кави для штандартенфюрера Ресмана, а може, навіть я куплю йому два кілограми…

Відчинив вікно. Дим увірвався до купе, фіранка здулася, як гумова куля, наповнена повітрям, а газети й папери злетіли зі столика на підлогу. Звісно, він нічого не побачив, навіть контурів будинків, лише слабке світіння ліхтарів. Негайно зачинив вікно — розлютився на себе, що зробив зайве, піддався почуттю, якому не можна піддаватися: гадав, побачить рідний краєвид, бо це вже була Польща, але ж хіба що побачиш у такій темряві… Поглянув на дівчину, яка повернулася обличчям до стінки купе. Вона поправила волосся і відклала книжку. У скромній коричневій сукні мала кращий вигляд, ніж у мундирі. Він відчув на собі її уважний погляд і відразу зрозумів, що припустився другої помилки протягом цих кількох годин, які вони провели разом у купе швидкого поїзда, котрий ішов з Берліна через Познань, Варшаву й далі — на Люблін і Львів, з півночі на південь, перетинаючи окуповану країну.

Перша помилка — тільки-но від’їхали од Берліна — він теж стояв біля вікна і раптом побачив схрещені на небі промені прожекторів, а потім почув глухий вибух авіабомб. Поїзд мчав відкритою місцевістю, об’їжджаючи місто, межі якого позначалися тепер вогнями пожеж і сяйвом ракет, які повільно падали. Він не одводив очей від цього видовища і не помітив, що вона стоїть поруч, зовсім близько, і не у вікно дивиться, а стежить за його обличчям.

Щось помітила? Чи вдалось їй те, чого не вдалось досі нікому: заскочити Ганса Клосса зненацька, коли він послаблює контроль над собою, особливо над своїм обличчям? Адже він досяг у цьому майже досконалості: стільки років приховував ненависть, огиду, розпач, з байдужим виглядом вислуховував на нарадах кривавих катів і не хапався за зброю, коли рука сама тяглась до кобури. І зараз — ця дівчина. Нічого не сказала ні тоді, коли він одчиняв вікно, ні тоді, коли зачиняв його. Звісно, якби вона й почала щось підозрювати — все одно мовчала б. Він повинен, дивлячись на неї, на її гладенько зачісане волосся, вузькі губи, увесь час повторювати собі: це Ганна Бойзель — небезпечний ворог. Не гарна дівчина, з якою приємно подорожувати в порожньому купе, а офіцер німецької розвідки. Не жінка, яка подобається йому з того часу, коли побачив її в штабі берлінського абверу, а ворог, хитрий і досвідчений агент, може, один із найнебезпечніших супротивників, що з ними він, Клосс, мав досі справи. Вона курила сигарету.

— Тобі душно, Гансе? — запитала вона. — Якщо хочеш, можеш трохи прочинити вікно.

— Ні, дякую… Послухай, Ганно…

— Знову! — перервала вона нетерпляче. — Ти забуваєш, що я Єва, а не Ганна.

“Входить у роль”, — подумав він. І відразу пригадав собі оту, справжню Єву, закатовану в берлінському гестапо. Як же міг він ставитись до майора Ганни Бойзель, нехай всього лиш одну мить, як до жінки? А тієї Єви він майже не знав — бачив її вряди-годи у коридорі військового міністерства в Берліні й не припускав… Тобто занадто пізно здогадався, лише тоді, коли побачив її пізно увечері під портретом Фрідріха Великого, який висів у коридорі неподалік од дверей до інтендантури, де хазяйнував оберст Люфт. Єва, Єва Фромм, працювала у Люфта. Вона була секретарка, перевірена СД і допущена до секретних справ. Трохи молодша за Ганну, вона належала до дівчат, на яких не звертають уваги. Маленька, непоказна, Єва годинами гибіла за машинкою, не підводячи очі навіть тоді, коли хтось увіходив до кімнати. Тому він і не запам’ятав до ладу її обличчя.

Лише того вечора… Клосс допізна працював над якимись відомостями, зрештою, роботи було достобіса, бо доступ до важливої інформації виявився в центрі абверу менший, ніж він припускав, тому й думав, як дістати собі інше призначення… Старанно впорядкував папери й прочинив двері в коридор. Тоді й побачив Єву. Вона стояла під портретом Фрідріха… Коли за кілька хвилин він біг униз, побачив її знову. Два бовдури, що їхні функції Клосс визначив безпомильно, тримали її під руки Вона була бліда, коли перед нею відчиняли дверцята легкової машини. Трохи далі стояла ще одна машина. За кермом сиділа жінка в мундирі. Він тоді не знав, що звуть її Ганна Бойзель.

Про дальшу долю Єви він довідався через кілька днів. Викликаний до оберста Лангнера, одного із заступників Канаріса, він зустрівся в його кабінеті з Ганною Бойзель і гауптманом Больдтом, якого добре знав, бо працювали разом у секторі абверу “Схід”.

— Це обер-лейтенант Клосс, майоре, — сказав Лангнер, звертаючись до Ганни. — Один з найздібніших наших офіцерів. Тому на час цієї важкої операції я віддаю його під ваше командування.

Клосс мовчав. Він уже знав, що прусські офіцери, — а Лангнер був пруссак, — не люблять, коли підлеглі розпитують їх. Підлеглий повинен мовчати і слухати, час від часу нагадуючи про своє існування коротким, мов постріл, вигуком: “Так точно”.

— Ви працювали в Польщі, ви й поїдете до Польщі, — почав Лангнер. Стисло, але докладно він пояснив завдання. — Отже, кілька днів тому заарештовано Єву Фромм, за якою вже тривалий час стежили. — Не німкеня, ще й донька офіцера, — кинув він. — Встановлено, що Фромм працювала на ворожу розвідку. Зо два місяці. Переписуючи секретні документи, вона робила на одну копію більше і лишала її в схованці, що містилася — яке нахабство! — за портретом Фрідріха Великого в коридорі військового міністерства. На жаль, допити не дали потрібних результатів. Єва Фромм не сказала, ні на кого вона працює, ні хто забирав копії зі схованки. Не сказала, — повторив генерал, а Клосс подумав про ту дівчину, якій довелося пройти через усі кола пекла… — Твердила, що не знає. Що зустріла якогось чоловіка, котрий дав їй інструкції та гроші. Відтоді більше його не бачила. Часом у схованці за портретом вона знаходила для себе завдання. Це, звісно, брехня, — кинув оберст, — але, на жаль, Єва Фромм уже нічого не скаже. Допитувач виявився надто старанний, — Лангнер скривився. — Ви розумієте, що це означає. — вів далі він. — Лише працівник міністерства, в кожному разі той, хто мав доступ до наших відділів, міг користуватися схованкою.