Почувши зловісне відлуння свого голосу під склепінням підземелля, він заговорив ще тихіше:

— Кажуть, десь козакам доброго чосу дали. А ще я чув…

— Чув! Щось! Десь!.. Бовдур! — скипів хорунжий. — Передай братові Йосипу: нехай надішле мені газети, поки я геть не осліп у цій… могилі!

Служка метушливо заткнув сутану за пояс, виставив перед собою світильник і заквапився до виходу. Трохи прочинивши залізні двері, він на мить заціпенів.

— Романе!.. Чужі! — І щез у чорному проваллі.

Хорунжий дмухнув на вогонь.

Десь виразно звучали кваплива хода багатьох людей, нерозбірливі голоси…

Похоронний зал яскраво освітився. У підземелля вдерлись козаки із смолоскипами і ліхтарями. Загоном командував підпоручик. Швидко обійшовши зал, офіцер, повагавшись, опустив руку на мармурову гробницю, яку Гродський велів Романові охороняти навіть ціною вічного прокляття…

Козаки відставили карабіни до стіни, з гейканням відвалили бокову плиту склепу. В заглибленні матово блиснули металеві скрині.

Ховаючись за високою гробницею в ніші, з тривогою стежив за загоном Роман. У проймі залізних дверей злякано мерехтіли очі служки.

Передаючи по ланцюжку ящики, козаки складали їх посеред залу. Підпоручик нетерпляче квапив своїх людей, потім нахилився до одного з ящиків, зламав його, дістав грубі папки з витисненими на шкірі хрестами.

За високою гробницею Роман різко піднявся, зачепив свій ліхтар, який з брязкотом покотився по кам’яних плитах. Підпоручик здригнувся, випростався. Біля склепу козаки завмерли, насторожено вдивляючись у дальній куток похоронного залу.

Між похованцями стояв Роман. У чорній сутані на тлі запліснявілої стіни він був схожий на привид.

Підпоручик дерев’яною ходою наблизився до юнака, нервово запитав:

— Хто ви?

Замість відповіді Роман підняв над головою ручну бомбу.

— Стійте! Бо вб’ю і вас, і себе!

Служка панічно захряснув залізні двері. Роман машинально скосив очі на пронизливий скрегіт біля входу, і цієї миті підпоручик блискавично метнувся до хорунжого, стиснув його високо занесену руку. Козаки, що підбігли, вихопили бомбу, накинулись на юнака і, заважаючи один одному, спробували звалити його на підлогу. Смолоскипи і ліхтарі впали на людей, по стінах і гробницях заметались величезні тіні й відблиски… Роман шалено пручався, в якусь мить йому пощастило вивільнитись з чіпких рук, він відскочив до дверей, ковзнув у вузький отвір і, навалившись усім тілом на залізну оббивку, засунув широкий засув. Натикаючись на стіни, кинувся в пекельну пітьму.

Стефа на ходу скочила на воза. Возій стьобнув коня. Дорога рівно пролягала в почорнілому від дощу полі.

“…Львів добре пам’ятає, як влітку п’ятнадцятого року відходила армія Брусилова, — знову прозвучав голос Романа. — Наші проводирі, яких завше обурювала дружелюбність західняків до росіян, сатаніли: населення проводжало козаків так, ніби потерпали їхні брати… Де були наші серця, Стефо, коли ми брали участь у провокаціях у ті дні?”

…Козак Єгор мовчки гладив волосся Ксені, зібране в тугий жмут, ніжно доторкнувся до її щоки, де багровів шрам від шматочка скла з пляшки шампанського, розбитої на їхньому весіллі Стефою. Ксеня судорожно обхопила плечі чоловіка, припала до його грудей…

Мимо них проскакав козачий ескадрон, ближче до тротуару тяглися госпітальні фургони і обози.

З-за повороту з’явилася Стефа. Помітивши Ксеню і Єгора, перейшла вулицю і, ніби між іншим, зауважила молоденькому козакові, який за три кроки від молодих тримав за вуздечку коней — свого і Єгорового:

— Що… тікаєте? — І, немов тільки допіру побачивши свою кухарку і її чоловіка, удавано здивувалась: — І любасок своїх кидаєте? — Стефа не стримала злої радості. — От і воздамо по заслугах!

Зневажливо посміхнувшись, неквапом пішла по тротуару.

Єгор м’яко відсторонив дружину, зняв з плеча карабін, швидкою ходою наздогнав Стефу.

— Що вам треба? — відсахнулась дівчина.

Єгор міцно стиснув її лікоть, примусив звернути на сусідню вулицю, потім у глухий провулок… Стефа відчайдушно пручалась і, спотикаючись, мало не падала, дрібочучи за козаком, який нестримно йшов уперед.

У якомусь дворі Єгор швиргонув дівчину до паркана.

— Чого ви від мене хочете?! — скрикнула Стефа.

Козак змахнув нагайкою, але, побачивши, як розширились від жаху очі дівчини, відпустив руку, ляснув себе по халяві й сказав:

— Ксеня моя жінка, пані Стефо. Перед людьми і богом.

Він спересердя намотав нагайку на кисть руки і пішов геть з двору.

Притримуючи на боці шаблю, Єгор сягнисто йшов серединою безлюдної вулиці. Він не помітив, як з вікна горища одного з будинків вистромились гвинтівки.

Диман плавно вів мушку, вичікуючи, поки козак підійде ближче. Поруч з ним, розставивши ноги, готувався до пострілу Орест. З темної глибини горища до слухового вікна підійшли бойовик Семен і Роман. Хорунжий був у сірому костюмі й капелюсі.

Нараз Диман одірвався від прицілу, задумливо подивився на Романа, потім знову — на вулицю. На тротуарі біля будинку, на даху якого причаїлись бойовики, стояла, озираючись на всі боки, Ксеня. Вона пробігла трохи далі — ріг будинку заважав їй бачити вулицю.

— Єгоре!..

Ксеня рушила назустріч чоловікові.

Диман сказав:

— Давай, друже Романе. Дарую.

Орест з тривожним здивуванням подивився на бойовика.

Роман клацнув затвором своєї гвинтівки, прицілився. З вулиці долітав надривний крик:

— Єгоре! Єгоре!..

Хорунжий повільно звівся над гвинтівкою і безпомічно привалився до стіни — ніби обм’як, тихо мовив:

— Не можу… Не можу. Вона наче відчуває.

Семен багатозначно подивився на Димана.

— Беркут з тебе голову зніме, хорунжий, — вищирився він в обличчя Романа.

Диман відіпхнув Семена, який узявся за гвинтівку, нахилився до прицілу.

Ксеня рвучко обнімала Єгора, щось схвильовано говорила йому, вигукуючи і плачучи, ніби справді передчувала незнану біду.

І пролунав постріл!

Козак схопився за шию, якось винувато, ніби вибачаючись перед коханою, усміхнувся, заплющив очі, застогнав, осів на бруківку… Ксеня опустилася разом з ним на коліна, ще нічому не вірячи, намагалась підняти Єгора… Нестямно заголосила.

У кав’ярні “Атлас” — збуджені голоси, стукіт більярдних куль, звуки танго… Беркут сильним ударом загнав кулю в лузу, довкола схвально загули бойовики. Бармен Зенон пожвавлено перемовлявся з постійними клієнтами. Жінок у кав’ярні не було.

Бойовики, не випускаючи з рук келихів, захоплено стежили за поєдинком Беркута й Димана і не помітили, що в кав’ярні з’явився Роман.

— Слава Україні, друже Беркут, — хорунжий розгублено бгав у руках капелюха.

Беркут відклав кий, поправив рукави сорочки, накинув на плечі піджак, неквапом обійшов більярдний стіл.

— Героям слава… Ображений? — кольнув зіницями юнака. — Хлопці, він, здається, ще й ображається!

По кав’ярні прокотився глузливий гомін.

— Розумію, — з іронічним співчуттям сказав Беркут. — Давно без серйозного діла. Сам винен. У штрафниках ходиш.

Проводир бойовиків узяв келих, який подав йому Зенон, вигукнув:

— Будьмо!

— Гей!

— Будьмо!

— Гей, гей, гей! — горлали бойовики.

Беркут вихилив келих і жестом наказав Романові йти за ним.

— Прошу.

Зенон провів їх похмурим поглядом і вернувся за стойку бару.

У сусідній кімнаті, вмебльованій дуже просто, на стіні висів телефон, простінок між заґратованими вікнами займала карта, помережана різноколірними позначками і стрілами, біля дверей на полиці лежала гвинтівка. Це був штаб Беркута.

— Я поважаю ваші почуття, — спокійно говорив Беркут, запрошуючи Романа сісти на стілець біля письмового столу, — які не дозволили вам застрелити беззбройного ворога… та ще й на очах у дівчини.

Він зробив паузу, перевіряючи враження від своїх слів, і, певне, лишився задоволений: юнак спантеличено скинув вії, проте очі дивилися з надією.

— Більше того, — м’яко вів далі Беркут, — я прощаю вам. Ваша шляхетність…