— Капітане! Нас відносить!

Ван-Страатен люто уп’явся очима в помічника.

— Якого біса вам потрібно в моїй каюті?

— Нас відносить, — повторив помічник. З його плаща і капелюха лилася вода. — Погода сказилась.

— А мені чхати на погоду, зрозуміло? Ви, молокосос, сиділи б краще на березі під маминою спідницею! — Ван-Страатен відкинув помічника і ривком розчинив двері каюти. — Боцмане! — закричав він щосили, але його голос за свистом вітру й гуркотом важких, свинцево-чорних хвиль було ледве чути. — Боцмана до мене! — проревів капітан. — На щогли, дармоїди! — це стосувалося матросів, які скупчилися біля грот-щогли. — Хочете, щоб нас перевернуло? Де боцман?

— Змило боцмана, — похмуро відповів хтось із матросів.

— Туди йому й дорога. Хоч раз у житті нап’ється води замість рому. Ну? — Він вихопив із-за пояса пістолети. — Хто хоче за ним? Тільки із порцією свинцю на додачу?

Матроси полізли по вантах.

— Згорнути вітрила! — кричав Ван-Страатен, розмахуючи пістолетами. — Я сказав, що тричі обігну цей чортів мис, і я зроблю це! Бовтатимусь по морях хоч до страшного суду і щоб я здох, якщо не обігну його тричі! Чуєте ви? Тричі! Хай йому чорт!

Тільки-но він вимовив ці слова, як трапилося таке, що руда чуприна Ван-Страатена підняла капелюха і пістолети випали з ослаблих рук.

— Свята діво… — прошепотів він, витріщивши очі. — Господи Ісусе…

Верхівки щогл раптом засвітились яскравим біло-синім світлом.

Матроси сипонули на палубу й злякано скупчилися навколо капітана.

— Я тобі казав, Ван-Страатен, — ледве ворушачи білими губами, прошепотів один матрос. — Казав я тобі: не хули бога. Ось тебе й піймали на слові.

— Х-хто? — очманіло запитав Ван-Страатен, не відриваючи погляду від щогл, які рівно світилися мертвотним світлом.

— Хто, хто. Ніби сам не знаєш.

— Кепські справи. Тікати треба, — хрипло сказав другий матрос. — Тікати, поки не пізно.

І, розштовхавши інших, кинувся до борту.

— Стій, куди? — крикнув Ван-Страатен.

Але матрос, не обертаючись, махнув рукою, хутко перехрестився і стрибнув за борт.

І тоді сталося друге диво. Не долетівши до води, матрос ніби уткнувся в щось пружне та невидиме, і якась сила м’яко закинула його назад на палубу.

Це остаточно підкосило Ван-Страатена й решту команди. Не змовляючись, вони разом упали на коліна і почали голосно молитися. Молитва була дуже плутаною, всі давним-давно забули слова, та й останні події примушували зуби вистукувати неритмічний дріб. Але хрестилися вони розмашисто і старанно — навряд, щоб цієї хвилини на землі була щиріша молитва.

Нарешті всі повільно піднялися з колін.

— Що це з морем? — із жахом прошепотів Ван-Страатен.

Важкі сіро-свинцеві вали, як і раніше здіймались і опускались, піднімаючи міріади бризок, але жодна краплина не долітала на палубу судна. І жоден звук не долетів до слуху моряків, ніби судно було обтягнуте непроникною плівкою.

— Здається, ми стоїмо, капітане… — розгублено сказав хтось із матросів.

Справді, палуба була нерухома. Проте судно не стояло. Воно плавно і швидко ковзало по верхівках хвиль — геть від неприступного зачарованого місця.

— Координаторе Ролл! Суд Вищої Ради Координаторів розглянув вашу справу і ухвалив: ви звинувачуєтесь у проведенні небезпечного експерименту. Водночас суд враховує, що в даному разі не було свідомого бажання завдати шкоди розумним мешканцям планети.

— Нерозумним.

— Розумним. Далі. Враховуючи вищесказане, суд присудив увільнити вас від будь-яких робіт, пов’язаних із створенням просторово-часового тунелю.

— На який час?

— На три галактичних роки.

— Ого! Що ж я робитиму?

— Вища Рада Координаторів доручає вам скласти докладний словник тубільної мови, який згодом знадобиться для контакту.

— Але я не хочу цим займатись!

— Не перебивайте. І не забувайте, що це покарання. Ваше бажання в даному разі до уваги не береться.

— Я заперечую!

— Заперечення не приймаються. Це ще не все. Вас зобов’язують виправити те, що ви накоїли. Це можливо?

— Так.

— Якнайшвидше зняти блокування і розкапсулювати транспортні засоби мешканців планети, котрі попали в силову сферу. Вам зрозуміло? Тоді негайно беріться до роботи. Це все.

— Мир вам, капітане, — у матроса було таке пісне обличчя, що Ван-Страатена занудило.

Але він стримався і сказав, милостиво усміхаючись:

— Не капітан, любий брате мій, а покірний брат Ван-Страатен. Треба було давно позбутися колишніх звичок. Чи молилися ви сьогодні, брати, про спасіння наших душ?

— Цілу ніч, брате, — матрос із видимим зусиллям поборов важке зітхання. — Як і всі попередні ночі.

— Господь колись почує наші молитви. Треба тільки набратися терпіння і покірно чекати.

— Ми чекаємо, брате Ван-Страатен. Господь покарав нас за гріхи, примусив бродити по морях примарами. Господь і пробачить нам. Ми не ремствуємо.

“Еге, не ремствуєш ти, сучий сину, — подумав Ван-Страатен. — Ой, господи, даруй мені гріхи”.

Він вийшов на палубу і, побачивши матросів з непокритими головами, врочисто перехрестився.

— Брати! — гримнув він. Роки мандрувань і наполегливе співання молитв так і не змогли придати його голосу відтінку єлейності. — Ось і ще один день божої кари позаду. Скільки їх буде, нам невідомо. Але ми… — він не доказав. Судно гойднулось і важко впало в яму між хвилями. Солоні бризки вдарили Ван-Страатена в обличчя.

— Що… це? — розгублено запитав один із матросів.

— Що?! — радісно закричав Ван-Страатен. — А те, баранячі ваші голови, що наші молитви нарешті дійшли до того, кому вони призначались! І якщо ви хочете побачити берег, то по місцях, діти мої, стонадцять чортів вам у пельку! Ставте вітрила!

…Моряки великих океанських лайнерів, які стояли в Антверпені, отетеріло дивилися, як швартувався дивовижний трищогловий бриг. А Ван-Страатен, ступивши нарешті на рідний берег, подумав: “І все-таки я обігнув цей триклятий мис. Тричі обігнув. Виграв заклад, — він тяжко зітхнув. — Тільки з кого я тепер його одержу? Е-ех!.. А все мій язик”.

І, гірко ремствуючи на долю, колишній Летючий Голландець поплентався до найближчої пивниці. У голові йому гуло з тривікового похмілля.

Їхня зустріч скидалася на звичайну товариську вечірку, яка, щоправда, не відзначалася веселістю, та навряд чи хтось міг би передбачити, що вона затьмариться трагедією.

Едвард Тальяферо — він нещодавно прилетів з Місяця, але вже встиг змінити гравітаційне взуття на звичайне — зустрівся зі своїми колишніми однокурсниками у номері Стенлі Каунаса. Каунас зразу ж підвівся йому назустріч і привітався з деякою запобігливістю. Натомість Батерслі Райгер залишився сидіти і лише кивнув.

Тальяферо обережно опустив на кушетку своє масивне тіло, вагу якого він зараз добре відчував. Він навіть трохи поморщився, скрививши товстогубого рота, облямованого чорним волоссям, яке буяло не тільки /над губою та на підборідді, а й на щоках.

Вони вже бачилися сьогодні, але в цілком офіційній обстановці й тільки тепер уперше залишились на самоті.

— І треба ж, щоб отаке сталося, — сказав Тальяферо, — адже це перша наша зустріч за десять років. Перша за весь час після випуску.

Райгерів ніс конвульсивно сіпнувся. Його було розбито якраз перед випуском, і диплом доктора астрономії Райгер одержував з пов’язкою, яка спотворювала його обличчя.

— Сподіваюся, хтось здогадався замовити хоча б шампанського з цієї нагоди, — доволі сердито почав він.