Я не можу не дивуватись, як подібні несимпатичні істоти могли з’явитися та поширитися на такій планеті, як ця. Такого красивого й цікавого світу ми ще не бачили. Хоч, на мій погляд, світило тут надто яскраве. У всіх нас від цього дуже дивний вигляд, адже ми змушені повсякчасно примружувати повіки. Що поробиш — одягти темні окуляри не можемо з огляду на конспірацію. Ми просто терпимо, тим більше що погрітися, покуняти під променями цього світла, яке називають тут Сонцем — ні з чим незрівнянна насолода.

А втім, для справжньої психологічної розрядки нам залишається хіба що ніч. Місцеві сузір’я вельми мальовничі, а тутешній супутник — Місяць — не залишає байдужими навіть аборигенів. Тому, коли надто сильно доймає туга за рідним світом, ми збираємося ночами на дахах їхніх будівель поспілкуватися, помилуватися зоряним небом, поспівати рідних пісень. На жаль, невисокий естетичний рівень аборигенів не дає їм змоги насолоджуватися зворушливими піснями нашої батьківщини, і вони кожного разу будь-що намагаються перешкодити нам. Це дуже сумно, бо, по-перше, ми самі завжди поблажливі до них, а по-друге, хоч у декого з нас і не найкращий слух, співаємо ми від щирого серця. Така нетерпимість принизлива, але і її стерпіти можна…

Щиро кажучи, власне мені подобаються деякі моменти тутешнього життя, і я хотів би привернути до них і Вашу високу увагу. Всі ми, внаслідок фундаментальних принципів нашої цивілізації, ніколи не відмовляємося від якісного споживання енергодайних сполук. У зв’язку з цим мушу повідомити, що особливу увагу в цьому аспекті привертають абсолютно невідомі у нас продукти харчування: “молоко”, “вершки” та “сметана”. Викликає деяку цікавість, в залежності від типу, і так звана “ковбаса”… Широкі кола нашої місії переконані навіть, що саме завдяки цим продуктам наш десант не відчуває ніякого дискомфорту щодо свіжого поповнення наших лав і вже котре сторіччя наша діяльність не викликає жодних нарікань з боку Найвищого Керівництва…

Для мене ж це все значною мірою компенсує негативні моменти нашого життя. Але я цілком категорично мушу попередити — мій спостережний пункт під загрозою. Бо коли хазяйський синок іще раз смикне мене за хвоста, мій терпець урветься. Не виключено, що це призведе до кривавої драми, — або я розряджу в нього прихований під стріхою бластер, або видряпаю йому очі. Після чого моє подальше перебування в цій оселі буде, звичайно, неможливим і ми втратимо цінний базовий пункт.

Ваша бездоганність! Тепер, сподіваюся, Ви розумієте, чому я прошу дозволу Вашої милості на переведення мене на іншу базу.

Зі щирою повагою і величезною надією

десантник-спостерігач першого класу

Кіт Мурчик.

Сто п’ятдесят, сто шістдесят, сто вісімдесят тисяч кілометрів на секунду…

Цифри на табло витанцьовували, мов ті бісенята. Здавалося, їм скоро забракне місця. І, розтрощивши скло, вони застрибають по телемоніторах, сріблястих секціях комп’ютерів, радіокомпасі, штурвалі — по всій кабіні корабля, який час від часу здригався так, ніби його волочили по мерзлій ріллі.

Що означає ця гемонська трясонина? Звідки така шалена швидкість? Чому його не чує Земля: він ось уже годину волає у мікрофон, а з далекого земного центру тривожно допитуються: “Протон”, що сталося? “Протон”, “Протон”, ми вас не чуємо!” Нарешті, чому в нього так обважніли голова й плечі, а червоненький циферблатик у кутку панелі, немов сказившись, показує п’ятнадцятикратне перевантаження?

Петро іще раз натиснув клавішу бортового автомеханіка, чи, як його називали астронавти, “ревізора”. Той миттю доповів: “Усі системи корабля функціонують нормально”.

“Нічого собі “нормально”, — вилаявся подумки Петро й ляснув по лакованій напівсфері “ревізора”. Літери на табло здригнулися. Проте добросердна фраза не зникла. Автомеханік начеб потішався з того, що коїлось і в Петровій душі, і в кабіні “Протона” — “наднадійного”, “універсального”, чи як там іще вихваляли його газети.

Колись, пронизуючи космічну темряву у межах благословенної Сонячної системи на громіздких, мов допотопні турбореактивні аеробуси, титано-магнієвих тарантасах, він з хлопцями навіть вимикав голоси всезнаючих порадників із Центру. А тепер… Хоч би один звук жаданої, рідної Землі… За кожним вузлом порівняно невеличкого, схожого на срібну кулю “Протона” у Центрі керування польотами стежив досвідчений оператор. Як правило, в минулому астронавт, який знав корабель, що свої п’ять пальців. Він би неодмінно підказав Петрові, як діяти в такій ситуації.

Але Центр його не чув. Факт! Очевидно, там, на їхніх дисплеях, світилася цілком благополучна картинка. Інакше, навіть не чуючи його, Земля вже давно попередила б про небезпеку. Отже, Центр так само, як і оце електронне опудало, також упевнений, що “всі системи корабля функціонують нормально”. Їх там, на Землі, зараз, мабуть, турбує лиш одне — чому “Протон” не відповідає.

— На Травневий! — кинув він водієві.

…Клацнув таксометр. У чорному дзеркалі капота полетіли перевернуті догори вуличні ліхтарі.

Петро обмацав кишені, не знайшовши цигарок, прихилився до дверцят. Скло ледь вібрувало.

Яке сьогодні число? Друге. Друге листопада. П’ятниця. Ні, щасливим днем у нього був понеділок. Порушивши забобонний кодекс календарних умовностей, доля обдаровувала його так уперше.

Радість цієї зустрічі тонула в безлічі передполітних турбот. Треба було пройти драконівську медкомісію, переписати на брата стареньке авто, відсидіти два тижні у сурдобарокамері, заглянути до одного із своїх приятелів. І тут оцей дзвінок: “Приїзди… Микола? Він у відрядженні! Ну, мерщій… Ти, їй-богу, як дівиця… Теж мені, родич…” (Вікторія називала його родичем на тій сумнівній і, до речі, приємній для Корженка підставі, що по другому чоловікові також була Корженковою).

Машина мчала заміським шосе. У світлі фар роївся перший сніжок. Змінюючи смугасті стовпи кілометрових покажчиків, з-за поворотів, немов ченці, виникали невисокі чорні кипариси, кущі верболозу. Петро не ворушився. Він боявся розхлюпати те, що починало наповнювати фантастичний нинішній вечір.

…Бурмотіння телевізора. Дзенькіт випадково зачепленого фужера. Бентежне шелестіння шовкової білизни, що падала на крісло. Грішна нагота її красивого тіла… Попри свої тридцять п’ять, він чи не вперше так близько бачив і доторкувався до справжньої жінки.

У сильних, закинутих назад її руках, у волоссі, що струменіло якимось хтивим запахом, у великих опалових сосках грудей, в очах, котрі не приховували ані іскри облуди, таїлася спокійна й лагідна сила.

За нею, цією силою, було затишно й тепло. На цю силу можна було покластися.

…А щойно перед цим вони сиділи біля незручного, низького столика. Петро ніяково оглядав то дорогий пістрявий килим, у якому ноги тонули по самісінькі кісточки, то заставлену книгами й кришталем стінку, то двері в сусідню кімнату, де спала чи не спала донька Віки, то на саму Віку, зодягнену в халат, який не вирізнявся строгим покроєм. Поли халата раз по раз розходились, і Петро мав можливість уздріти дещо значно істотніше, аніж її мармурові коліна.

На превелике Петрове здивування, Віка виявилась чудовою господинею. Столик був заставлений воістину ресторанними наїдками. І посилання на те, що, мовляв, часу було обмаль і все це нашвидкуруч, було не більш аніж привід задля компліментів. І він справді наговорив їх стільки, що Віка замахала руками:

— Пий і їж. Теж мені, ще один лакувальник дійсності знайшовся. А хочеш, я прочитаю тобі кілька віршів.

Є на білому світі диваки. Природа наділила їх тим, про що інші лише мріють. Проте вони не надають цьому анінайменшого значення. Вірші, які писала Віка, були чудовими поетичними мініатюрами. Однак завжди, як тільки їй радили запропонувати їх якому-небудь журналові, вона лише весело відмахувалася: “Такого тепер не друкують…”