— Скажіть, ви справді мене не пам’ятаєте? Зовсім, зовсім?

Вона поклала виделку і втупилась, не кліпаючи, у благодушного Ведерникова із склянкою в руці. Андрій Ілліч, намагаючись нічим не виказати свого хвилювання, сидів і напружено чекав: ну, впізнай, впізнай же, хай тобі чорт, актрисо, доведи, що є в тобі щось, окрім цілеспрямованості — для себе й іронічної байдужості — до інших?!

Хочеш ти чи ні, але я — твоя молодість.

…Ні, не зрадиш себе, навіть якби давно впізнала. Якщо з самого початку не вважала за потрібне, то тепер уже не здасися. Он у губах і бровах з’являється напівграйливий, напіввинуватий вираз: “Пощадіть, життя таке довге, стільки зустрічей, підкажіть; будьте, нарешті, джентльменом!” Чому, чому досі не вірю я в твою щирість? Горе мені!

— Центр Віталу, — сказав він і назвав точну дату. — Зустріч з молодими вченими, ваша прем’єра: “Погляд згори”.

— Тридцять років, — прошепотіла вона, і Андрій Ілліч мимоволі подумав: чому сьогоднішній, майже не старіючій жінці так само властива ностальгія за минулим, як і її прабабусям, що рано відцвітали?

— Потім ми вечеряли в ресторані Центру. Нас познайомив Ареф’єв. Пілот-розвідник, консультант вашого вітаклю.

Згадала! Не зуміла приховати раптового тремтіння вій. І не Ареф’єва пригадала, а його, Ведерникова, найнедоладнішого з її знайомих.

…Він не пам’ятав добре, про що вони тоді говорили. Так, застільна балаканина, потроху про все. “Біоінженерія? Але хіба може бути щось прекрасніше за людське тіло?” — “Вибачте: якого тіла? Квазимодо чи Дискобола? Діапазон надто великий…” — “Якщо всі будуть схожі на Дискоболів і Артемід, на Землі стане нудно”. — Тоді ми дамо людині пластичне тіло, яке набиратиме різних форм за її волею… Сьогодні ти один, завтра — інший!”

Поговорили про щойно завершений сеанс віталу — вітакль. Розніжений Андрій Ілліч не скупився на похвали, що було до речі: непримітний чоловік навпроти виявився режисером. А втім, начхати було Ведерникову і на режисера, і навіть на запобігливого друга — Ареф’єва. У скромній лимонній сорочці чоловічого крою, з чорним грузинським браслетом на худому зап’ясті, неквапом смакувала поруч крижане вино фантастична жінка і лише з чемності усміхалась на вимучені дотепи Ведерникова. Пахло від неї чимось мигдально-гірким, незрозумілим і п’янким. Андрій Ілліч швидко втрачав голову і відчував, що втратить остаточно, і було йому так страшно й солодко, що він навіть не намагався зупинитись.

…Трохи не найважче було потім, через дванадцять років, коли він зміг відтворити цей запах. Нікому не побажаю — завантажувати цілі комплекси машин, до пуття навіть не вміючи сформулювати завдання. Які букети видавали машини! Одоефектор труїв і глушив Ведерникова жахливою сумішшю мускусу і паленої вовни, м’яти, формаліну, орхідей — чи це одурманений мозок підбирав аналогії?..

— Стривайте, — сказала нарешті Еліна, радісно й розчулено відкриваючи горіхові очі.

Вони були в неї дивнеї форми, правильно заокруглені згори й ніби підрізані прямою нижньою повікою. Через те й сяяти вміли по-особливому. Дорого дав би Андрій Ілліч тоді, тридцять років тому, за такий погляд при зустрічі біля живого театру!

Вона так довго хитала головою, не зводячи зачарованих очей з обличчя Ведерникова, що в того в глибині душі, запізнившись на третину віку, ворухнувся жаль: а чи не рано він тоді відступив? Образився, бач, на черствість, примхливе дитя!

Та Андрій Ілліч був мудрий і зразу зрозумів: роки. Зараз вона — за звичкою до самонавіювання — відчула сентиментальний смуток, а він, Ведерников, виступає в ролі матеріальної прикмети давніх років, поряд з якимись горобцями чи весняними калюжками.

— Я, я, хто ж іще. І під театром стовбичив, і листи вам писав на шести сторінках, і вірші.

— Пам’ятаю, — все ще так само зачаровано дивлячись, співуче сказала вона.

І знову Ведерников зрозумів, що йдеться не про нього, а про молоду Еліну…

…Ти розумниця. Як ти тоді виступала по телевіту! В одній із своїх улюблених кольорових сорочок з довгими ріжками комірця, розпустивши буйне сонячне волосся, ти сиділа в моїй кімнаті, за моїм столом. А ліворуч, упираючись спиною в мої книжкові стелажі, осідлав оксамитовий прабабусин стілець Родайтіс, постійний ведучий “Панорами мистецтв”. У кімнаті стояв неповторний запах твоїх парфумів, дражливий і заспокійливий водночас.

Як завжди, зважуючи кожне слово, ти говорила про те, чому досі існує живий театр, чому не задихнувся цей древній дідуган, що народився у візку Феспіса, навіть під натиском керованих снів — психофільмів, псевдожиття — віталу, який’дає поживу всім п’ятьом відчуттям і його галузі, телевіту, що дозволяє вам з Родайтісом сидіти й просторікати одночасно в мільярдах житлоблоків.

Не так давно під крик рекламних фанфар перші добровольці наклали на свої буйні голови електрокорони субліматорів. Нова ера в мистецтві! Кожен може стати автором, режисером, художником і виконавцем головної ролі! До того ж, на відміну від психофільму, субліматор збереже вам ясну свідомість, дасть можливість оцінювати події; на відміну од вітаклю — дозволить як завгодно керувати сюжетом. Машина лише естетично освоїть ваш задум, наситить його всіма реаліями. На бажання до субліматора додаються інформкасети: “Древній Єгипет”, “Еллада”, “Тібет”, “Планета кристалічного життя”, “Дно океану” і так далі, тож достовірність обстановки забезпечено.

Та все-таки й субліматором не будуть маска, котурни й бутафорський кинджал — ти була тоді впевнена в цьому, і ти не помилилась. Живий театр не претендує на підміну реальності, проте несе в собі те, що не під силу змоделювати ніякій біотроніці, — свободу вибору точки зору. Безпосередня участь у таїнстві, ім’я якому — гра. Біотронні псевдопочуття неповноцінні саме тому, що ти — їхній раб. А тут ти — дитина, якій пропонують вважати килим океаном, а чотири стільці — каравелою Колумба. Асоціації розпряжені й випущені в чисте поле. Актор на сцені — тільки заводій, найактивніший учасник гри.

О, справді, вітакль “Ромео і Джульєтта” дозволить тобі станцювати на балу в домі Капулетті, покуштувати солодкого вина з прянощами і взнати, як тхне мишами і пергаментом у келії Лоренцо. Психофільм за тією ж п’єсою перетворить тебе на ті.гра сімейної честі, Тібальта, або на злощасного дотепника Меркуціо; ти заженеш у чужі груди залізо або відчуєш його в своїх грудях. Субліматор перед “Ромео” взагалі безсилий, хіба що Шекспір дасть тобі привід для власних екзерсисів. Тоді ти переберешся в середньовічну Верону й наведеш там лад: розборониш дуелянтів, перешкодиш цим шмаркачам покінчити з собою і взагалі порішиш обидва ворогуючих табори, для залякування розплавивши променевим пістолетом фонтан на площі.

А в темній коробці живого театру ти зробиш вибір. Чи зачаруєшся божественним віршем, чи встанеш над безоднею шекспірівських проблем, або ж просто й палко оплачеш нещасних коханців.

…Тоді ти захищала життя, — то чому ж так роздратовано обірвала мене в нашу останню живу зустріч? “Мені ніколи, ніколи…” Пробігла, майже не глянувши, До службового входу. Грюкнули двері, а я стояв і чомусь уважно розглядав мідну табличку з птахом — символом театру. О так, чуже кохання гнітить і дратує. Але чи ж можна так демонстративно, не бачачи зблизька? Як Треплєв Машу, що її ти ж і граєш…

Дарма, дарма. Я чекав вісімнадцять років, — відтоді, як зробив… Ті почуття вмерли і випустили нові паростки — я вже тільки батько, не закоханий. Але під свіжою зеленню чорніє мертвий стовбур. Може, я хочу дометатись? Не знаю, не знаю… Просто… не можу не показати їй це…

— Вибачте, одну хвилинку. Я зараз покажу вам дещо, — сказав Андрій Ілліч і встав.

Кивнувши, вона з тим же лагідним, розлученим виразом повернулась до саду. Завмерли приземкуваті шатра яблунь на каркасі гладенько-сірих гілок; кучеряві легковажні клени мерехтіли й перешіптувались, дрімотна павутина пообідньої пори обплутувала все…

До веранди прителіпався двомастий Буян, дивився на гостю прохально й визивно водночас.