Беркут зайшов за письмовий стіл, але й далі стояв.

— Проте якщо ви розпустите свої почуття зараз, у вирішальний момент нашої боротьби, — прощення не ждіть.

— Невже ми боремося за суспільство безжалісних?

— Звісно ж, ні. Але нині в нашій боротьбі, йой як мало інтелігентів, потрібних для створення нашої державності і культури!

Юнак сумнівався в щирості Беркутових слів, хоч зізнався в цьому він набагато пізніше, написавши в листі до Стефи:

“…Мені стало не по собі. Чи міг я поважати людину, яка вчинила підлість — хай і не власними руками? Ні, я вже не вірив Беркутові. Не вірив навіть, що він простив мені. Люди його вдачі не дарують тим; хто був свідком їхнього паскудства. Мабуть, скоїлося щось надзвичайне. І я не помилився…”

Беркут підсунув стілець і сів навпроти хорунжого.

— А поки що… з допомогою австрійської контррозвідки ми врешті дізналися, що криївку з особистими архівами його екселенції виказав священик: консисторія відхилила його прохання про одруження, і він помстився владиці. Я написав його екселенції про те, як ви, друже Роман, хотіли підірвати себе разом з козаками…

Проводир бойовиків розгорнув листа з особистою печаткою митрополита.

— І одержав наказ із Петрограда, куди владика переїхав з дозволу Корейського. Митрополит захоплений вашою жертовністю. Більше того, він просить переправити до Петрограда вас, Войнаровича і Димана.

З радісним подивом Роман відкинувся на спинку стільця, його обличчя пожвавішало.

— Так що, друже Роман, вам знову доведеться мати справу із святоюрськими архівами.

На тиху львівську вуличку виїхала машина з закритим верхом, загальмувала біля чоловіка, який очікував на тротуарі, і з приглушеним гуркотом набрала швидкість.

Бармен Зенон легко вів машину, обираючи безлюдні вулиці. Першим заговорив пасажир — Іван Варгун:

— Австріяки нікого не знайшли з того списку, який їм передав Беркут.

Зенон усміхнувся і, злякавши перехожих різким сигналом, запитав:

— Як там наші, Іване?

— Кепсько… — посуворішав Варгун. — Австрійці всіх підозрілих кидають до концтабору Таллергоф. Щоночі катують, розстрілюють… Маєш новини, Зеноне?

— Від митрополита Андрія надійшло з Петрограда таємне послання.

— І що ж він пише?

— Про якісь архіви, що їх російська контррозвідка вивезла зі Львова.

— Святоюрські архіви? — насторожився Іван Варгун.

— До речі, — доповідав далі бармен, — уже кілька днів, як Роман, Диман та Войнарович зникли зі Львова.

Відповідаючи на німе запитання Варгуна, Зенон невпевнено припустив:

— Здається… перейшли фронт і подалися до владики в Петроград.

До вітальні багатого дому в Петрограді, де зупинився митрополит Андрій, зайшли сам владика, його секретар Йосип Гродський і Роман.

— Заздрю вам, — з м’якою доброзичливістю говорив митрополит. — Тиждень тому ви дихали повітрям нашої багатостраждальної вітчизни…

— Багатостраждальної?.. — вигукнув Роман і затнувся: секретар осудливо похитав головою, застерігаючи юнака від зайвої запальності. — Австрійці знущаються над нашим народом, як і раніше. Ми знову ошукані, ваша екселенціє.

— Ваша правда, мій друже… — Владика тяжко зітхнув, уникаючи погляду юнака, в якому палахкотіло пристрасне благання. — Хоча не завше австрійська монархія була нам мачухою.

— Але ж коли… — від хвилювання затнувся Роман. — Коли ми, нарешті… позбудемося Габсбургів?

— Ой, не просто все це, сину мій, — співчутливо, з трагічними нотками промовив митрополит Андрій. — Дуже не просто…

Він трохи повів головою в напрямку свого секретаря, що, як звикле, нечутно ходив за його спиною.

— А щодо вашого приїзду в Петроград… довіртеся досвідові і вмінню брата Йосипа.

Владика широко й велично перехрестив хорунжого й покинув вітальню. Гродський і Роман провели його преосвященство низькими поклонами.

Коли вони лишилися самі, секретар, за звичкою ступаючи по килиму, вкрадливо почав:

— Більшовики заявили, що, взявши владу, вони опублікують таємні угоди та інші документи. З кіл, близьких до Тимчасового уряду, ми дізналися, що анархісти готують розгром державного архіву. — Йосип Гродський наблизився до хорунжого, перейшов на шепіт:

— Ваше завдання…

Поверхи Державного архіву охопила паніка — стрілянина і крики лунали по всьому будинку.

Роман, Диман і Войнарович вбігли з чорного ходу, через дві приступки кинулись по дерев’яних сходах. Навстріч їм вискочив службовець архіву і тут-таки, схопившись за горло, впав на перила. Диман ще раз вистрілив у службовця і з розгону вибив вузенькі двері.

У темному приміщенні бойовики наткнулися на старого, який тоненькою папкою закрився від страшних відвідувачів. Войнарович вихопив у архіваріуса папку, кілька разів ударив нею його по щоках.

— Пригадайте, шановний… Влітку п’ятнадцятого року зі Львова привезли архіви…

Онімівши з жаху, старий судорожно ворушив губами. Роман і Диман металися серед стелажів, зазираючи у всі кутки.

Задихаючись у тісному комірі сорочки, за яку міцно вхопився Войнарович, архіваріус привів бойовиків у підвальні кімнати, тісно заставлені масивними полицями; майже непритомніючи, кволо махнув рукою на одну з темних щілин між рядами стелажів.

Войнарович відкинув старого до шафи і побіг за хорунжим і Диманом, котрі вже знайшли на полицях знайомі металеві ящички. Вони швидко перенесли архіви до виходу, потім перекинули видовжені каністри з бензином на підлогу і стелажі. Диман витер сірника. Вогонь з сичанням розповсюдився по підвалу, з усіх боків повалив їдучий дим.

Бойовики, розібравши ящички, квапливо протиснулись у двері. Роман раптом вернувся в підвал і, закинувши собі на шию безживні руки архіваріуса, якого корчило від кашлю, потягнув його до виходу.

Страшна злива, здавалося, погрожувала змити в рів стару сукновальню.

На мішках закрутився Диман, підставив долоню під краплі, які капали з почорнілої стелі, подивився на малесеньке віконце, що стало сліпуче-білим від блискавки, перечекав оглушливий гуркіт грому.

— Добре.

На лаві, поклавши голову на скрині з архівами, дрімав Роман. На ряднині витягнувся на весь зріст Войнарович.

— Злива, кажу, добре, — знову, ні до кого не звертаючись, заговорив Диман.

Хорунжий знехотя відірвався від ящиків, провів долонями по обличчю, проганяючи сон.

— Пощастить — перейдемо фронт… — вголос мріяв Диман. — А там і Львів.

Ледь чутний у шумі зливи, пролунав далекий постріл, загавкали собаки. Диман потягся до пістолета.

— Ти не заперечуєш, якщо ми з Войнаровичем трохи прогуляємось? — спитав він Романа.

Хорунжий кивнув.

Войнарович скинув капелюха, яким було прикрите його лице, ліниво потягнувся, провернув барабан револьвера, енергійно скочив на ноги і, напнувши на голову брезент, вийшов слідом за Диманом. За стіною сукновальні почулися глухі вигуки і хода, що віддалялася.

Роман знуджено перевів погляд з каганця на казан, під яким іще тліло вугілля, пройшов до віконця, довго вдивлявся в суцільну дощову завісу, поки не осліпила блискавка… з досадою скривився і вернувся до лави, проте лишився стояти, впираючись руками в низеньку балку.

Злива з новою силою ринула на благенький дах, на балку пролився струмочок води. Роман подивився на стелю, пригнувся, щоб пройти під навислою колодою, і зачепив скриню. Вона впала на підлогу, від удару розкрилась, і кілька шкіряних папок із зображенням хреста випало зовні, гублячи аркуші.

Хорунжий поставив скриню на старе місце, склав папки, потім почав акуратно збирати папери. Раптом його погляд затримався на якомусь рядку… Він нахилився до каганця і ще раз прочитав:

“Про військовий, правовий та церковний устрій України по звільненню її побідоносними австрійськими військами…”

Роман нетерплячим рухом поправив каганець і прочитав далі:

“Кінцева мета полягає в тому, аби повніше навернути українські землі габсбурзькій монархії, поставивши на чолі України призначеного милістю імператора видатного полководця австрійського війська, котрий буде гетьманом українського народу…”