Про все це оповів у щоденнику, який вцілів з тієї далекої пори, наш земляк.

Сторінки із записника Сергія Вовка

«Отже, з цього дня мене почали навчати військовій службі. Я не в змозі вам описати той гніт і страждання, що їх витримує кожен новобранець, поки прийме присягу. Це зрозуміє лише той, хто сам був на військовій службі.

Я кілька разів думав: невже не можна як-небудь утекти з цієї каторги! Але як втечеш! Нас до присяги з роти нікуди не випускали.

Першого травня вся команда, призначена на «Штандарт», здала скриньки в цейхгауз. З музикою нас провели на яхту «Штандарт». Так що берегова служба закінчилася, почалася морська. Але вона виявилась ще важчою, ніж берегова.

Коли ми прийшли на яхту, кожному дали свій номер, що замінив прізвище. У мене був 235 номер, й мене призначили в машинну команду.

Вгорі ліжка підвішені щільно. Лежали і на палубі, і на рундуках, так що й пройти неможливо. Приміщення дуже низьке, вночі від скопичення матросів занадто жарко.

Вахту нести доводилося дуже часто, спали через три ночі на четверту. Вночі стоїш на вахті, а вдень працюєш, так ніколи вільним і не буваєш.

Горішню палубу прибирати починають з шостої до дев'ятої години. Миють, чистять мідь, обтирають поліровку й нікіліровку. Будять команду о п'ятій годині ранку. До шостої вмиваються, снідають, а далі беруться до праці.

Ходять чутки, що Японія повертає Росії кілька бойових суден, які були в японську війну потоплені. Тепер ці судна Японія дістала з моря, відремонтувала й передає їх Росії.

Ось один із кораблів — «Варяг», призначений для нашого екіпажу; тому-то й заходилися набирати команду. Я все це рознюхав, вирішив, що б там не було, потрапити на крейсер «Варяг».

П'ятого березня тисяча дев'ятсот шістнадцятого року призначено від'їзд із Петрограда у Владивосток. Нас, матросів, їде двісті чоловік.

Двадцять четвертого прибули у Владивосток. Забрали свої речі й сіли на буксир, який нас уже чекав. Буксир перевіз нас на крейсер «Варяг», про який ми тільки й говорили всю дорогу.

Крейсер стояв у гавані на якорі. З рук японців ми його одержали в поганому стані. На ньому навіть не було лазні й умивальників. Довелося обладнувати крейсер на власний смак. Машина потрощена. Все неполагоджено. Працювали день і ніч.

Вісімнадцятого червня о другій годині десять хвилин знялися з якоря, пішли за кордон. З нами вирушив панцирник «Чесма», а наш третій товариш, «Пересвет», залишився у Владивостоці.

Дали дозвіл іти в Англію на ремонт… У Шотландському морі несподівано зустрілися з підводним човном. Ми ледве його не розчавили. Командування ворожого човна розгубилося, не знало, що робити. Німці подали якийсь незрозумілий сигнал. Ми ж прибавили хід і взяли інший курс. Завдяки темряві підводний човен випустив нас із поля зору, стріляти в нього теж було немислимо, тому що ми себе виявили б. Так і розминулися благополучно.

Прибули до Англії, у місто Ліверпуль. З половини дороги офіцери поникли, стали якісь зажурені. На це була своя причина.

О десятій ранку командир наказав одягнути чисту форму й вишикуватися на шканцях.

Ніхто ще не здогадувався, що скаже командир.

— От молодці! — пригнічено, мало не плачучи, мовив він. — Звідтоді як ми вийшли з Росії, там відбулася велика подія: государ-імператор зрікся престолу і передав його брату Михайлу. Що буде далі, невідомо.

Другодні у нас на горішній палубі почалися збори. Але про те, що відбувалося в Росії, ми не знали.

З приводу наших зборів офіцери занепокоїлися. Вони цілими ночами сиділи в каютах без сну, з зарядженими револьверами… Потім, коли одержали вістку з Росії, ми з команди вибрали комітет, якому було доручено все корабельне життя.

З цього дня ми дихнули вільно і зажили незалежним життям. Кожен із нас тепер відчував, що він Людина, а не раб якийсь. Тепер уся влада перейшла від командира до комітету, а в ньому наш товариш матрос.

Англія ремонтувати крейсер відмовилася. Не знаю чого — через згадані події чи з інших причин. А без ремонту на ньому вийти в море неможливо, до того ж ще й зовсім обеззброїли: зняли всі гармати, забрали всі патрони й снаряди.

Невдовзі прийшов наказ: частину команди відправити в Росію, а решту — в Америку. Там куплено кілька посильних суден, і ось командою крейсера «Варяг» їх треба комплектувати. Двісті двадцять чоловік на російському пароплаві «Царь» вирушило в Росію, сорок чоловік залишили на «Варягу» для охорони, а триста сорок чоловік вирушило в Америку, в тому числі і я.

В Америку мені їхати не хотілося, але довелося всупереч бажанню.

Одинадцятого травня о четвертій годині вечора прибули у велетенське місто Нью-Йорк і причалили до пристані.

Коли пішли в місто гуляти, мене здивувало громаддя будинків. Траплялися вулиці з такими високими будинками, що, йдучи, почували себе, ніби в глибокій ямі.

…Стоять в ремонті три тральщики, приготовлені для Росії. Коли ми на них перейшли і подивилися, то переконалися, що ремонт не лишене закінчено, навіть не розпочато. Машина і котел були старі, розбиті — такими ж і залишилися. Лише поставили гармати та сяк-так обладнали житлове приміщення, хоча все одно мешкати в ньому неможливо.

Готувалися повертатися в Росію, але на одному судні трапилося нещастя. Тільки стали зніматися з якоря, лопнула нафтова трубка і виникла пожежа. За кілька хвилин увесь корабель охопило полум'я. Вогонь підступав до погребів, де були снаряди, і, щоб уникнути вибуху, ми відчинили кінгстони і затопили погреби. Через п'ятнадцять хвилин корабель пішов на дно.

Тривалий час ми були абсолютно бездіяльні, погано харчувалися. Каюти нагадували камери попереднього ув'язнення. В казармах нас щодня відвідували два російські попи. З нами бесідували про події, що відбуваються в Росії. Один з попів заходився навіть навчати матросів англійської мови.

Нас почали запрошувати всією командою на спеціально влаштовані вечори. Перший такий вечір організували самі американці. Потім була зустріч російських колоністів в Америці.

У вітальні — буфет, у загальній залі дуже багато росіян — чоловіків і жінок. Нас посадили в крісла спереду, ззаду й з боків місця зайняла публіка.

Першим на сцену вийшов редактор газети «Русское слово». Його промова була довга. Спочатку він привітав нас від імені всіх російських колоністів Америки, потім завів мову про емігрантів, описав їхнє життя, те, що їх змусило приїхати сюди і як вони сумують за Росією. Тут же редактор сказав кілька улесливих слів на нашу адресу.

Один з працівників газети «Русская земля» висловив якусь недоладну думку, але йому не дали докінчити, і він хутко зник. Після нього виступив представник російських «механіків». Цей оратор також навів випадок з революційної боротьби на Чорному морі в 1905 році. Він багато разів згадував колишнього царя, доречно й недоречно. Його виступ не справив ніякого враження.

Один за одним піднімалися оратори, і всі говорили про нас, називали нас захисниками Батьківщини. Всі вони сипали улесливими словами.

У Бостоні також запрошували на халтурні вечори, але команда зовсім мало брала в них участь.

Скільки й жиди у Бостоні, щотижня почали одержувати гроші, якісь «недоодержані» й «недодані».

Я не можу пояснити, чому під час стоянки в Бостоні мною оволоділа апатія. У чім причина, не знаю. Писати лінь, а тут ще серед команди почалися бійки, сварки. Ще й до мене приходять в комірчину, зазирають у мій зошит, цікавляться:

— Що це ти, Сергійку, все пишеш, не набридло тобі?

Я страшенно не люблю, коли хтось зазирає до мене в зошит, коли пишу, хоч нічого секретного й немає, та мене це дратує.

…Ленін! Більшовики! Революція! Російський пролетаріат! Мир! Свобода! Братерство!

Після того як гору взяв уряд Леніна, деякі американці почали дивитися на нас неприязно. А з Росії щодня надходять невтішні новини. Там громадянська війна.

Одного разу з'явилася поліція і вчинила обшук, шукала зброю.

Двадцять четвертого листопада стало відомо про підпільну роботу наших офіцерів в Америці. Наш дивізіонний начальник князь Голіцин видав наказ: «Увесь дивізіон прикомандировується до американського Атлантичного флоту. До російських матросів застосовується американський військовий дисциплінарний статут. Вся влада переходить до рук командира».