Професор Е. В. Соботович:

“Виявлені нещодавно дослідниками Інституту геохімії та фізики твердого тіла АН УРСР тунгуські “алмази” проливають світло на природу сибірського дива. Проте робити остаточні висновки ще рано. Справа в тім, що, як показують дослідження, в епіцентрі нинішнього вибуху є палеократер, утворений понад сто мільйонів років тому, ймовірно, від удару метеорита. Два удари в одне місце — треба ж таке! В обох випадках можливе утворення космічних алмазів. Які саме алмази виявили українські дослідники, покажуть подальші дослідження”.

Думки на грані фантастики:

“На третю планету сонячної системи прилітав міжпланетний космічний корабель з ядерним пальним, але при посадці інопланетяни зазнали аварії…”

“Земну кулю, як голка масло, пронизав убивчий згусток антиречовини…”

“На Землю повернувся шмат планети, що відірвався від неї мільярди років тому — у період формування Сонячної системи…”

Версії, версії, версії… Різні, суперечливі, протилежні. Але всі їхні автори виходять на ті ж позиції, з яких починав він — піонер дослідження тунгуського феномена Леонід Олексійович Кулик. Те, що для нього було аксіомою, нині перетворилося в істину. Сьогодні твердо доведено: над притунгуською тайгою вибухнуло матеріальне тіло неземного походження.

Кулик не знайшов його залишків. Не встиг знайти. Але він досконало вивчив обставини його падіння, вивчив, зберіг і передав своїм послідовникам. Він став одним із засновників радянської метеоритики. Євген Леонідович Кринов, учень Кулика, видатний радянський вчений-метеоритознавець, писав: “Працюючи безперервно під безпосереднім керівництвом академіка Вернадського, який приділяв велику увагу метеоритам і розвитку метеоритики в нашій країні, Леонід Олексійович зміг довести цю нову галузь науки до такого рівня, при якому наша країна щодо цього посідає, безумовно, одне з перших місць у світі… Поповнюючи метеоритну колекцію Академії наук СРСР, Кулик вивів її на одне з перших місць серед кращих європейських колекцій. Він опанував увесь складний комплекс знань про метеорити на рівні найновітніших досягнень науки і був, без сумніву, єдиним фахівцем у нашій країні, так широко освіченим у питаннях метеоритики. Разом з тим він був винятковим ентузіастом у цій галузі, і навряд чи знайшлася б така людина, яка б перевершила його в цьому”.

Ось чому всі астрономи світу зверталися і звертаються до наукової спадщини Кулика. До професора метеоритики звертаються і мужні розвідники всесвіту — космонавти. Вони вивчають космос у космосі, він знався з ним на Землі.

Я не люблю темних і дрімучих лісів. Набагато більше мене ваблять рівнини, галявини, де з трави визирають чепурні головки маргариток або хоча б овочеві грядки. То все, мабуть, через те, що я недочуваю на одне вухо й живу в повсякчасному страху, що хижі лісові звірі колись-таки скористаються з цієї вади. А втім, давайте знайомитися, мене звати Алігієрі, з походження італієць, уже кілька днів працюю журналістом у лондонському “Телеграфі, телефоні енд демофоні”, майже новачок на журналістській ниві.

Десь у лісових хащах біля синьоокого озера мешкає мій університетський товариш, доктор Вергілій. Останнім часом його ім’я було оповите таємничістю. Ходили чутки, ніби доктор Вергілій за допомогою підручних засобів долав земне тяжіння, доводив масу свого тіла до нуля, розмовляв навіть із самим Пітерлоу, нерозвінчаним королем чорної магії, приятелював лишень з ігуанами, жирафами, тапірами, не визнавав жінок, спиртного та всіляких інших дурниць. Отже, інтерв’ю з ним викличе неабиякий газетний бум і забезпечить мені репутацію блискучого журналіста.

Востаннє ми бачилися років з п’ятнадцять тому в кав’ярні “Звитяжний Стефан”. Пригадую, тоді Вергілій наплів мені цілу купу бозна-яких нісенітниць: про “психічно хвору матерію”, “темний вимір психопростору”, “елементарний квант магнетизму”, а потім — мов у воду впав. Вергілій чудово вчився в університеті й виявляв неабиякі здібності у біофізиці, але був дивак. Бабуся, в якої він мешкав на квартирі, була впевнена, що в кімнаті Вергілія “чорти збиралися на ради й бенкетували”.

Не скажу, що почувався спокійним, натискаючи ґудзичок дзвінка на дверях Вергілієвого будинку. Але за хвилину моє збентеження посилилось до краю: у дверях виріс молодий симпатичний птеродактиль з натхненною фізіономією і, наче першокласний неаполітанський метрдотель, запитав вишуканою італійською мовою:

— Що бажає синьйор?

Звичайно, я міг би сказати, що передусім бажаю порозмовляти з будь-яким представником гомо сапієнс, та, бувши вихованою людиною, цього собі не дозволив. А що коли птеродактиль — представник жіночої статі?

— Я хотів би побачити доктора Вергілія.

Велетенські парадні двері мало не прищемили мені носа, і переді мною… з’явилися вуста. Так, так, звичайнісінькі вуста з низками зубів, що невідомо в який спосіб для мене й науки випливли з покоїв і зависли за півтора метра од землі.

— Кому й навіщо я потрібен? — спитали вуста.

— Мені, — ошелешено пробелькотів я. За кілька сантиметрів над ними з’явилася пара допитливих очей, які уп’ялися в мене здивованим поглядом.

— Овва, та ж це сам Алігієрі, що колись писав вірші про романтику вуличних музик! Негайно впусти його, Свята Амеліє!

Птеродактиль Свята Амелія вхопила мене за руку й повела до будинку.

Я міг би розповісти багато такого, від чого в кожної нормальної людини волосся стає сторч. Наприклад, на обід там подавали печеню з коників (їх уполювала наша знайома Свята Амелія, що служила у Вергілія економкою). А в розважальній програмі на мою честь п’ятеро вправних тапірчиків будували піраміди, книжкова шафа цитувала Франсуа Війона:

…Нас мочить дощ, проймає кожен м’яз,

І сушить сонце в променях палких,

І хижаки дзьобають раз по раз,

Рвуть волоски з борід і вій брудних…

Та коли на імпровізованій сцені залунали перуанські пісні у виконанні чоловічого хору з дев’яноста дев’яти низькочастотних генераторів, терпець мені урвався:

— Це ж справжнісіньке пекло! — скрикнув я. — Боже збав! Пекло тут по сусідству.

Нехай читач дарує мою нерозважність, але через хмільне бургундське вино мені таки добре загули в голові джмелі, і я бовкнув:

— Невже? Цікаво було б там побувати.

Пригадую ніби в тумані, як ми увійшли до якоїсь камери з написом “Пеклотрон”, натягли на себе блискучі костюми, відтак щось клацнуло, зашуміло, пропливли багатоколірні спіралі, й невдовзі запахло…

Відгонило сіркою і смолою. Протерши очі, я побачив, що стою в довгому темному коридорі. Вздовж стін акуратно вишикувалися великі, вкриті кіптявою казани. Чувся брязкіт і гуркіт важких ланцюгів. Всюди метушилися чорні волохаті створіння з довжелезними дерев’яними вилами в руках. “Ой, леле, то ж чорти!” — майнуло в голові. Кожен із них мав елегантні ратиці, хвіст, вкритий тонкою та довгою шерстю, і роги сантиметрів із чотирнадцять завдовжки. Понад дверима висіла велика дошка з написом:

“Автоматичний душовитискувач”

Скорочено “АД”

Дев’ятий сектор “Страшні грішники”

А також гасло:

“Не допустимо доброго матеріалу до чистилища”

Везувій

Удвох із моїм провідником Вергілієм ми пробиралися поміж казанами. Звідусіль тхнуло вареним і смаленим. Біля кожного казана стояла скринька з інструментом для тортур — обценьками на зуби, бляхарськими ножицями, лещатами на суглоби тощо. А над ними прибито таблички. Я заходився читати:

“Вольтер — худючий і глумильник”