Голова запаморочилася, серце, мабуть, зупинилося… Більше не пам'ятаю нічого.

Отямився я на невідомому березі.

Вивільняючи засмоктану піском руку та здивовано розглядаючи небачений ніколи суходіл, зрозумів: мене сюди виніс прибій. Але як це сталося, як я плив, не захлинувшись, — не пам'ятаю.

Отерплі ноги були ніби чужі, груди стискав біль.

Я розстебнув подерту, без рукавів сорочку, збираючись оглянути груди. І наткнувся на єдине, що залишилося зі мною, — розбухлу поклажу в продірявленому целофановому мішечку.

«А…» — посміхнувся, зрадівши.

То були мої скарби — два томики лірики, фотокартка матері та записник боцмана Кузьмича.

Усе воно, на жаль, промокло, розбухло, як вата, і тим, мабуть, пом'якшило удар, який припав на груди. А в тому, що мене добряче стуконуло, не було сумніву: груди боліли, шкіру над серцем, до самої шиї, зчухрало по живому. На рані запеклася кров.

Океан, виблискуючи, засліплював очі. Боляче було дивитися й на береговий пісок, іскристо-білий, сліпучий, мов крихітки слюди.

Окраєць берега, як я вже казав, здавався рибальським гарпуном, кинутим в океан. На вістрі того гарпуна й висіла нашпилена кимось «рибка». Себто — я.

Ставши навколішки, я поволі зіп'явся на ноги. Але земля хитнулася, і я, не втримавшись, упав. Перед очима попливли темні кола. Та й не дивно — я невідь-скільки пробув у воді. Ну, а потім це дошкульне тропічне сонце. Воно й здорову людину може знесилити, не те що мене, виснаженого штормом скитальця.

От коли я критично подумав, що прізвисько Солоний, яким мене ще в першому рейсі охрестили, було дочасне. Тоді я від моря ще не натерпівся стільки — воно просолило мене пізніше…

Я раптово відчув спрагу. Язик ніби прилип до піднебіння, в горлі пересохло, дарма що пролежав я, уткнувшись носом у солонувато-вологий пісок, мабуть-таки, довго. І перша думка після того, як отямився й роздивився довкруг, була про воду. Та… Де її взяти! Води, правда, було океан-море, а пити нічого — один з парадоксів, які нерідко трапляються в житті.

За ковток води можна віддати океан. У якійсь, не пригадую, п'єсі, одному чоловікові твердили: «Ксанф, випий море!»

«А де ж би тоді плавали кораблі, якби той Ксанф чи я випив геть-чисто все море?» — запитав я.

Безглузде запитання, і я від нього просто-таки почувався дурнем. Дурник… Гай-гай, так іноді дехто й сприймає іншого (не себе, звичайно), не розібравшись що до чого. А слід би спочатку замислитися й усе зважити. Бо те, що на перший погляд здається дивацтвом або, м'яко кажучи, незвичним, здебільшого виявляється недоступною для простого бачення мудрістю.

Не хочу хизуватися, та все ж скажу: моє веселе світосприйняття й самоіронія, особливо в критичних обставинах, завжди додають снаги. Як ось і нині, коли подумалося про те, де ж плаватимуть кораблі, якщо випити море.

Так хочеться пити!

Припавши губами до піску, почав смоктати, проціджуючи крізь зуби, немов кит-риба планктон, воду.

Я згадав, що морську воду п'ють потроху, п'ять-шість ковтків — не більше. Тоді вона втамовує спрагу. Якщо ж нап'єшся досхочу, пиши пропало — згориш.

Пісок скреготів на зубах, але живлюща волога додала сил — в голові проясніло, з'явилася бадьорість.

Ні, це не все! Поки знайду джерело або криницю, — а на коралових атолах таких джерел і криниць немає, є просто ковбані, в яких збирається дощова вода, — спрагу втамую ось чим, — і тієї ж миті простяг руку до водорослин, що, мов коси русалки, мінливо звивалися на воді. Схопивши ковзке, зеленаве пасмо, почав висотувати його з моря, як ткач висотує з конопляної куделі нитку.

Я сидів на піску, обома руками тягнучи й підносячи до рота довжелезні водорості. Пам'ятаю, одного разу в Бомбеї, де стояло наше судно, на борт до нас завітав індійський факір. Він, як оце я, втягував у себе десятки метрів якоїсь стрічки.

Повернуся додому, показуватиму фокуси дітворі або ж виступатиму в цирку як факір.

Жарти жартами, а морська капуста нагодувала мене й напоїла.

Минули літа, а я ще й досі пам'ятаю той запах — запах вологості морського узбережжя, його ранкової свіжості, і йодистий, солонуватий трунок моря, й дихання забризканого росою гудиння, так ніби я опинився вдома, де матуся біля копанки на низині городу посіяла огірочки в чотири рядочки.

Хай буде благословенне море, що навчило мене не здаватися й дорожити кожною краплиною води! Доземний уклін і тобі, поле! Це ти огорнуло мою душу ніжністю, пробудило в ній тривожну й недремну чутливість.

Лірика, скажете ви. Можливо, не заперечую. Якщо дехто з поетів, котрі життя знають лише з книг, вірші свої самовпевнено називають лірикою, то…

Втім, не будемо залазити в чужий город… Капуста з морського городу додала мені сил. Я звівся на ноги і встояв, не впав.

Пройшов кілька кроків, пересилюючи запаморочення. Ноги були важкі, ніби налиті свинцем, з боку на бік мене погойдувало.

Раптом неподалік од води, де хвилі, відступивши, залишили звивистий слід, пісок ніби ожив. В намуленому морем пагорбі щось заворушилося. Майнула думка, що то, зарившись у пісок, відкладає яйця черепаха. Але що це?! — замість схожих на серпи лап, з піску виткнулися… людські руки.

Я, жахнувшись, мимоволі позадкував. Та відразу все зрозумів. То був Савелій Гудзонович!

— Гудзоновичу! Гудзоновичу! — закричав я в нестямі, поспішаючи до нього.

— О-о-ох… допоможи, — простогнав він. Схопивши Толстикова під пахви, висмикнув його з піску, як бувало в дитинстві висмикував із грядки неподатливу редьку.

— Вася… дорогий мій друже, — мало не плачучи, мовив Гудзонович, — мабуть, загинули всі. Яке нещастя! Добре, що хоч ти врятувався.

— Коли зірвався тайфун та почалася хитавиця, я чомусь знепритомнів і нічого не пам'ятаю.

— Що там пам'ятати! — вигукнув Савелій Гудзонович. — Нас жбурляло так, ніби усі вітри за щось вирішили помститись. Єдине й рятувало, що шлюпка, яка мала великий запас плавучості. Як її не кидало, затягуючи в пучину, вона не тонула. Але ж… — тут він запнувся, опечалений. — Загинули товариші. У шлюпку нас сіло вісім чоловік. Машиніст Тарас Литвин помер, його товариш, такий же, як і він, з опіками на тілі, захлинувся водою, двоє хлопців-океанологів потонули, коли ослабла линва, якою вони були прив'язані до сидіння. Залишилося четверо — я, ти, Генріх Левкович Уткін та ще матрос з «Гідролога» Євмен. Шлюпку гнало й гнало у безвість. Раптом ми побачили перед собою височезний пінявий вал. Він то нижчав, то знову зводився до неба, простилаючись обабіч. І кожен з нас вирішив: це — кінець. Ти лежав непритомний… За хвилину-другу вітер і хвилі, погнавши човен, перекинули його через пінявий вал, і ми опинилися на такому ж пінявому, але відносно тихому плесі. То був бар'єрний риф, що обрамляє цей кораловий острів. Крізь пасма імли й водяних бризок, які виснули над плесом, ми побачили землю. В усі віки зустріч із нею викликає в потерпілих на морі одне й те ж почуття — невимовну радість. Човен черконув днищем об каміння. Значить, мілководдя, можна було виходити.

— Беріть його, Гудзоновичу, на оберемок, — порадив Уткін, показуючи на тебе.

Вони відв'язали тебе від лави, я скочив у воду й ногами намацав дно. Потім звалив тебе на плечі. З горем пополам виніс на узбережжя, а сам повернувся до шлюпки, на якій були товариші,— ми не хотіли її втрачати, вирішили будь-що витягнути на берег.

Та намірам нашим не судилося здійснитися! — і Гудзонович глибоко зітхнув. — Я ще не встиг добратися до човна, як, де не візьмися, з океану гунув неймовірно високий вал. Справді-таки — дев'ятий вал! Вода звелася стіною, заступивши і небо, й море. На гребені хвиль я побачив шлюпку, але тієї ж миті її накрило водою і вона зникла з очей. Ну, а мене… Не знаю, відкинуло, мабуть, до берега, потім, проволочивши по оголеному дну коралового мілководдя — бачиш, які подряпини, виразки, рани, — показав мені свої руки й плечі Толстиков, — винесло на пісок. От ми й зустрілися, — закінчив він.