Уже згодом, невдовзі після того, що трапилося з «Гідрологом», багато газет світу, в тому числі й американських, напишуть про наші злигодні як про трагедію, винуватці якої ті ж таки палії війни, знахабнілі годованці Пентагону.[26]

Англійська «Санді таймс» у статті Дуайта Роджера «Зникла експедиція» інформувала своїх читачів лаконічно, без будь-яких коментарів: такого-то числа радянське дослідне судно в районі Маршаллових островів наскочило на рифи й потонуло; «Вашінгтон пост» звинуватила капітана, який буцімто не врахував навігаційних застережень про те, що води тих широт небезпечні для судноплавства.

«Судячи з попередніх повідомлень, — писала «Вашінгтон пост», — «Гідролог» зазнав катастрофи на крайній півночі Маршаллового архіпелагу, очевидно, в районі атола Таонгі або на північний захід від нього, де лежить група островів, зокрема атол Уейк. Безперечно, — зловтішався автор кореспонденції,— капітан радянського судна мав лоцію і, може, навіть зведений лист — 983 — англійських карт. А в лоції чорним по білому зазначено: «Води навколо атола Уейк — військово-морський оборонний район Сполучених Штатів Америки. Без дозволу морського міністра жодному судну відвідувати його не можна».

Розповівши про те, що «Гідролог» працював за програмою Міжнародного геофізичного року, газета французьких комуністів «Юманіте» в статті «Атомні безумці замітають сліди» вказала на причину катастрофи: «Уже біля островів Палау, де «Гідролог» вивчав радіоактивний режим океану, американська вояччина почала заважати дослідникам. Зібраний експедицією матеріал, очевидно, ще раз міг викрити злочинність атомних безумців, і вони пішли на крайність…»

Це відзначили й інші газети світу. Японська «Майніті дейлі ньюс» своє невелике повідомлення про загибель «Гідролога» закінчила так: «Ми пам'ятаємо Хіросіму й Нагасакі, не забули й жертв «Щасливого дракона».[27] Попіл Бікіні стукає в наші серця!»

Усе це напишуть потім. Ще пізніше дізнаємось про це ми — я й мої товариші по нещастю. Та зараз…

Щось лоскітливе й холодне проповзло по моїй спині, перемістилося на руку. Здригнувшись, я отямився й розплющив очі.

«Де? Що?» — запитав самого себе.

Узбережжя було безлюдне, лише на рифах шумів прибій, і відгомін його, ніби розкоти далекого грому, долинав, завмираючи в океані.

Я лежав ниць, до половини засмоктаний м'яким кораловим кришивом. Хвилі, набігаючи, вже підступали до голови; права рука по саме плече також була покрита вологим піском, а на лівій — чи то жаба, чи, може, риба — сиділо страховисько. На мене сердито дивилися банькаті очі, довгий хвіст, розгойдуючись, як маятник, лоскотав шкіру.

Відчувши порух моєї руки, рибожаба повільно сповзла на пісок, пішла до води.

— Де я? — уже вголос мовив, роззираючись довкруг.

Окраєць берега, де я лежав, — вузький кораловий мис — був схожий на вістря рибальського гарпуна, з яким остров'яни виходять на лов. Позаду, виблискуючи проти сонця, котив свої нескінченні хвилі правічний океан, а в головах, за кілька кроків од води, кущилися мангрові зарості — покруч оголеного «повітряного» коріння, що нагадувало ноги велетенських павуків.

— Де я? — знову мовив, напружуючи пам'ять та стараючись усе збагнути й пригадати.

І таки пригадав…

Атол Фунафуті, як марево, розтанув у далині.

Знову за бортом щось мрійливе завів вірний супутник мореплавців — пасат.

Десь, мабуть, на півночі, пройшов шторм, сюди докочувались його високі хвилі, так звані мертві брижі. Вони в нестямі шаленіли довкруг і, як зграя зголоднілих хижаків, кидалися на судно. Та «Вихор», не збиваючись із курсу й піднімаючи під себе гори води, вперто долав милю за милею.

Схожий на каченя, неподалік перевальцем простував «Гідролог».

Діждавшись, поки атол зовсім зник із видноколу, я спустився в каюту.

Доки ми жили на острові, наші товариші ще раз пофарбували майже все судно. Залишилися недофарбованою кают-компанія та кілька житлових приміщень. Тимчасово до нас у каюту перевели Антона й Кнопку — матросів Сергія Тупиченка і Миколу Бесараба.

Високий, кряжистий Антон і на кілька голів нижчий від нього — справжнісінький пуп'янок або лісовий гномик улу-улу! — Кнопка нині були на вахті. Степан Очеретний спав.

Я тихо зайшов до каюти. В ніс ударив нудотливий, ні з чим незрівнянний сморід.

«Корали», — посміхнувсь я.

Так смердять підняті із океанського дна кам'яні квітки, покриті живими кораловими поліпами, які починають відмирати. Новачки, хто вперше потрапляє на рифи, завжди набивають тими «квітами» свої рундуки. Каяття приходить пізніше… Хтось із наших хлопців ото й зробив у каюті заповітну схованку.

Очеретний прокинувся.

— Кнопка? — в темряві гукнув він.

— Ні, це я.

Степан не озвався, тільки зашморгав носом.

— Неможливо! — гримнув нарешті.— Де той, скажи мені, акселерат? Кнопка! — гукнув знову.

— Він на вахті,— пояснив я.

— Я за себе не ручаюсь! — заявив Степан, силкуючись відімкнути рундук Миколи Бесараба. — Або нехай він негайно викине оту смердючу гидь, або… я не знаю, що й зроблю!

— Годі шуміти: повернеться з вахти — викине, — сказав я.

Але Степан розгнівався не на жарт. Він майнув у ходову рубку. Та відразу й повернувся.

— Шарашкін Кнопку не відпускає! — лютував. — Хоч кілок йому на голові теши. Завів своєї: «Не маю права!» — і все.

— Правильно сказав — нічого людей одривати від роботи.

— Дуже ти розумний став, Васько! Чи не копра на тебе подіяла?

— Ти б краще словечко за мене закинув, баламуте, — огризнувся я. — Нехай дозволять стояти вахту.

— Тобі?

— Звичайно, мені.

— Не сміши, Гайовий, людей і не удавай із себе Маресьєва, — відрубав Очеретний. — Нога поки що болить? От сиди й не рипайся.

Ми пливли ніч, і другу, і ще кілька днів.

Перед екватором, а потім і коли його перетнули, зупинилися. Ліворуч лежав, витягнувшись на сотні кілометрів з півдня на північ, архіпелаг Гілберта. На рифах південної, приекваторіальної частини, що ними оточені острови Кінгсмілла, океанологи взяли проби забортної води та планктону. Тепер збиралися брати і біля атолів Абемама та Маїана, на ноль градусів двадцять п'ять мінут північної широти.

Опустили батометри, трал Сігбсі й драгу.

Глибини були незначні — всього понад тисячу метрів, і трал та драга незабаром принесли багатий улов: стулки черепашок, зуби велетенської акули, схожі на виноградні грона згустки залізо-марганцевої конкреції, уламки коралів.

Усе те відразу ж забрали в лабораторії.

Раптом з динаміка почувся схвильований голос.

— Професора Івана Васильовича Цибу просять негайно прийти в радіологічну, — повторив по «спікеру» вахтовий штурман.

Такі виклики в океані не дивина. Та цього разу в голосі штурмана бриніла неабияка тривога.

«Чи не трапилось чогось?» — подумав я і вийшов на палубу.

Коло радіологічної лабораторії, перемовляючись, стояли океанологи. Борис Козін схилився над кулем трала і щось показував товаришам.

За мить з горішньої палуби спустився начальник експедиції.

— Що тут у вас скоїлося? — кинув він.

Козін показав на те, що було всередині куля.

Коралова галузка, яка там лежала, відростками зачепившись за вічка сіті, нагадувала розчепірені пальці тендітної дитячої долоні.

— Ось, Іване Васильовичу, корал, — пояснив Козін. — Він, як і решта улову трала Сігбсі та драги, радіоактивний.

Підійшов капітан, штурмани. На палубі зібралися учасники експедиції.

— Попіл смерті ліг і тут, — хтось сумно мовив.

— Не розумію, — озвався інший. — Маршаллові острови, звичайно, недалеко, але на них тепер ядерні випробування не проводять. Так звідки ж узявся цей попіл?