“Цієї миті розпочалася й припинилася війна… Бомбардування закінчилося, як тільки літаки, що мчали із швидкістю п’ять миль на годину, наблизились до цілі й прилади попередили про неї пілотів. Так само моментально, немов помах серпа, скінчилася війна… Місто здійнялося в повітря. Здавалося, бомби і місто помінялися місцями… Ще одна неймовірна мить — нове невпізнанне, з неправдоподібно високими будівлями, про які й не мріяв жоден будівельник, будівлями, зітканими з бризок роздрібленого цементу, з блискіток розірваного на клоччя металу, в плутанині уламків… наче водоспад, який зринув вгору, замість того, щоб ринутися вниз, немов фантастична фреска, місто завмерло в повітрі, а тоді розсипалось і щезло”.

Іще один абзац, але вже з іншого твору:

“…там, за вікном, за розпеченими стінами лежала мертва планета. Її вбили в розпалі весни, коли на деревах ледь проклюнулись листочки і в норах щойно з’явилися кроленята. Тепер ніде жодного звіра. Жодного птаха. Навіть комах. Тільки спалена Земля. Житла перетворилися в попіл. Лиш де-не-де стримлять обвуглені, скалічені кілки, які ще вчора були деревами. І на руїнах світу — жменя людей, котрих, можливо, залишили живими як піддослідних морських свинок, необхідних для якогось гігантського експерименту. Незавидна доля. В цьому всесвітньому гігантському морзі лишилося тільки декілька легенів, що працюють, переганяють повітря. Декілька живих сердець, що переганяють кров. Декілька голів, що мислять. Мислять. Але в ім’я чого?”

Двадцять років розділяють твори, з яких узято ці фрагменти. Обидві книжки добре знайомі нашому читачеві — “451° по Фаренгейту” Рея Бредбері і “Мальвіль” Робера Мерля. Минули десятиліття, а естафетну паличку тривоги все так же міцно стискає рука письменника-фантаста.

І цілком дивовижний перегук з фрагментом із “Звільненого світу”, що цитувався раніше! Уеллс — Бредбері — Мерль. 1914-1955-1975… Не минуло й століття. І якщо Уеллс тільки фантазував, то Бредбері напевне був знайомий з матеріалами, описами очевидців бомбардування Хіросіми й Нагасакі. А ще через двадцять років побачить світ “Мальвіль”, де за такою собі літієвою бомбою виразно вбачається образ цілком реальної нейтронної. І ось що вражає: Бредбері говорить лише про місто, що злетіло в повітря, а Мерль — уже про “планету, яку вбили в розпалі весни”…

Бредбері належать знаменні слова: “Ми не описуємо майбутнє — ми його відвертаємо”. І справді, детально пояснити, яким бути майбутньому людства, справа все-таки вчених — соціологів, істориків, філософів, економістів. А ось вивести передову людську думку на цілі-антисвіти, існування яких допустити не можна, наукова фантастика здатна. У неї немає таких потужних прожекторів, що можуть освітити в темряві всю дорогу, хоч би до найближчого повороту; це справа науки. Але прибрати з-під ніг колючки і вчасно помітити пастки письменники-фантасти спроможні.

Після Хіросіми мова йшла вже не про колючки і пастки, які загрожували скалками й синцями; попереду була прірва, з якої не вибратись. Світова фантастична література стала помітно серйознішою, відкинула навіть свої звичні “якщо”, не лишаючи людству інших варіантів, окрім ультиматуму: або — або. Людську цивілізацію ще раз не побудуєш — читалося в книжках фантастів. І правити панахиду по людству не буде кому.

Це важливий, поворотний момент у свідомості творців фантастики.

Зараз, коли тільки поодиноким божевільним політикам ввижаються лаври переможців у майбутній ядерній війні, більшість населення планети Земля усвідомлює принципову відмінність цієї війни від усіх, відомих історії. В цій війні переможців уже не буде.

Виявляється, річ навіть не в цих клятих середньостатистичних кілотоннах на душу населення — правильно, до ніг кожного жителя Землі ці кілотонни не підвісиш. Хтось, очевидно, виживе (Африку, приміром, не бомбитимуть так жорстоко, як Європу чи Північну Америку). Але майбутня війна неминуче призведе до таких фатальних змін в атмосфері, грунті, водах нашої планети, що вони стануть необоротними. Окремі представники гомо сапієнс виживуть, людська цивілізація майже напевне загине.

Тож не випадково поряд з темою третьої і останньої світової війни тема “світ після атомної катастрофи” (post-nolocaust world) — це ще один повноводний потік західної фантастики. Чи протестували автори, попереджували, чи просто смакували картини розпаду й гниття, лякаючи ошелешеного обивателя, практично в жодному подібному творі людству шансів не залишають. Подальша доля “постатейного” людства, яке розпочинає свій розбіг, страшна; саме слово “майбутнє” тут звучить як знущання.

Серед творів 50-х років можна вирізнити “Лялечки” Джона Уїндема і “Довге завтра” Лі Бреккет, через десять років вийшли “Сіра борода” Брайна Олдісса і сатира Філіпа Діка “Доктор Бладмані”, відверто навіяна знаменитим фільмом Стенлі Кубріка “Доктор Стрейнджлав”. А в 1975 році — “Мальвіль”.

Все це серйозні книжки, і написали їх письменники-гуманісти. Але хоч як прагнули автори підтримати іскру надії в читачеві (перед зором Робера Мерля, наприклад, постійно стояли образи незборних життєлюбів — Сайруса Сміта і його друзів), сама логіка зображуваної ситуації свідчить про інше. Хай навіть якась частина населення планети вбережеться від атомного удару — на Землі не жити. Радіоактивність води, грунту, повітря; виродились, перестали народжувати людських дітей мутанти… Хтось там якось пристосується — межі людської адаптації остаточно не встановлені, — але це вже будуть не люди. Окрім того, хто може гарантувати, що такого атомного досвіду виявиться достатньо, аби все це не повторилося знову?

У 1959 році вийшов один з найсильніших, хоча й суперечливих романів у всій західній антиатомній фантастиці — “Кантата на смерть Лейбовіца” Уолтера Міллера. В цій книзі роль духовного рятівника людства, що впало в гріх самознищення, бере на себе римсько-католицька церква, створивши на атомному попелищі щось на зразок Ордена хранителів знання. І все ж буквально по гвинтику зібрана цивілізація виявилася неспроможною прогнати біса, що роз’їдав їй душу. Нова війна — цього разу справді остання — ставить крапку і на сподіваннях монахів, і на самому людстві.

Невідомо, чи мав такі наміри автор, але своїм фіналом він перетворив роман у гострий антиклерикальний твір. Хвора душа людства тут не винна; біси — зовні, вони мають яскраве соціальне забарвлення. Політикани, фінансові боги, воєнщина — всі ці соціальні божевільні, а на догоду їм — оті недоумки, що страждають громадянським інфантилізмом і називають себе вченими.

Отже, мова знову про вчених — але яких! Два персонажі американської наукової фантастики 60-х років за минулі майже два десятиліття не втрачають своєї актуальності, а часом стають ще сучаснішими. Це доктор Стрейнджлав з однойменного фільму Стенлі Кубріка,[3] що з’явився на екранах в 1963 році, і доктор Хонікер з роману Курта Воннегута “Колиска для кицьки” (1965).

Образ скаліченого (він увесь на протезах, і душу йому, здається, теж замінили якимось протезом) вченого-атомщика Стрейнджлава,[4] маніяка, на минуле якого однозначно вказує й те, що він часто обмовлюється, звертаючись до президента США (“мій фюрер”), і рефлекторне викидання вперед руки-протеза (не забуте ще вітання), — цей образ, безумовно, одна з найяскравіших і найдошкульніших масок у всьому американському науково-фантастичному кінематографі.

За образом Стрейнджлава глядачі вбачали і військового міністра Форрестолла, і навіть Вернера фон Брауна. І Коєна, батька нейтронної бомби, додали б ми сьогодні.

За доктором з “Колиски для кицьки” стоїть образ узагальнений, гротескно-загострений. Таких конкретно не було. Таких узагальнень — зараз сотні, а може, тисячі. Соціальних виродків, громадське почуття відповідальності яких застигло десь на рівні немовляти. Геніальних ідіотів (тут останнє слово має не образливий, а скоріше медико-констатуючий відтінок), які, затіявши гру в мотузочок, не помічають, що коїться в навколишньому світі. Божевілля таких типів може відігравати роль рятівного механізма, що оберігає розум від неприємних питань, які інколи полюбляє ставити совість.