Першою, подякувавши, Вознюк відпустив Ганну Степанівну, а за нею Коваленко вивів “патлатого”.

На якусь мить у кабінеті запанувала тиша. Вознюк мовчки перекладав на столі папери, мовчав і Шуровський. Вознюк чвитримував цю паузу спеціально. Це була його психологічна пауза, у якій він мав перемогти.

Нарешті Шуровський не витримав, засовався на стільці, попросив дозволу закурити. Жадібно затягнувшись димом, звернувся до Вознюка:

— Значить, розповідати?

— Розповідайте, Сергію Івановичу, — відірвався од паперів Вознюк. — Самі ж бачите — діватись вам нікуди.

Шуровський знову кілька разів підряд затягнувся димом.

— Ваша правда, нікуди. Не знаю, що вам казав Валерій, але винен у всьому я. Я затягнув його в це діло, навчив, робити відбитки ключів, дізнаватись, хто надовго виїздив з міста, відмикати підробленими ключами квартири. Він крав, а я підстраховував. Він боявся мене, бо був винен мені велику суму грошей. Цим я його й шантажував. Але останній раз він проявив непослух, пішов на діло сам. Маю на увазі магазин на вулиці Будівельників. Я був тоді дуже п’яний, не пускав його. А він уперся, піду, мовляв, і край, щоб розрахуватися з вамг. Коли ж не явився до мене ні на другий день, ні на тре тій, я зрозумів, що засипався, і вирішив сплавити транзистор, свою долю з украденого в школі, щоб не лишилось речових доказів. Та й випити не було за що… От і вся історія, — закінчив він, припалюючи погаслу сигарету тремтячими руками.

— Невесела історія, Шуровський. — Вознюк підвівся з-за столу й підійшов до вікна, за яким уже сутеніло. — Зіпсували ви хлопцеві життя, собі. А що тому причина?

Шуровський не відповів, жадібно докурював сигарету.

Страшенно ломило кістки, тиснуло в грудях. У кватирку вповзало вологе смогове повітря. Так, ніби мряку, що стіною стояла за вікном, густо замішали на бензині, мазуті й автоперегарі. Турчак застогнав, відкинув плед і звісив ноги з канапи. Чомусь не міг відірвати погляду від своїх ніг. Жовті, жилаві, з довгими кістлявими пальцями і здоровенними п’ятами. Товсті тромбофлебітні жили оперізували литки, наче вужі.

Так, сімдесят років — це не жарт. Він сидить у цій комірчині віч-на-віч зі своєю старістю, зі своїми болячками і страхом, який ніколи не вщухає.

Страх став його супутникам з дитинства. Турчак не йшов по життю сам, його вів страх. І в школі, коли біг з доносом на своїх товаришів, бо боявся, щоб не подумали погано про нього. І в перші дні війни, коли втік з окопів, бо боявся, щоб не вбило так, як убивало інших. І в полоні, коли пішов служити фашизму, щоб не померти від голоду й холоду, як помирали його товариші. І тоді, коли відправляв у Німеччину сестру Катерину, щоб не запідозрили його у нелояльності до “нового порядку”…

І навіть тоді, коли на його ногах виблискували хромові чоботи, стегна обтягувало мишасто-зелене галіфе, а в руці вигравав сталлю парабелум. Страх, страх, страх… Він сидів у кожній клітині Турчакового тіла. Тіло зістарилося, страх — ні.

Охкаючи й крекчучи, Турчак підвівся з канапи і підійшов до вікна. Зовсім поряд, за маревом мряки плюскотіла річка. Вона не подобалась Турчакові; брудна, каламутна, закута, в каміння. Але коли довго дивитися на воду, то в пам’яті може зринути плесо на Сулі, смарагдові вільхи, струнка лепеха в березі й широкі луки — свідки його далекого дитинства. Такого далекого, що, здавалось, воно вже не його, а когось іншого, кого він знав давно-давно. Так давно, що навіть забув, як того й звати. Здається, Пилип. Авжеж, Пилип. Бо й батька так звали — Пилип. На честь батька його й назвали. Та хіба ж може Пилип зватися Клаусом? А він, Турчак, Клаус, він давно вже не Пилип.

У двері постукали. По Турчаковому тілу побігли міріади мурашок, конвульсивно затіпались руки, на потилиці виступив густий липкий піт. Така реакція на стук у двері була в нього завжди. І Турчак не міг її здолати: він усе життя боявся стуку в двері. Ні, не все життя. Вперше це сталося в сорок другому. В Канавах (так звалося невеличке село над Удаєм) селяни в клубі урочисто відзначали День Червоної Армії. Прийшли з прапорами, портретами Леніна, Ворошилова, Сталіна. Повісили гасло: “Хай живе непереможна Червона Армія!” У Турчака й досі те гасло перед очима. Коли він прибув у Канави зі своїм загоном, людей ніде не видно було, а на клубі вогнищем горіло гасло.

За наказом гауптмана Мольтке всю чоловічу стать зганяли до клубу, а жіночу вбивали на місці. Турчак ішов від хати до хати і вбивав. У одній хаті нікого не було. З сарая долинув плач. Турчак кинувся в сарай. Пусто. З-під ляди в льох почувся зойк. Він відкинув ляду. В неглибокому льосі сиділа жінка з дівчинкою на руках. Поруч тулився хлопчик. Погляди Турчака і жінки зустрілися. Налиті слізьми очі матері благали: не’вбивай. Вона підняла дівчинку на руках і почала вилазити. Турчак стояв над льохом. Жінка поклала немовля на землю, подала руку хлопчикові. Разом вони вилізли з льоху. Турчак рвонув хлопчика за руку і викинув на подвір’я. Жінка впала навколішки. Він вистрелив їй у схилену голову. Дівчинка заплакала. Другий постріл Турчака обірвав той плач: І в цей час Турчак відчув удар в спину. Він ряучко обернувся. У дверях стояло хлоп’я з сапою в руках. Губи малого скривилися, з очей лилися сльози. Він ще раз замахнувся сапою, але опустити її не встиг: Турчак тричі вдарив пострілами в груди. Хлоп’я випустило сапу, з якимсь подивом глянуло на Турчака і впало, наче зрубана шаблею квітка. Турчак переступив через хлопчика і побіг на сусіднє подвір’я. Потім палили чоловіків у клубі. Потім обідали і гауптман Мольтке виголошував тост за “новий порядок” і його солдатів, за таких лицарів, як Пилип Турчак.

Вночі в кімнату, де спав п’яний Турчак, постукали. Його підкинуло. Сидів на ліжку, оповитий густою темрявою. Спросоння не міг збагнути, де він і що з ним. Постукали ще. Турчакові здалося, що за дверима стоять троє: командир з ‘великою червоною зіркою на рукаві і два чекісти із СМЕРШу.[1] І тоді вперше поповзли мурашки по всьому тілу, затіпались руки і потилиця вкрилась липким потом. У темряві маячило обличчя хлопчика з сапою, прострелена голова жінки, лунав плач немовляти і палахкотів вогонь, у якому горіли люди. Турчак завив, заскреготав зубами.

— Що з вами, пане обершарфюрере? — почулося від дверей. — Гауптман просить до себе.

Турчак знесилено впав на ліжку. І потім усе життя його тіпало, коли чув стукіт у двері.

І ось знову стукають. Хто? Він. навіть господарці квартири заборонив стукати в двері.

— Гер Клаус, дозвольте? — почув Турчак хрипкий чоловічий голос.

Важко зітхнув і опустився на стілець.

— Будь ласка, прошу, — голосно вигукнув.

На порозі стояв огрядний довгоносий чоловік. На червоній лисині лежало прилизане тоненьке пасмо пофарбованого волосся. Турчак десь уже бачив це обличчя, але коли й де?

Гість сів, поклав капелюха на стіл, і, хитро посміхнувшись, кинув:

— Ніяк не впізнаєте, Клаус? Не дивно: роки, роки… Це скільки минуло? Ого! Майже сорок. Майже стільки, по скільки нам було під час першої зустрічі… Ну?.. Ну, шарфюрере?..

Турчак знову відчув свою вологу потилицю.

— Гауптман Мольтке?..

— О, у вас ще добра пам’ять, Клаусе, а ви залізли в цю нору і забули про великі діла.

“Чого він тут? — билося в мозку Турчака. — Як знайшов? Хто він тепер?”

Інтуїція підказувала йому, що насувається щось небезпечне. А може, навпаки? Може, він ще комусь згодиться і знову, як колись, матиме гроші, комфорт? Він був непоганим спеціалістом по дрібних провокаціях, консультантом по терору. О, тоді він купався в розкошах. Та настали інші часи. Його господарі дедалі частіше давали завдання, які він не міг виконувати. їх цікавила обробка рядянських людей в антирадянському дусі, вербування ідеологічних агентів, робота в бюро радіостанції “Свобода”, компрометація мирних акцій Радянського уряду… Цього Турчак не вмів. У нього не було ні знань, ні хисту, а підходити до радянських людей (спеціалістів чи туристів) він просто боявся. Боявся, як усе своє життя. І про нього забули. Комфорт закінчився, почалося животіння.