Час не жде, літа швидкоплинні, дарма що ми віримо в невичерпний запас років. Поки я збирався писати, не стало Андрія Пікетника. Тоді я вирішив зв'язатися з Модестом Володимиренком, який, знав, живе у Києво-Святошинському районі. На мій лист надійшла відповідь: «Виконком Білогородської сільської Ради повідомляє: Володимиренко Модест Денисович помер тисяча дев'ятсот шістдесят четвертого року. В селі Петрівському, Білогородської сільської Ради проживають його дочка Михайловська Палажка Модестівна і його син — Володимиренко Іван Модестович».
Час таки невблаганний — жодного з варягівців я не застав у живих… А ще довідався, що Андрій Іванович Пікетник — під час бою з японською ескадрою він на горішньому містку «Варяга» визначав відстань до ворожих кораблів — понад тридцять років працював на Київському молочному заводі, тому заводі, що за кілька кроків од будинку, в якому я, молодий, безжурний верхогляд, жив.
«Що не кажіть, світ — тісний, а ми неповороткі й короткозорі», — з гіркотою подумав я.
Минуло ще кілька літ. Одна випадкова зустріч знову наблизила мене до легендарного «Варяга», впритул наблизила до тих, хто пов'язав із ним свою долю.
Пам'ятаю, весна того року якось непомітно перейшла в літо. По молодих садках достигали вишні. Наливаючись снагою землі, духмяніли яблука. Швидкий поїзд Київ — Ленінград на станцію Носівка прибував опівдні.
Була неділя. Жінки з довколишніх сіл вже продавали білий налив. Пахощі яблук змішувалися з гірким, прогрітим липневою спекою запахом гудрону й виплюхнутої з паровозних топок вугляної кіптяви.
Край неба на заході оповили хмарами, і раптом по листю трепетних сокорин залопотіли краплини. Коні, запряжені в підводи, стояли під крислатими деревами на привокзальній площі. Нашорошивши вуха, вони злякано заіржали.
Вдарив грім.
Злива загнала людей в укриття — під навіси. Та коли просигналив гудок і поїзд, зненацька вигулькнувши з-за дощової габи, зупинився, всі, хто стояв під деревами, подалися на перон.
Швидкий прямував кудись на північ, а мені, газетяреві, який повертався з відрядження до Чернігівщини, треба було їхати в протилежний бік. І я залишився.
Вокзали завжди тривожать мою уяву, гостро нагадують, що там, за видноколом, куди мчать і мчать поїзди, лежить небачений, звабливий світ; а короткочасні зустрічі-прощання на гамірних перонах сповнюють серце смутком…
Крізь пасма умитого дощем віття було видно перон, людей на ньому.
За якусь хвилину-другу поїзд рушив далі. Ті, хто під зливою вийшов до вагонів, знову подалися до навісів.
— Не помішаю? — розгладжуючи промоклі вуса, звернувся до мене лагідний дідусь.
— Будь ласка, ставайте, — і я поступився місцем.
— Провів його, — зітхнув старий, — і не знаю, чи побачу коли-небудь ще. Хворію я…
На віях у нього затремтіли золотаві краплини…
Сидір Трохимович Вовк — так його звали, — виявляється, проводив свого племінника, офіцера, який приїздив до нього в гості з Німеччини.
— Німеччина, Німеччина, — з гіркотою промовив він. — Гітлерівці спалили наше Підгайне. Воно — отутечки, зразу за Носівкою, — показав він рукою в бік степів.
Серед інших пасажирів з поїзда зійшло кілька моряків.
Притиснувшись один до одного, вони стояли під високим осокором, за кілька кроків від мене й дідуся.
Сидір Трохимович раз у раз поглядав у їхній бік. Врешті не втримався, запитав:
— Що, землячки, на побивку до рідної хати?
— Атож, — весело відповіли хлопці.
— Край чернігівський здавна дає флоту поповнення, — якось піднесено й гордо мовив старий хлібороб.
Та й було чого пишатися! З самої Носівки, як я дізнався, ще в революцію на море пішло чимало степовиків. А молодший брат Сидора Трохимовича, Сергій Вовк, служив на крейсері «Варяг».
— Якщо вас цікавить ця історія, то приїздіть у Підгайне, — побачивши, що я зацікавився, сказав він.
Скористатися запрошенням. не довелося — на роки заманили мене морські дороги. На «Витязі» пройшов я й ті місця, де бував «Варяг». А в Нагасакі бачив могилу, в якій лежать відважні краяни. На морському кладовищі Владивостока теж спочивають хлопці з «Варяга». До речі, двоє з них — з України: волинянин М. Островський та полтавець Д. Кочубей.
Через кілька років, коли я повернувся з плавання, Сидора Трохимовича вже не було. Завітав я в Підгайне до його племінниці, Олександри Митрофанівни. Сергій Трохимович Вовк, який помер зовсім молодим, — її дядько.
В хаті на стіні збільшена фотокартка юнака в безкозирці. Вгорі, над обводом — якірець, на стрічці напис: «Варягъ». Відкрите, з охайними вусиками, обличчя, мрійливий, трохи печальний погляд карих очей.
Це — Сергій Вовк, кочегар з «Варяга». Оббита міддю матроська скринька, що стоїть внизу, на покутті, належала йому.
Олександра Митрофанівна відчиняє кришку, з побожністю дістає дорогоцінні, з далекої-далекої пори речі. Правда, їх залишилося зовсім мало: останні стрічки, теж з написом «Варягъ», які дівчатка, бавлячись, заплітали в коси, згоріли в підпаленій фашистами батьківській хаті. Олександра Митрофанівна живе у новій, збудованій уже по війні.
Підгайне засноване вже після революції — родина Вовків, яка по-вуличному звалася Турбою, мешкала колись в селі Носівка. Отож і варяжець Сергій — з Носівки.
До призову на військову службу він працював слюсарем у київському вагонному депо. Після революційних подій, далеких морських походів та поневіряння на чужині повернувся до Києва, на колишнє місце роботи, вибився в «начальство» — став оглядачем вагонів.
З давніх-давен чимало хлопців-українців потрапляло на флот. Голуба стихія входила в їхнє життя. І це, на перший погляд, дивно, хоч ніякого дива тут немає: степ і море — брати. У їхній суворості й ніжності багато спільного.
Носівка та довколишні села колишнього Ніжинського повіту — одна з таких колисок степовиків-матросів. Та й сам Ніжин дав людству славетного командира вітрильника «Нева» Юрія Лисянського.
Сергійко Вовк ще був малий, а його односельці вже служили на флоті: Сергій Олександрович, з сусіднього села Макіївки, плавав на крейсері «Дмитрий Донской», брав участь в Цусімському бою; Олексій Третяков — на крейсері «Диана».
Матроси з Ніжинського повіту першими включилися і в революційні події. Наум Точений з Вертіївки в буремному тисяча дев'ятсот сімнадцятому очолив штурмову групу матросів. Іван Павленко з Носівки теж ходив на штурм Зимового палацу. Його земляк, матрос Микола Броварець із революційної Балтики, в рідному селі встановлював Радянську владу, за що вороги розітнули груди й вирвали серце, молодшому ж братові відрубали голову.
Нарешті і Сергію Вовку, кремезному, дужому, простелилася дорога. З глухого українського села він потрапив на прохідний двір імперії — Балтику.
Дарма, що закінчив лише три класи церковноприходської школи, його, красеня, взяли на імператорську яхту «Штандарт».
Він став машиністом, лагідну хату під солом'яною стріхою поміняв на душогубку — металеве черево корабля.
Через кілька років Сергій Вовк опинився на крейсері «Варяг».
Час безжально стирає неповторні ознаки подій. Поринувши уявою в минуле, можна «домалювати» й воскресити навічно втрачене й відгомоніле. Та все ж єдино точне слово про минулі дні — за їхніми свідками й учасниками.
Скажу лише, що яхта «Штандарт» була призначена для розваг — морських прогулянок царської сім'ї. «Варяг» — всіма знаний крейсер.
«3 години 30 хвилин. Вся команда покинула крейсер. Старший і трюмний механіки з господарями відсіків одчинили клапани й кінгстони… О 6 годині 10 хвилин «Варяг» занурився у воду», — так записано у «вахтовому журналі № 667 крейсера 1-го рангу «Варяг» з 1 січня 1904 р. по 9 лютого 1904 р.» — історичному документі, який зберігається в морському архіві Ленінграда.
«Варяг» не здався!
А невдовзі японці підняли його з глибини чемульпського рейду.
Минуло довгих дванадцять років — крейсер знову став нашим. Через моря-океани дороги його лягли на захід.
