Що могло трапитися? Натренована думка працювала блискавично. Було два варіанти: або ж капсулу недозаправили перед стартом, або… Перший варіант я відкинув одразу, — особисто сам перевіряв запас пального. Тоді залишалось припустити, що у вантажний відсік капсули без мого відома було вміщено якийсь вантаж… Я ввів до ЕОМ необхідні дані — й вийшло, що той вантаж має масу шістдесят кілограмів…

Бортовий хронометр показував, що до запуску гальмівних двигунів залишилось менше семи хвилин. Отже, за цей час маю встигнути виявити незапланований вантаж. І, хай потім не ображається його власник, через шлюзову камеру викинути за борт.

Я миттю відстебнув ремені й кинувся до вантажного відсіку, котрий мав бути порожнім. Натиснув кнопку — двері легко зсунулись убік. Відсік справді виявився порожнім, якщо, звичайно, не рахувати… дівчини, яка, закутавшись у розкішну молесонову шубку, солодко спала на одній з полиць…

Чомусь пригадалось останнє заняття з курсу прикладної евристики. Протягом десяти хвилин курсанти мали знайти вихід із ситуації, подібної до тієї, в якій опинивсь я. Того разу мій напарник запропонував, жартома, звісно, попросити непроханого гостя залишити капсулу. Правильним же було рішення негайно запустити гальмівві двигуни й, зманеврувавши, чекати допомоги на орбіті… На жаль, і цей варіант мені не підходив: надто мало залишалося часу…

— Вставайте, красуне, — поторгав я дівчину за плече. — Приїхали…

Моя несподівана попутниця повільно розплющила очі, зіскочила з полиці й солодко потягнулась.

— Так швидко? Ви вже вибачте, що я без дозволу, — всміхнулась винувато. — Посварилась з нареченим і вирішила не чекати рейсової ракети…

— Які дрібниці? — махнув я рукою. — Тим більше що все це скоро не матиме ніякого значення — хвилин через десять обоє ми перетворимось на попіл…

— Хіба ми ще не на Землі? — на обличчі пасажирки відбилось щире здивування. — І чому це капсула раптом перетвориться на попіл?

— Пояснюю за черговістю надходження запитань. Як бачите, — я повів рукою у бік оглядових екранів, — ми ще в космосі… А згоріти маємо тому, що запас пального в капсулі розрахований на одну особу. Однак навіть його б вистачило, коли б хтось із нас двох залишив капсулу.

— Що ж робити? — розгублено прошепотіла дівчина.

Я поглянув на хронометр — до запуску двигунів залишалося близько чотирьох хвилин.

— Особисто я вважаю, що обидва згадані варіанти нас не влаштовують, — зауважив спокійно. — Отже, роздягайтесь…

— Що-о?! — злякано перепитала дівчина.

— Так, — кивнув я, — вам не почулось. І якомога швидше…

І першим почав скидати скафандр…

Доки пасажирка вовтузилася з шубкою, я звільнився від скафандра, додав до нього валізу з особистими речами. Потім на купу полетіла шубка дівчини, за нею — її валіза. Але цього, звичайно, було мало.

Оглянув кабіну — єдине, що можна було викинути з капсули — крісло пілота. Добре, що воно було прикріплене до підлоги не наглухо, а спеціальними затискувачами й розбиралося буквально протягом хвилини.

Крісло важило кілограмів сорок. Однак, враховуючи вагу інших речей, цього повинно було вистачити… Вимкнув поле штучного тяжіння, відчинив внутрішні двері шлюзової камери, повпихав туди зібрані речі. Потім її загерметизував і увімкнув насоси: коли відчиниться вихідний люк, стиснуте повітря викине речі в простір…

— Відмінно, пілоте Клепачу, — раптом почув я голос незнайомки. — Ви з честю витримали останнє випробування. Як представник Центру підготовки висловлюю вам подяку…

Я машинально прибрав руку від червоної кнопки аварійного відчинення зовнішнього люка. Цього варіанту я не врахував. Ну й акторка!

— Пального було заправлено дві норми, — провадила далі дівчина. — А датчик відрегулювали так, щоб він показував рівно половину його…

Не знаю, можливо, я повів себе, як невихований хлопчисько. Але надто вже образився, що навіть і після випускних екзаменів мене продовжували перевіряти… Хоча й викладачів можна було зрозуміти: їм теж треба знати, як зреагує на несподівану ситуацію людина, котра вважає, що все вже позаду… Одне слово, я натиснув кнопку…

— Шубки шкода, — зітхнула співробітниця Центру, спостерігаючи на екрані, як, зблискуючи сріблястим хутром, поплив кудись у космос модний виріб з молесону.

— Досить! — стукнув я кулаком об стіл. — Мені набридло…

У відповідь на цей мій суто символічний жест по кімнаті прокотилася невелика сейсмічна хвиля, викликана падінням на підлогу останнього полумиска з бабусиної спадщини. Звісно, упав він не за власним бажанням, а при безпосередній допомозі моєї любої дружини…

— З мене досить, — повторив я, щоправда, вже тихіше, хоча бити, здається, було більше нічого. — Мені набридли твої вибрики, й оцей незмінний гороховий суп, яким ти, напевне, хочеш спровадити мене на той світ… Я йду від тебе.

У відповідь — мовчання. Я одягнув плащ, схопив капелюха й, ступаючи по хрумких осколках порцеляни, — все, що залишилося від нашого сімейного щастя, — вийшов з кімнати. На вулиці пірнув у густий людський потік та й поплив разом з ним невідомо куди.

Раптом я звернув увагу на робота, котрий прикріплював до стіни якоїсь споруди великий рекламний щит. Знічев’я зупинився й почав спостерігати, як він спритно орудує інструментами. Нарешті все було готово, робот клацнув умикачем, і по стіні стрімко помчали червоно-оранжеві літери…

“Робінзонада двадцять другого сторіччя! — волав напис. — Коли ви хочете зазнати неймовірних пригод, випробувати свій характер і силу волі у герці з первісною природою — звертайтесь до нас, в бюро по освоєнню нових планет. Вступайте до лав космічних робінзонів!”

Я мало не підскочив від радості: це було саме те, що треба…

Контору цю, мабуть, було створено зовсім недавно. У кімнатах безладно нагромаджені столи, шафи, стільці, картотеки. У одній з кімнат на канапі сидів молодик і гортав журнал. Я нерішуче зняв капелюха:

— Вибачте, я, здається, невчасно?

Молодик схопився з канапи, підсунув до мене стілець.

— Ну що ви, що ви… На це безладдя не звертайте уваги: ми щойно сюди перебрались і ще не встигли навести порядок… Отже, хочете стати космічним розвідником?

— Так. — Я ствердно кивнув.

— Це благородне рішення, — похвалив мене молодик. — На Землі стає тіснувато, відтак треба думати і про недалеке майбутнє, нашукувати нові планети для переселення. Щодо вашої роботи… Одержите відповідний інструктаж і швидкісною ракетою будете відправлені на одну з планет, умови там мало чим відрізняються від земних. Деякий час поживете, а потім повернетесь назад. Звичайно, можна було б послати автомати, але все ж краще, коли тамтешні умови вивчатиме людина… Щоправда, в усьому цьому є один малоприємпий нюанс: допоки ви літатимете, на Землі мине десь близько ста років, і декого з близьких чи рідних ви ризикуєте вже не побачити…

Я внутрішньо усміхнувся, однак вголос сумно мовив:

— Що ж, для загального блага люди йшли ще й не на такі жертви…

Я вибрався з анабіотичної ванни, добряче розтерся рушником, одягнувся. Через ілюмінатори до ракети зазирало ласкаве сонячне проміння. Пройшов у лабораторію, поцікавився показаннями приладів: наші вчені не помилились — атмосфера цієї планети була цілком придатною для життя. Причепив на всякий випадок до пояса променевий пістолет і вийшов з ракети…

Навколо буяв могутній прадавній ліс. Дув легенький теплий вітерець, у кронах дерев щебетали якісь пташки. Я солодко потягнувся: таки молодець, що згодився на цю подорож…

Раптом наді мною пролунав підозрілий тріск. Я машинально ухопився за пістолет і поглянув угору. Над галявиною, граціозно помахуючи великими прозорими крилами, кружляв елегантний орнітоптер…

— Робінзонада, здається, не відбулась, — з жалем констатував я. — Тут вже є суспільство високорозвинутих П’ятниць…