Це сталося, коли він був у кількох метрах од готелю Замислений, Клосс ішов вузенькою вуличкою, обнесеною обабіч високим, майже двометровим муром. Було темно. Лише там, де вулиця повертала під прямим кутом праворуч, висів самотній ліхтар, який кидав тьмяне світло. І саме тоді, коли опинився на цьому розі, Клосс пошкодував, що сховав зброю. Бо треба ж було таки сподіватися, що гра почалася, що помилка, якої він припустився, спровокує помилку ще когось, хто зовсім не хотів бути його ворогом. Проте ці думки прийшли значно пізніше.

Дійшовши до того місця, де перетиналися два високі білі мури, утворюючи майже прямий кут, він раптом спіткнувся, і це, мабуть, врятувало йому життя. Сріблястий предмет пролетів над його потилицею і дзенькнув об тиньк білого муру. Клосс метнувся вперед, краєм ока побачив за кілька метрів чоловіка, який кидав другого ножа. Не було сумніву: Паулі. Клосс ухилився, впав, умить схопився на ноги, тримаючи жменю гравію. Кинув ним у Паулі саме тоді, коли просвистів поруч ще один ніж. Гарячково думав, скільки ножів може мати Паулі. Принаймні сім він уже метнув, але — ось диво — жодний не влучив. Клосс був чудовою мішенню. Чорний смокінг на тлі білої стіни. Усе це тривало якусь мить, але Клосс відчував, що болить нога, пошкоджена під час стрибка з високого муру, коли зачепився за дріт, який бозна-чому там стирчав. Він стрибав на тлі муру, а ножі з металевим брязкотом падали на брук. Один із них, кинутий швидше, ніж Клосс устиг відхилитись, вгородився в передпліччя, а коли інстинктивно вхопив поранену руку — побачив, що нападник підступає до нього. Та раптом сталося те, чого Клосс одразу не збагнув. Паулі з піднесеною вгору рукою, в якій тримав ніж, раптом ослаб і впав на брук. Лише зараз Клосс помітив спину чоловіка, що віддалявся.

Стискуючи поранену руку, він побіг до готелю. На щастя, портьє не було на своєму місці, не треба було нічого пояснювати, бо Клосс не мав аніякого бажання задовольняти цікавість власника готелю “Орієнт”. Він узяв ключа од свого номера й пішов нагору. Тепер він з усією ясністю усвідомив собі, що замало не став жертвою своєї помилки. Факт, що людина князя Мжаванадзе вчинила на нього замах відразу після того, як він кинув підозру на панну фон Тільден, міг означати тільки одне: панна фон Тільден справді агент Інтеллідженс Сервіс, а князь Мжаванадзе — її шеф.

Одне було Клоссові не зовсім зрозуміло: як вони так швидко зреагували? Нехай навіть панна фон Тільден підслухала його розмову з консулом і повідомила про неї князеві. Якщо князь ще був у консульстві, це легко було зробити, він міг дати Паулі наказ. Тільки ж коли інспектор турецької поліції опитував гостей консульства, котрі не мали права недоторканності, то малоймовірно, щоб він випустив Паулі. Звісно, панна фон Тільден, перераховуючи учасників прийому, могла не згадати князя й Паулі, як не згадала Клосса, але тоді яким чином довідався князь про його розмову з консулом? Замкнене коло.

Ці думки роїлися у його голові, коли він оглядав свою рану. На щастя, вона була неглибока. Допомагаючи собі зубами, Клосс забинтував поранене передпліччя. І подумав, що ця невеличка рана не така вже й дорога плата за інформацію, яку він одержав. Однак, якби не допомога незнайомця, невідомо, чим все скінчилось би. Він саме губився в здогадах, хто є його рятівником, коли задзвонив телефон.

— Я дзвоню від імені Теодора, — почув Клосс голос у трубці й не відразу усвідомив, що слова були сказані по-польському. Він занімів, достоту занімів од враження. — Ти погано почуваєш себе? Поранений?

Той самий, трохи хрипкий голос. Нарешті Клосс зрозумів.

— Нічого страшного, — відповів він. — Ти можеш піднятися нагору? Візьми з собою пляшку, я хочу випити на радощах, що знову можу говорити по-польському.

— Гаразд, — відповів голос. — Принесу тобі не тільки пляшку.

Клосс відчинив двері, коли хтось легенько постукав. Власник готелю “Орієнт” прийшов з пляшкою, але приніс також усе потрібне для перев’язки.

— Насамперед покажи свою рану, “Я-23”.

Лише за годину безладних взаємних розпитувань і відповідей двох людей, які, нарешті, могли висловлювати свої думки рідною мовою, шеф стамбульської резиденції перейшов до справи.

— Розе припустилася помилки, точніше — двох помилок. Вона любила легкі ефекти. Тому, довідавшись, що власником рахунку номер 115/185 у Центральному банку є радник Вітте, вона задумала перевірити, яке враження справить ця звістка на радника. З цією метою вона підійшла до його столика, а її помічниця (дівчина з голим животом) тим часом сказала йому по телефону, що знає, кому належить згаданий рахунок. Друга необережність полягала в тому, що вона вирішила прийти на прийом, а не передати інформацію якось інакше або просто переказати її мені. Вона не припускала, що Вітте викрив її гру.

— Я боюся, що було трохи інакше, — втрутився Клосс. — Вітте міг спочатку нічого не знати про роль Розе, а її друга помилка полягала в тому, що вона не закрила сумку, коли чепурилася у холі консульства.

Клосс коротко переповів шефу про спостереження панни фон Тільден.

— Вітте, — провадив він далі, — помітив, мабуть, конверт зі штампом Центрального банку в сумці Розе, зіставив це з телефонним дзвінком у її кабаре, а коли вона, надто певна в собі, пішла з ним до альтанки, він її вбив. Натомість я, — вів Клосс, — введений в оману квапливістю, з якою він позичив мені гроші, дійшов висновку, що саме Вітте є тією людиною, яку я повинен охороняти. Якби я раніше знав, що князь є шефом тутешньої мережі англійців…

— Якби ти з “Кафе Розе” приїхав до готелю, а не повертався до консульства… — Він подивився на годинник. — Зараз поїдеш до князя. Про всяк випадок я відвезу тебе своєю машиною.

— Зараз, вночі? — здивувався Клосс.

— Князя попереджено про твій візит, він чекає на тебе.

Авто зупинилося перед віллою у псевдосхідному стилі, яка чомусь здавалася Клоссові знайомою. Освітлені вікна другого поверху свідчили, що господар справді досі не спить.

— Я приїду приблизно за годину, в мене є ще справи, — сказав хазяїн готелю. — Не виходь раніше, ніж я по тебе приїду.

— А консул? — спитав Клосс. — Я повинен пояснити йому помилку, заспокоїти, зрештою, його.

— І завтра встигнеш це зробити.

— На завтра я лишив собі Вітте.

— Не мороч собі цим голову, я сам потурбуюся про Вітте. Він убив Розе, — сказав він так, ніби це повинно було все пояснити. — Отже — за годину.

Він почекав, доки Клосс піднявся на ґанок, і лише тоді натиснув на газ.

Двері прочинилися. Клосс побачив чоловіка, який кілька годин тому мало не вбив його. Не без задоволення він помітив, що голова Паулі забинтована. “Шеф, мабуть, непогано стукнув його”, — подумки всміхнувся Клосс.

— Князь чекає на вас, — сказав Паулі, ніби побачив Клосса вперше в житті.

Мжаванадзе стояв на порозі кабінету в строкатому халаті, накинутому на фрачну сорочку. Він мовчки пропустив Клосса поперед себе, мовчки показав на глибоке крісло під великою лампою, яка була вимкнена. Старанно зачинив за собою двері, налив два келихи з пляшки, що стояла неподалік, і лише тоді сів навпроти Клосса.

— Запрошуючи вас, я не припускав, що візит відбудеться так швидко. — Він підняв келих.

— Даруйте, що це не зовсім відповідний час для візиту, — сказав Клосс, піднімаючи свій келих.

— Я радий, що Паулі не вдалося вас убити.

— Якби ви знали, як я радію.

Вони одночасно розсміялися.

— Нас обох зрадили нерви, — сказав Мжаванадзе.

— Я мало не наклав головою за свою помилку. Ще трохи — і ваш Паулі пришпилив би мене до стіни, бо ви відповіли помилкою на мою помилку. Я гадав, що Вітте — ваша людина, отже, щоб його охороняти…

— Коли ви приїхали і коли я дістав ось це, — князь розсипав перед Клоссом фотографії: на всіх Клосс був перед стамбульським вокзалом, — то знав лише половину вашої ролі. Я збагнув, що ви не той, кого із себе вдаєте, але й не думав, — усміхнувся він, — що у вас таке складне завдання. Звідки я міг знати, що ви збираєтесь охороняти мою людину?