За півгодини на дні пляшки бовкалося грамів сто каламутної рідини. Дівчата сміялися, хоч і не знали з чого. Вадько простісінько з пляшки вилив у рот залишки самогону, покрутив у руках кришечку, закинув у траву.
— А як не доп'ємо… Чим закриєш? — Людка поповзла по траві.
— Та вже допили. Ой! Людка, а в тебе щось видно.
Людка обернулася. Сіла на траві. Спідницю потягнула, та аж тріснула.
— Що ти брешеш! Я в трусах! І не заглядай, куди не треба!
— Дівчата… У Вадьки щось у штанях стирчить… — Галка ледь язиком ворушила.
Вадька опустив голову й довго дивився на свої штани.
— Що треба, те й стирчить… Ви як хочете, а я до хати. Щось мені погано.
— Сам висмоктав більш як півпляшки і хоче, щоб йому добре було, — сказала Наталя.
Катя з Людкою вибиралися з Килимівки городами.
— Тільки б Марусю не зустріти, — твердила Катерина. — Із рота тхне, наче з Тамарчиного кіоску.
— Тільки б хлопців шанівських знову побачити, — товкла Людка. — Кать! Я ж… Ти дивись! І заколки… І спідниця нова…
— Людка, ти красива, — сказала Катя. — Мені такою ніколи не бути.
Людка глянула на русяву довгокосу подругу.
— Будеш! — винесла вирок. — Тобі не вистачає… ліфчика! Катерина притисла руку до грудей — і сама злякалася.
— Уже треба?..
За Килимівкою дівчата сіли в траву — перевзутися.
— Людка, я так їсти хочу… Як за двох! — поскаржилася Катерина.
— Може, ти вагітна? — серйозно спитала Людка. — Я читала про одну жінку в Індії. Вона завагітніла від думок про любов. Ой, Катька! Я так боюся завагітніти! Весь час про Сергія думаю. Чуєш? У мене яйця варені є і хліб зі смальцем. Будеш?
— Буду…
Катерина геть усе з'їла.
— Люд, а про вагітність ти серйозно?..
— От прийдемо додому, я тобі дам той журнал почитати.
Людка витерла долонею босоніжки, сховала їх у пакет і глянула на дорогу. З Килимівки прямували Сашко із Сергієм. Якраз до них.
— Кать! Посидьмо ще трохи. Онде наші хлопці йдуть зі школи. Вийде так, що ми на них не чекали, а просто сиділи. Додому разом підемо. Га?
— Людка, ми ж домовилися. Мені до Килини треба…
— Та буде тобі Килина. Посидь… Ти мені скажи: чи в тебе поїсти нічого не було, чи ти просто мого хотіла? — Є… Я просто… для Килини. Не з порожніми ж руками…
— Чого тобі від бабці треба?
— Та так… пусте.
Сашко із Сергієм шанівських дівчат запримітили здалеку.
— Саня, це доля, — сказав Сергій. — То як? Мені Людка, тобі Катька?
— Домовилися, — кивнув Сашко. — Тільки спочатку треба їх підготувати.
— Саня, ти мене задрав! То «нам треба підготуватися», то «їх треба підготувати». Ми так ніколи не зберемося. А життя собі йде, між іншим.
— Спокійно. Ми швидко підготуємося.
— Швидко… Ми навіть свічок не купили в Килимівці. От ідіоти!
— А у вашому кіоску свічки не продаються? — запитав Сашко.
Сергій на те:
— Ха! У нашому кіоску тільки самогонка та казьонка.
— Людка! Ну, ти сьогодні… прям королева! — Сергій сів у грану поруч. Обніматися лізе.
— Ну-у-у! Ще заколки поскидаєш! — Людка плечиком хлопця відсунула й на Катерину гордовито — зирк! Мовляв, бачила!
Катерина з трави встала.
— Ну, я пішла…
Сашко з досади аж посинів.
— Кать, ти куди?
— Та… мені треба. — Їй до Килини. Чуєш, Катю, а може, ми всі разом підемо? — Людка й справді почувалася королевою. Усіх, як пішаків, розставляла.
— Та ні, дякую. Сама піду.
Сергій — зирк на Сашка, мов ляпаса дав.
Сашко Катерину за руку — цап!
— Та стривай… Куди? Ти що, хвора?
Катерина хлопцю в очі глянула і — дрижаки по спині.
— Саня… Ти на батька схожий.
Сашко руку відпустив. Брови насупив.
— Та йди вже.
«Дядько Ромко теж так казав…» — без жалю подумала Катерина і — навпростець до глиняної мазанки Килини. А позаду — Людка:
— Ну що, джентльмени? Шануймося, бо ми шанівські! Ходімте додому. А Катька потім прийде.
Яка різниця, де болото місити — на дорозі чи в полі? Катерина йшла полем, миші шаруділи під ногами, а вона й не чула. Усе думала: яка ж вона, та страшна баба Килина, про яку все село з переляком говорить. Мамка казала, худа і чорна, як зараза, глуха навіки — можна стати за її спиною і кричати щодуху, а баба достоту не почує. А от як перед Килинині очі — то баба все з вуст прочитає. — І все чисто лікує? — питала у мамки Катерина.
— Та якби ж тільки лікувала, доню, — мамка полохливо. — Вона ж віщує… А це гріх!
— А хто каже, що гріх?
— Раїса, мати Сашкова. Вона ж раз до Києва їздила на медичну консультацію, а замість того півночі у Лаврі до святих мощів у черзі простояла. Та з людьми поговорила. Приїхала й каже: точно — гріх.
— Мамцю, а чого ж ти сама до неї бігаєш?
— Я по ліки, доню, а не по долю.
«Чого мене до баби тягне? — Катерина аж зупинилася. — Ні ліки мені не нужні, ні доля. Я ж не Людка, я ще й сама не знаю, ким буду».
Глянула — сонце за полудень, попереду вже видно Килинину мазанку, а праворуч — рукою подати — курган.
— Заскочу на курган на хвилю, — сказала собі. — Може, й передумаю до Килини пертися.
Із самого ранку Катеринин татко Льонька гарно вмовляв друзяку Романа піти з ним за сільською чередою. Навіть приховану від дружини Дарини пляшку показував.
Ромко шкулився, очі відводив і все торочив:
— Та не можу. Мені Залусківський наказав трактора полагодити.
— Ромка, ти ж мене знаєш, падло! Я ж сам пити не можу.
Я не алкоголік! — Льонька не злився — бентежився: що з Романом? Біда?
— Давай іншим разом… — Роман сам не свій, очі долу, мнеться, як свіжа шкіра.
— Отак мені череду перегидити! — Льонька плюнув і пішов до корів. — Ану мені! Тварюки! Гайда! Гайда!
Батогом спересердя так крутонув, що і власній жопі дісталося. — І що воно за день?! Не день — «Лісова пісня»!..
Роман провів Льоньку поглядом, сів біля постаменту, на якому колись колгоспниця із серпом стояла.
— Чи й справді трактора подивитися?
А тут і Залусківський чеше.
— Романе, йди. Робота є. За курганом копу сіна склали, знаєш?
— Сам складав. Як не знати. Аж п'ять літрів олії заробив. Оце мащуся тепер щодня від щастя.
— А ти за копу мільйона хтів?! Кажи — будеш робити чи інших пошукати?
— А що робити?
— Копу стерегти. Якісь чужі курви приловчилися сіно красти.
— Давай рушницю…
— Може, автомат?.. Здурів! Так іди.
— А скільки…
— От вам би всім одне — скільки та скільки. Йди! Не скривджу.
— Зараз кажи, бо в мене й удома справ вистачає.
— Десять гривень за ніч.
— За ніч? То чого мені серед білої днини туди пертися?
— Ну, того… Не за ніч, а за добу.
— Тоді хай двадцять гривень. Скільки мені там тирлуватися?
— Та тижні зо два. Йой! Чотирнадцять діб, та по двадцять гривняків. Ти мене розориш, Романе! Ні, мабуть, не треба, — махнув рукою Залусківський.
— Е, стій! А давай без грошей.
— Без грошей? Давай! — повеселішав Залусківський.
— Трактора даси. Я поле своє виорю. Озимину засію.
— Хай буде, але на своєму пальному оратимеш!
— Добре, — Роман відштовхнувся від постаменту, підвівся. — То я пішов?..
— Поїсти із собою візьми. І щось тепле. Ночі вже холодні.
— От який ти в нас дбайливий, Залусківський! — осміхнувся Роман.
— Атож! Що би ви без мене робили. Повиздихали б! — образився Залусківський.
Роман махнув рукою, пішов до хати.
— Рай! Збери щось поїсти. Мені роботу дали! — Із грішми?
Романова жінка Раїса якраз капусту шаткувала: на столі гора порубаних качанів, на підлозі — ще голівок із тридцять.
— За трактора домовився. Та збирай уже.
Раїса руки від солі об фартух витерла:
— Таж хліб тільки післязавтра привезуть.
