Один хлопець поклав свій автомат, притис Клосса до стовбура і повільно, не кваплячись, витяг у нього з кобури револьвер. Другий, за три метри від них, із спрямованим на Клосса дулом автомата, аж кусав губи від напруження. Тільки й чекав на якийсь рух німецького офіцера, щоб натиснути на спуск. Ганна Бойзель теж тримала в руці парабелум. Зброя в її маленькій руці мала смішний вигляд. Йому кортіло сказати про це Ганні. Але натомість він мовив:

— Я хотів би поговорити з тобою, Ганно.

— Про що? — знизала плечима. Ганна не чекала на відповідь. — Ліквідуйте його, — звернулася вона до хлопців, взутих у чоботи і одягнених у напіввійськові куртки. — Ліквідуйте його, — повторила вона, — але, — подивилася на годинник, — приблизно за годину після того, як я піду звідси. — І рвучко обернулася.

— Іди, фашисте, — сказав один із хлопців і підштовхнув Клосса автоматом.

Вони йшли повз сарай. “Послухай, Ганно… ” — долинув до Клосса уривок фрази, сказаної чоловічим голосом. Він подумав, що це, напевно, і є Конрад. Клосс багато зараз дав би за те, щоб бути всередині цього збитого з кількох дощок сарая.

— Не затримуйся, хутчіш! — озвався другий. З його голосу Клосс зрозумів, що хлопець неймовірно гордий з того, що захопив німецького офіцера. “Може, — подумав він з меланхолією, — мені випаде бути його першим трупом”. Вони відійшли на край галявини — тридцять метрів, не більше.

— Тут, — сказав перший. У нього було хлоп’яче обличчя — вуса тільки-но пробивалися. — Звідси ми побачимо, як вона вийде. Тоді поглянемо на годинник.

Другий, що мав продовгувате нервове обличчя (“Схожий на студента історії мистецтва”, — подумав Клосс) і примружені очі короткозорої людини, лише кивнув головою.

“Отже, Ганна Бойзель виявилася спритнішою за мене”, — подумав Клосс. Дістав із кишені цигарки, хлопці не відводили від нього очей. Рішучим жестом відмовилися, коли Клосс простягнув їм пачку. Він намагався спокійно все обміркувати, хоч ситуація й не сприяла цьому. У кожному разі є ще принаймні година життя, бо Ганна вирахувала, що дійде за цей час до Ліска. їй тільки алібі потрібне чи в неї ще якісь справи? Він пригадав уривок фрази, що долинув до нього, коли проходили повз сарай, і знову відчув тривогу. Але пояснити, чому сказані чоловічим голосом слова “слухай, Ганно” викликали в ньому цю тривогу — Клосс не міг. Вона наказала вбити його — це логічно. Мабуть, викрила його гру, звісно, гру лише в цій справі, але й того їй цілком вистачило. Контакти з Мацеєм були надто демонстративні, а Ганна (“слухай, Ганно”, — знову бринять в голові ці слова) надто розумний ворог, щоб не зіставити його спроби витягти з неї інформацію, зустрічі з Мацеєм і, зрештою, історію з мікрофільмом, що зник з-під портрета Фрідріха Великого. Чи в цьому теж вона його запідозрила? А коли так, то чого вирішила вбити його рукави польських партизанів? Чого не зробила це сама у найзручнішій для себе ситуації, коли вони були вдвох? Адже викриття Клосса було б для неї великим успіхом. Усе це якось не тримається купи, і Клосс відчув, що тут він не зведе кінці з кінцями.

Заглиблений у свої думки, він і не помітив, як Ганна вийшла із сарая.

— Подивись на годинник, — сказав хлопець.

— Чверть на дванадцяту, — озвався другий.

Ганна, навіть не поглянувши на Клосса, пішла у гущавину лісу. її яскрава сукня ще кілька хвилин миготіла поміж деревами.

— Скажи цьому вилупку по-німецькому, що ми прикінчимо його через годину, — озвався хлопець з рудим пушком над губою. Другий спробував зліпити фразу чисто по-школярськи. Він замовк на півслові, коли Клосс сказав по-польському.

— Облиш, я розумію. Але ви не вб’єте мене.

Не можна сказати, що ця фраза, сказана бездоганною польською мовою людиною в мундирі офіцера вермахту, не справила на них враження. Але жоден із них не опустив спрямованого на Клосса дула.

— Ти розумієш, — спитав хлопець з обличчям студента, — ви розумієте, — виправився він, — по-польському?

— Хлопці, — серйозно сказав Клосс, — мені треба побачитися з полковником Конрадом.

— У нас наказ, — відповіли.

— Знаю, але ви повинні сповістити його, що я хочу з ним поговорити. Це важливіша справа, ніж моє життя або навіть ваше. Ви ще встигнете мене застрелити, на це завжди знайдеться час. Відведіть мене до полковника.

— Обережно, — сказав другий хлопець, — він хоче дізнатися, що там всередині.

— Нащо воно мені, якщо я загину? Зрештою, я здогадуюся, що там всередині, напевно, рація.

— Ви добре поінформовані.

— Гаразд, — погодився Клосс. — Якщо не хочете мене туди вести, запросіть полковника Конрада сюди. Нехай один із вас піде й покличе його. Ви дорого заплатите, якщо…

— Він гадає, що з одним швидше впорається, — іронічно сказав хлопець, у якого пробивалися вуса.

— Можете мене раніше зв’язати, — підказав їм Клосс. Один із хлопців почав розстібати ремінь, і Клосс зрозумів, що вони клюнули. Він ступнув у бік хлопця, закладаючи одночасно руки за спину, ніби готував їх до зв’язування. Напружив м’язи. Інструктор у таборі під Єреваном називав цей спосіб “захватом самурая”. Відчувши на своїх руках долоні хлопця, Клосс блискавично присів, випроставши руки вгору. Хлопець злетів угору, описав дугу і впав, збивши з ніг свого товариша. Клосс встиг уже відбігти метрів на тридцять, коли почув, як лісову тишу пронизала автоматна черга.

Він був у безпеці. Принаймні — зараз.

Сутеніло. Мацей підвівся з каменя, ретельно обтрусив штани, взяв парасольку. Він мав вигляд літнього чоловіка на моціоні в Ліску-Здруї.

— Тепер, — сказав він, — ти все знаєш про старшого радника Гебардта. Пам’ятаєш пароль для Конрада?

— Мене послав до вас Жук, — повторив Клосс. — Якби я знав його раніше… — зітхнув він.

Мацей знизав плечима.

— Адже ти знаєш, що це нелегко. Що ти робитимеш?

— Спатиму, — відповів Клосс. — У мене був жахливий день. Треба непомітно прослизнути до своєї кімнати, навести там порядок і подумати, як закінчити цю гру.

Клосс прийшов до пансіонату, коли з жодного вікна не просочувався й промінчик світла — на всіх були чорні штори. У холі теж було темно, а портьє дрімав під дошкою з ключами. Клосс пройшов повз нього, не беручи ключа. Його універсальна відмичка, виготовлена майстром своєї справи з Вісбадена, відмикала будь-які замки. Бо Клосс хотів, щоб дві людини, котрі, як і він, мешкали у цьому самому пансіонаті, дві людини, котрі не змовляючись пробували сьогодні вбити його, думали, коли поглянуть випадково на дошку з ключами, що Ганса Клосса нема в своєму номері.

Вже у себе, почистивши мундир, скупавшись і лігши врешті на широкий диван, Клосс почав думати про цю другу людину, що хотіла заподіяти йому сьогодні смерть. Після розмови з Мацеєм Клосс знає, чому старший радник Гебардт, причаївшись біля кладки над струмком, двічі стріляв у нього з близької відстані.

Правду кажучи, Клосс повівся легковажно. Він забув, просто забув про Гебардта, а знав же перед тим, що радник чекатиме на нього. Поглинутий думками про те, як вирватися з рук партизанів, він забув про Гебардта. Либонь, тільки інстинкт і цього разу допоміг йому. Коли він добігав до кладки, яскравий сніп сонячного світла на мить засліпив його. Він перескочив через поруччя саме тієї миті, коли пролунав постріл. Один, потім другий. Старший радник Гебардт, мабуть, педант і любить доводити справи до кінця. Інша річ, що другий постріл мало не влучив у ціль. Вже коли чистив свій мундир, Клосс помітив чималу дірку під пахвою. Черговий замах на життя заради кількох скриньок з порцеляною. З того, що сказав Мацей, і з того, що Клосс домислив сам, випливала, просто кажучи, така історія. Вересень тридцять дев’ятого року. Піхотний батальйон 202-го полку захоплює місцевість Ліско-Здруй. Обер-лейтенант Гебардт, шукаючи квартиру, випадково потрапляє до будинку з багатющою колекцією порцеляни. Гебардт теж колекціонер, не кажучи, що сама колекція коштує великі гроші. За кілька днів колекціонера з усією родиною знаходять у підвалі його будинку. Усі вбиті пострілом у потилицю. Колекції не стало. Зараз Клосс пригадав, що Гебардт, либонь, ще в поїзді розповідав якусь геройську історію про свої подвиги тридцять дев’ятого року поблизу Ліска-Здруя. Мовби він з невеличким загоном наштовхнувся на поляків, зав’язався бій, і лише йому, Гебардту, пощастило вийти з тієї сутички живим. Може, ця історія не така вже й далека від дійсності? В такому разі жменька людей, з якими Гебардт пробирався через приміські ліси, не загинула в боротьбі з польськими солдатами. Зараз, зараз… Мацей розповідав, що люди бачили, як з будинку колекціонера виносили скрині, і що керував цим мародерським розбоєм сам генерал. Що ж, логічно. Зайвих свідків завжди знищували.