— Куди?! — почула — і жахнулася. Та це ж Тамарчин голос! Кіоскерки шанівської.
— Відчепися, мати! — Сергій.
Катерина до паркану прилипла:
— Що ж ти, сучий сину, робиш? Хочеш стати таким, як батько? Очі залив, то хоч дома сиди! — Тамарка кричала так завзято, що килимівські пси почали підбріхувати.
— Сама сиди! — темна постать, хитаючися, пройшла повз Катерину. Дмухнуло перегаром.
«Чого це Тамарка із Сергієм у Килимівці? — ніяк не могла збагнути Катерина. — Мо', по товар їздили та й вирішили у Килимівці заночувати…»
— Таж не було цього раніше, — прошепотіла. — Чи запитати?..
А Тамарка тим часом до хати по ліхтарик злітала і вже дибає слідком за Сергієм:
— Куди ж ти подівся, сину?!
Катерина — бігти. «У мами все чисто і розпитаю. І Людка розбазікає — що було і чого не було». За Килимівку вискочила. Стала.
— Ох і темна ж ніч…
Довго йшла. Ніч ніяк не кінчалася.
— Та як це? Хоч би вогник один… От кляті начальники!
Електрику відключили — геть нічого не видно. Ніби й нема зовсім Шанівки.
Посеред шляху стала, з Ганиної торбинки термос із гарячим чаєм витягла.
— Якби не ви, тітко Ганя…
Повеселішала. Знову пішла. Мала б уже й Шанівка бути… Знов стала. Розсудила:
— Отак і стоятиму, поки не стане видно. Бо оце заблукаю, як та дурна корова.
Ніч у відповідь — посірішала. Онде курган… Катерина вдивлялася перед себе. Повільно, наче на фотопапері, проявився спочатку білий постамент, потім — серед білого снігу — чорні стіни згорілих шанівських хат без дахів.
— Що ж це? — ледь не впала. — Мамо… Мамо…
Зірвалася, побігла до батьківського двору.
З-за розваленої хати вискочив голодний пес, дременув геть.
Хрест під коров'ячою загородкою хитається. І тільки у Катерининій кімнаті — стіни вцілілі, шибка у вікні не вибита, а замість даху — солома гнила, дашки та гілля.
Катерина торкнулася дверей своєї кімнати:
— Мамо… Мамо…
Двері не піддавалися. Катерина штовхонула їх боком і ледь устигла відскочити. Стіни та стріха повалилися всередину кімнати. Тільки пилюка та попіл здійнялися до небес.
— Мамо! — закричала. — Мамо золота! Де ти?!
Та сама собі:
— А за курганом! За курганом! Там же веліла чекати…
До кургану — бігла. Від кургану — ледь ноги переставляла.
— Мамо! Мамо, відгукнися! — ридала. — Не кидай мене… Не кидай, золота моя…
Знову — до батьківського двору. Згарищем довго блукала. Що шукала? Сама не відала.
Раптом — щось червоне серед уламків каміння під дверима. Нахилилася — червона кулька з маминого коралового намиста. Підхопила, кульку цілує…
— Мамо золота, та де ж ви з татком? Де? …Уже поночі побрьохала до Килининої мазанки. Порожньо. Знайшла свічку, запалила. Бачить — у кутку двійко цуценят носами крутять. — І Килина пропала геть, — прошепотіла.
Цуценят підхопила:
— Зараз щось придумаю.
Пічку розтопила. Цуценят Ганиним харчем нагодувала.
— Отут і буду маму з татом чекати. Нікуди більше не піду.
Та на ранок ноги до села понесли, бо думка страшна у голові засіла:
— А як під хрестом — мама з татом?
Силкувалася землю під хрестом розкопати. Мопсика згадала.
— Тре' тепла чекати… А може, нічого розкопувати й не доведеться. Мо' мама з татом повернуться. А чого ж? Я втекла… Хата вигоріла… Мабуть, мене по усіх світах шукають? А як інакше? Так і є. Поживу в Килининій мазанці… Однаково порожня… А там і мама з татом повернуться. А як інакше?
Не може ж село зовсім пропасти? Не бува такого.
Новий рік для Ігора Богдановича Крупки розпочався з боягузької спроби самогубства. Професорське дитя обдивилося залишки колекції, які за допомогою міліції вдалося видерти в Жанночки, і вирішило:
— Я цього не переживу!
По мотузку до батьків попхався.
— Игорь! Я воодушевлен! Я просто летаю! — батько-професор зустрів сина пафосно.
— Тільки з вікна не вистрибуй, льотчику! — порадив Крупка-молодший.
Батько образився.
— Украина на пути к выздоровлению! — оголосив.
— Да? І що сталося? — запитав Ігор.
— Манго! — засяяв професор. — Я вижу манговые плантации в Винницкой области. Или под Одессой. Я вычислил… Я рассчитал. Все равно наше ленивое село не желает пахать и сеять. Ты посмотри телевизор. Всюду бурьяны! А в селе — только пьянь и голь! Но мы…
— Без мене! — відкараскався Крупка-молодший.
— Ты отказываешься участвовать в эпохальном проекте? В агрозадаче, которая выдернет Украину из нищеты?!
— Це вже буде не Україна, тату, — сказав Ігор.
— А что? — здивувався професор.
— Манголія… — виплюнув син. — Краще скажи: є у вас міцна мотузка?
— Спроси у своей матери! — ще дужче образився професор і зачинився у кабінеті.
Тася куховарила.
— Мамо, я на Катерину дарма погане подумав, — довірився матері Ігор.
— Да? — здивувалася Тася. — А я своими глазами видела, как она перед твоим отцом голой задницей крутила… Мерзавка! Тася зітхнула.
— Но без ее помощи, Игоречек, мне так тяжело… Ты же знаешь папу… Кроме манго, его не интересует ничего. Мусор не вынесет. Это, видите ли, оскорбляет его.
— Мамо, дай мені мотузку, — попросив син.
— Зачем?
— Треба…
— Купи… — порадила мати.
Крупка-молодший подумки вилаявся й пішов геть. Удома ніхто не чекав. Удома не було не те що живої душі — навіть мотузки.
— Я можу кинутися з вікна вниз, — знайшов вихід. Зрадів. Нащо вішатися? Це так неестетично! Краще — як сокіл! Із неба об землю.
Порівняння зігріло. Крупка-молодший пішов швидше. Дорогою купив у супермаркеті ковбаси, пельменів, шматок червоної риби й свіжого хліба.
— Наїмся перед стрибком! — замість «перед смертю». Пельмені зварив, ковбасу і рибу порізав, хліба відламав.
— Чогось не вистачає?
Поліз до шафки, витяг пляшку кагору.
— Ну, будьте люди… — келих підняв, випити не встиг.
Телефон задзеленчав.
— Кандидат історичних наук Крупка біля апарату, — вагомо так.
— Та знаю я, що ти кандидат! — розсміявся Денис на іншому кінці дроту.
Крупка почув той сміх — і розвезло його, ніби пляшка вже порожня, а сам Крупка — хмільний до гикавки.
— Денисе, ти де?
— У Києві.
— Скоріш до мене.
— От прямо і скоріш! — знову розвеселився Денис.
— Чуєш, приїжджай, бо з вікна виплигну.
— Серйозно?
— Цілком.
— А ти заповіт склав? Чи записку з останнім словом?
— Не подумав…
— Ну, то поки не плигай нікуди. Сиди й пиши… Скоро буду…
Денис приїхав за півгодини з цілим арсеналом засобів швидкої допомоги при нападах депресії у представників інтелігенції. З ящиком коньяку.
За півгодини, що знадобилися для спорожнення двох перших пляшок, Крупка-молодший вирішив іще пожити. Денис намалював перед ним новий шлях, і цей шлях здався Ігорові вельми спокусливим.
Денис почав із гарної новини:
— Шанівка згоріла…
— Не може бути! — здивувався Крупка-молодший. — Я точно знаю, що ні…
— Звідки?
— У мене кілька днів жила дочка Льоньки й Дарини. Тих селян, у яких ми зупинялися…
— Значить, це після її від'їзду сталося…
— Та не може бути! Не може… Щоб усе село…
— А що там того села… — Денис просяяв. — Його й раніше на мапі не було, а тепер…
— Тепер до кургану зовсім доріжка заросте, — зметикував Ігор. Колекціонерський свербіж повернувся. Не може Денисові повірити. — Але звідки ти знаєш? Денис налив, із кишені посвідчення витяг:
— Брате, я тепер велика людина…
Крупка-молодший розгорнув документ.
— Помічник-консультант народного депутата? Я думав, принаймні радник Президента… Тих помічників — як вошей…
— Брате, нічого ти не розумієш! — Денис випив. — Можу будь-кому будь-яке запитання поставити… Від імені свого депутата, звичайно, — хитро всміхнувся. — І хай тільки спробують не відповісти! — І? — І я запитав… Про перспективи розвитку малих сіл. Зокрема Шанівки… І дістав відповідь. Села такого нема! Воно згоріло, держава не бачить сенсу витрачати гроші на його відбудову… Курган біля Шанівки до переліку об'єктів історично-культурної спадщини України… не входить. Прекрасна новина?
