Клосс відчув, як його заполонює сон, і, вже засинаючи, пригадав хтозна-чому слова, які почув, коли партизани в лісі конвоювали його повз сарай: “Послухай, Ганно…” “Чому “Ганно”? — встиг ще подумати, перш ніж його здолала втома.

Була, мабуть, сьома чи початок на восьму, коли він прокинувся; точно він не знав, бо забув звечора завести годинник. Голячись і одягаючись, він обдумав подробиці плану, що почне його незабаром здійснювати.

Клосс натиснув на ручку до її кімнати. Вона легко піддалася.

— Це ти, Больдт? — почувся її голос. — Добре, що ти прийшов. Не знаєш — Клосс не вернувся? Я турбуюсь за нього.

Він зупинився над ліжком, спрямувавши на неї пістолет.

— Ти даремно турбуєшся, — нарешті озвався Клосс.

Вона схопилась, а потім знову впала на подушку. Рукою зробила непомітний рух чи тільки збиралася зробити. Але Клосс не хотів більше ризикувати. Він ухопив подушку за ріжок і висмикнув її з-під голови Ганни. Там, де Клосс і сподівався, лежав великий, надто великий для жінки парабелум. Він узяв його й пожбурив під шафу.

— Ти брутальний. Шкода, що ти від самого початку не був такий. Я люблю брутальних чоловіків.

— Одягайся, — кинув Клосс.

— При тобі? — вона ще пробувала грати. — Мені ніяково.

— Як хочеш, — сказав Клосс. Він дістав з кишені глушник і приладнав його на дуло револьвера. — Якщо хочеш, ми почекаємо, доки почне бити отой великий годинник у холі. Його дзвін легко заглушить цей звук.

Енергійним рухом вона скинула з себе ковдру. Невдовзі Ганна стояла поруч з ним у тій самій сукні, що й учора, і легеньких сандалях. Вона потяглася до сумки, але Клосс дозволив узяти її лише після того, як переглянув, що в ній лежить.

— Гаразд, — сказав він. — Тепер накинь плащ на плечі, я вестиму тебе під руку, а цю іграшку триматиму якраз на висоті твого жалісливого серденька, що так хвилювалося за Ганса Клосса. І стрілятиму не вагаючись, якщо ти вирішиш, що моє товариство тобі набридло.

— Куди треба йти? — поцікавилася вона.

— Побачиш, — відповів він. Напівобійняв її — так, щоб відчувала доторк металу під плащем. Так вони пройшли хол і коридор, нікого, крім портьє та прибиральниці, не зустрівши. На вулиці минули водовоза і старенького ксьондза, який осудливо зиркнув на жінку, що пригорнулася до німецького офіцера. “Він, мабуть, думає, що це полька”, — усміхнувся в думках Клосс. Біля муру вона затрималася.

— Куди ти мене ведеш?

— Чому ти хотіла, щоб ці люди вбили мене? — спитав Клосс замість відповіді.

— У мене не було виходу. Ти мені мало не зіпсував усе. Моя місія важливіша за життя якогось там обер-лейтенанта абверу.

— Потім, — сказав Клосс, — ти звинуватила б мене перед Лангнером, і мене вважали б шпигуном, який витяг з-під портрета мікрофільм із справжніми відомостями.

— Мені довелося б це зробити, — відповіла вона. — Наші шефи люблять, коли зрадник зазнає заслуженої кари.

— Але ти не подумала, що це я, наприклад, міг бути шефом Єви Фромм і забрати той мікрофільм?

— Не подумала, — сказала вона, — і не подумаю.

Вони вже були біля кладки. Це тут старший радник Гебардт спробував застрелити Ганса Клосса.

“Він буде нестямно вражений, — подумав Клосс, — коли побачить мене знову”. А вголос сказав:

— Тепер ти вже знаєш, куди ми йдемо.

— Міг і раніше застрелити мене.

— Ти й справді не здогадуєшся? Ми йдемо до полковника Конрада.

— Збожеволів?! Ти мене до них ведеш?! — сказала вона з острахом, але острах цей був перебільшений, ніби удаваний, бо Клосс, торкаючи її, відчув, що вона зітхнула, начебто перестала раптом боятись. — Ти гарний, Гансе, і дедалі більше починаєш цікавити мене, — сказала вона.

— Ти поводишся так, ніби не знаєш, що на тебе чекає там.

Вона розсміялася коротко, нервово.

— Пароль! — почули вони попереду.

З-за дерев вийшов озброєний партизан. Клосс із полегшенням завважив, що він не з учорашніх його знайомих. Тепер і партизан помітив мундир Клосса.

— Скажи хлопцеві пароль і поясни, що я не можу підвести руки вгору.

— До Конрада, — мовила вона. — Веди до Конрада. Скажи, що прийшла Ганна.

— Ганна? — уголос повторив Клосс. — А не Єва?

Вона мовчала.

І раптом Клосс почав здогадуватися. Це неймовірно, а проте…

— Ганна? Ти знов тут? — Перед ними стояв лисий чоловік, одягнений у штани-гольф.

Замість відповіді, вона скинула з пліч плаща.

— Мене прислав до вас Жук, — сказав Клосс.

— Жук казав мені про вас, — відповів Конрад.

Але тепер Ганна нічого не розуміла. Дивилась на Клосса круглими від здивування очима. Конрад жестом відіслав хлопця з автоматом.

— Цю дівчину, — сказав Клосс, коли хлопець зник за деревами, — звуть Ганна Бойзель, і вона… — Він замовк, бо раптом усе збагнув. Ганна сміялася. Конрад іронічно позирав на Клосса.

— Сховайте зброю, тепер вона вам не знадобиться. Ходімо до мого сарая, вип’ємо перед відльотом. За дві години літак… Я повинен вам розповісти, — провадив він далі уже в сараї, коли вони випили по склянці справжньої “White horse”, яку Конрад, мабуть, привіз таки з самого Лондона. — Я повинен розповісти вам, як це було насправді. Ганну завербовано в Аргентіні, а точніше кажучи, ми дозволили їй завербуватися до абверу, бо вже два роки вона була кадровим працівником Інтеллідженс Сервіс. Дівчина вона здібна, то й стала близьким співпрацівником Лангнера, а при нагоді зробила неоціненні послуги Сполученому Королівству Ганна має чин майора військ Його Королівської Величності.

— Мені треба було збагнути це раніше.

— У тебе було мало даних, — сказала Ганна.

— Ми всі працюємо навпомацки, — додав Конрад. — Ми мало не ліквідували вас. Ви мусили загинути разом з Плюшем.

— Отже, у вас уже є справжній мікрофільм? — запитав Клосс.

— На жаль, — допомогла Конрадові Ганна. — Єва Фромм справді була нашою агенткою, проте в схованці під портретом нічого не було. В кожному разі фальшивкою нас не піддурять. А це вже щось.

— Одначе, що для тебе вартий справжній план, той, який сфотографувала Єва Фромм?

— Він у тебе? — запитала вона. — Отже, це ти? Скільки хочеш?

— Багато, — відповів Клосс. — Твою дружбу. — Він відкрив бляху пояса з написом “З нами бог”, витяг маленький рулончик у цигарковому папері.

— Англія ніколи не забуде вам цього, — сказав Конрад, беручи з побожністю із рук Ганни рулончик.

— Ми союзники, — Клосс підніс склянку з напоєм кольору слабкого чаю. Крім того, мені було б дуже прикро, якби праця Єви Фромм була замарною. Ця дівчина дорого заплатила…

Він ще якийсь час думав про маленьке непоказне дівча, чекаючи на лісовій галявині Ганну, з якою Конрад хотів ще порозмовляти віч-на-віч. Ось вона вийшла, але похмура й мовчазна. Лише на зворотному шляху по-дружньому взяла його під руку.

— Я скажу тобі щось, чого не повинна була б казати.

— Не завдавай собі клопоту, — відповів Клосс. — Я знаю, що ти хочеш сказати: Конрад наказав тобі завербувати мене. Розчаруй його і не повертаймося більше до цієї теми.

— Може, так і краще, — усміхнулася вона.

— Нам треба подбати про подарунок для твого шефа, — сказав Клосс. У кількох словах він розповів їй усе, що стосувалося Гебардта. Сценарій вони розробили спільно: хтось із них змусить Гебардта діяти. А тоді вже, залежно від обставин, треба обрати зручний момент і покінчити рахунки з ним.

Цього ж дня увечері до столика, за яким старший радник Гебардт закінчував роздирати печене курча, підійшов обер-лейтенант Клосс. Не питаючи дозволу, сів і, перш ніж товстун встиг отямитися від того, що бачить людину, яку вбив ще вчора, запитав:

— Чи маєте час побалакати зі мною про кілька скриньок старої порцеляни і кількох солдатів, які загинули, супроводжуючи їх?

Гебардт не мав часу. Він відштовхнув столик і витяг револьвер. Але постріл пролунав раніше, ніж він натиснув на спуск. Гауптман Больдт, який сидів за сусіднім столом разом з Ганною Бойзель, недарма вважався чудовим стрільцем. А за те, що він перешкодив втекти грізному шпигунові, старшому радникові Гебардту, його похвалив у наказі сам оберст Лангнер.