— Я вас розумію… Я просто не можу вас не розуміти… Даруйте, як вас звати?

— Миколою Юровичем, але можете звертатись до мене просто по імені. Мені буде навіть приємно. Я ніяк не звикну, що вже старий. Що я вже не просто Микола, а для найближчих друзів не просто Кока.

— Миколо Юровичу, скажу щиро — для збереження земного чи інканського середовища я особисто не зробив нічого, у вашому розумінні. Але, врешті, я журналіст, і, гадаю, не треба вас переконувати, що моє головне покликання…

— Я втомився слухати красиві слова про покликання! — нараз запально і роздратовано вигукнув старий. — У кожного з нас, мислячих істот, одне-єдине покликання в цьому світі — бути мислячими істотами, бути людьми. І діяти!

Журналіст поблажливо усміхнувся:

— Ви мене дивуєте. Вже давно минулися часи майстрів на всі руки. Я при всьому бажанні не можу займатися озелененням нових інканських площ, прокладати гідроканали, обороняти природу від дурнів навкулачки чи з допомогою циркулярів і писати-організовувати матеріали для нашого часопису… Невже про це варто говорити і сперечатись? Я непогано роблю свою справу, як багато хто з друзів вважає. Я порушую гострі проблеми, я розбурхую людську уяву…

— Проблеми, шановний, порушуються самі собою, точніше, їх народжують діяння рук і розуму людських, і вирішувати проблеми в наш час покликані насамперед ті, хто їх народив. До речі, дуже мені стало цікаво: про що ви хочете писати з приводу нашої Інкани? Які слова хочете знайти, щоб зробити матеріал, як ви сказали, на економічну проблему?

— Коли хочете, можу справді розповісти! — вигукнув журналіст. — Мене дивує ваше ставлення до… Можливо, це просто до мене особисто, але… Я, врешті, професійний журналіст, і якщо ви ніколи не знайомились з матеріалами Станіслава Терера, зокрема й на екологічну тему, то це ще не означає, що можна так безпардонно ображати мене і мою роботу…

— Ви хотіли розповісти, про що ж ви плануєте писати… — в’їдливо перебив його старий. — Я вас уважно слухаю.

— Що ж, будь ласка… Цілком можливо, ви також знаєте, що тут, на Інкані, колись були гарячі джерела. І діти перших переселенців-піонерів розкошували тут навіть у великі, як на перші часи, люті морози. Вони купалися і раділи життю, новому життю на новій планеті…

— Чи знаю я про ці джерела! Шановний Станіславе… Я їх сам колись придумав! Гадаю, у вас немає підстав мені не вірити, дідові?

— У мене є всі підстави не сприймати серйозно ваші слова і твердження… Ви якось дивно все загострюєте… — І раптом журналіст майже вибухнув, не притамувавши роздратування: — Ви, даруйте, нагадуєте мені мою дружину, яка впереваж сама не знає, чого хоче, проте завжди знаходить будь-які аргументи, аби лиш довести свою вищість. Що ви сказали про теплі джерела? Ви їх колись придумали? Як розуміти ці слова?

— Справа в тому, юначе, що я той Чапол. котрий трохи доклав своїх рук і розуму до створення цієї планети…

— Чапол? — перепитав трохи збентежений журналіст. — Чув я таке прізвище… Чапол…

Старий стримано засміявся:

— Ви не могли не чути мого прізвища… Розумієте, це я колись придумав цю планету… Принаймні зробив усе, щоб вона з’явилась на світ… Вам смішно і дивно? Вам видається, що цій планеті уже вічність, та раптом де не взявся дідуган, котрий… Я, до речі, не такий і старий. Мені лише сто три роки, — старий розчулено поплескав попутників по плечах. — Ми, якщо вдуматись, майже ровесники, майже одне покоління… А теплі джерела допоміг угробити ваш колега-журналіст… До речі, коли я казав, що сумніваюся в можливостях слів, то мав на думці насамперед — допомогти важко, а спричинити будь-яке паскудство легко… Я вам зараз розповім… Цілком можливо, що все це також є причиною мого упередженого ставлення до журналістів… Врешті, подумайте самі — один авантюрник прилітає на нашу, на мою, Інкану, щоб погорлопанити у всіх можливих установах з усіх трибун про необхідність створення нового транспортного тунелю. І врешті-решт таки робить своє чорне діло — він переконує багатьох. Він, як ви кажете, збуджував людську уяву… Тунель почали споруджувати і досить швидко завершили дурну справу, навіть економічно невигідну, збиткову. При цьому будівництві майже свідомо й перерізали оті гарячі джерела, про які ви говорите… І тепер прилітаєте ви, колега свого самовпевненого і безвідповідального попередника, щоб поговорити про ті вже покійні гарячі озера… До речі, оця траса, якою ми зараз так успішно пересуваємось, пролягає і через той тунель, що пробили в сімнадцятикілометровому базальтовому пласті невідомо для чого. Щоб тільки засвідчити можливості людської техніки і людської впертості? — старий поглянув на годинник. — Хвилин через десять ми будемо пролітати цим тунелем, який обійшовся планеті недешево. Я вже взагалі мовчу про ті гарячі джерела, про які нині можна написати цікавий екологічний матеріал, але ж вони, оті джерела, коли тунель їх перерізав і вони почали конати, гарячими потоками вимили з недобудованого штреку всю техніку і забрали життя одинадцяти будівельників… Проте тунель все одно був споруджений, гарячі джерела загнали в глибини… І от прилітаєте ви… І ви кажете мені, що джерела комусь були потрібні, що діти перших піонерів-переселенців купалися на природі навіть у люті морози й раділи життю… Ви прилетіли захищати середовище… Джерел більше немає… Ви це розумієте? Що ж ви хочете захищати? Покійникам, шановний Станіславе Терере, вже не болить. І чудес не буває. Або, як сказав би один мій приятель-гуморист: “Помирають не для того, щоб оживати”. А ви можете тільки писати тепер про гарячі джерела скільки заманеться…

— І я буду писати! Бодай для того, щоб така помилка не повторилася ніколи, щоб люди звикали думати серйозно перед тим, як щось робити…

— Облиште. Красиві слова про помилки і про застороги — не для мене. Я звик цінувати лише діла. Вам, журналістові, ніколи не вдасться віднайти ті джерела, їх замурували, вони пішли в глибини. І нікого ви не змусите словами бути мудрішими! Хоча б тому, що кожного разу у кожного виникає оригінальна ситуація. І ніхто не хоче поводитись з огляду на ситуації своїх попередників. Кожен, і цілком справедливо, претендує на самобутність власної долі. Цього вже ніхто ніколи ні в кого не забере! Кожен вимагає права на власні помилки. А відтак, даруйте, нікого нічому не навчать ваші ще не написані і вже написані просторікування.

— Даремно ви так… Можете вважати, що я навіть не ображаюсь… Я просто знаю, що робота журналіста також потрібна… А ми з вами розмовляємо на різних мовах. Ви свідомо розмовляєте зі мною так, щоб я… Не знаходжу слів… Ви знову нагадали мені мою дружину! Чому люди дозволяють собі вишукано, цивілізовано знущатися один з одного? Все ж мусить бути навпаки! І ось ви вимагаєте однозначного розуміння і сприймання ваших поглядів. Ви ображаєте, не маючи на те жодних підстав! Я, до речі, пригадав ваше прізвище із студентських підручників — Чапол Микола Юрович, один із генеральних конструкторів штучної планети Інкана в астероїдному поясі Сонячної системи…

— А нині — віце-президент Інканської академії наук, — театрально опустивши погляд, зовсім по-хлопчачому проказав старий.

Після довгої мовчанки озвався Зенон:

— Я слухаю і не можу збагнути суті оцієї розмови… Я набагато молодший за вас, проте… Даруйте, Миколо Юровичу, не можу зрозуміти вашої категоричності… Ви — вже досвідчена людина. Ви, врешті,— творець цієї планети. Ви — віце-президент…

— Годі, юначе, читати мені моралі. Я сам усвідомлюю, що поводжусь не дуже коректно, але… Щось мене млоїть… А ще ми перед цим розговорилися з вами про таємниці, яких, на мою думку, з кожним роком більшає… Якийсь дивний стан охопив мене, стан бентежного передчуття… Передчуття якоїсь приємної і водночас трагічної несподіванки. Ви вже не гнівайтесь на старого, але я відчуваю, що зараз щось має статися, але я не знаю, що саме… І, мабуть, від цього залежить і тон моєї розмови з вами… Пробачте… Я і сам себе трохи не впізнаю…

І раптом… Все в салоні мов стало з ніг на голову. Удар.