— Ой ти, дівчино, з горіха зерня… — ридаючим різноголоссям підспівує вся Килимівка, аж доки Степанова дружина Маруся, що у Килимівці вчителює, не схаменеться:

— Йой, бісів син! Уже й спати часу нема. Гайда додому. Завтра ж до школи. І так виходить, ніби всім килимівцям на ранок до школи. Чи, може, у вчительки Марусі просто голос грізний, бо після її слів пісня гасне і село німіє.

Друга дорога веде до розваленої ферми, де колись, мамка казала, три тисячі корів ревли, їли комбікорм, доїлися та давали роботу тоді ще великій Шанівці.

За фермою — глиняна мазанка глухої бабки Килини, і другу дорогу ще видко серед будяків — не тому, що шанівці полюбляють ходити до розтрощеної будівлі та згадувати добрі часи, а тому що дня не минає, щоби хтось із них не завітав до баби Килини. — І як її, стару відьму, земля тримає! — дивується мамка, а в самої як одного дня рука чогось розпухла, то не до фельдшерки Віри у Килимівку помчалася, а до баби Килини. То ж бо й воно.

Третя дорога незабаром уже стежинкою стане. Ніхто із шанівців не розуміє, хто й навіщо проклав свого часу цю колію до кургану, що височіє біля села. Навіть баба Килина каже, що як була ще малою, так шляху до Килимівки і до ферми не було, а от широкий шлях до кургану вже був.

Катерина любить набрати повну кишеню насіння, видертися на маківку кургану й лузати. І — щоби нікого поряд.

— Увесь світ перед очима! — шепоче собі та роздивляється. — Онде Килимівка, ліс, озеро… Там бабка Килина… А он татко з дядьком Романом п'ють під комбайном. Господи, а якою ж великою була Шанівка… Так і є. Шагреневе зменшення Шанівки з кургану добре видно. Життя тліє на єдиній кривенькій вулиці Імені Леніна: до неї з двох боків притулилися півтора десятка домів, Тамарчин кіоск, постамент, на якому колись гіпсова колгоспниця з гострим серпом стояла в позі ніндзя. Поряд — господарство шанівського магната Залусківського: контора, олійня, три трактори, комбайн, вантажний ЗІЛ і кроляча ферма. От і все. А далі глянеш — пунктиром прориваються з бур'янових хащ остови покинутих хат, колишня шанівська школа, розтягнута по цеглині, глибоченна яма, яку колись вирили, аби шанівським дітям басейн облаштувати, бетонні стіни будинку культури й магазину. Катерині чомусь особливо магазину шкода.

— Може, люди пішли, бо магазин закрили… — думає.

Катя з Людкою вийшли за село і стали. Людка вкотре помацала заколки й зиркнула на подругу:

— Ти якась не така…

— Та думаю… Може, не до школи…

— А куди?

— До баби Килини.

— Стиць, моя радість! Я тебе чекала…

— Людка, мені треба.

— Якась ти не така…

— Мені треба…

Людка згадала, як цілісінький ранок наводила красу, щоби шокувати хлопців у школі. Невже дарма?! Через цю вперту Катьку ані Людчиних заколок, ані спіднички ніхто не побачить, бо йти до школи без подруги Людці зовсім не мріялося.

— Катрусю… Благаю. А потім я з тобою до Килини.

— Хай так.

Дівчата ступили у багнюку, що вела до Килимівки, години зо дві місили її, але до школи майже вчасно прийшли, ще й із ногами непотомленими. Звикли.

Килимівська школа нахабно займала один із найкращих будинків села, що зберігся ще з довоєнних часів. Казали, свого часу тут, на двох поверхах кам'яної будівлі, у всіх її дванадцяти кімнатах із пічним опаленням, розміщувалася сільська лікарня.

— А от і брехня! — не вірила Катерина. — Де ж стількох лікарів набрати? Онде тітка Віра, фельдшерка килимівська.

Сидить у ФАПі, як музейний експонат. Одна на всі десять квадратних метрів. Хоч би хто зайшов.

— Якщо ти, Катерино, будеш так часто уроки прогулювати, то доведеться школу до приміщення ФАПу переводити, — відповідала на уроці історії вчителька Марія Іванівна, яку поза очі всі звали просто Марусею.

— Хіба я одна, — протестувала Катерина на Марусині закиди.

— То ж бо й воно, — відповідала Марія Іванівна на уроці математики. — У класі всього вісім голів, та й ті — відсутні.

— Ми з мамкою картоплю копали, — виправдовувалася Катерина.

— А після школи картопля не копається?.. — запитувала Марія Іванівна на уроці фізики. — Не можу ж я проводити уроки, коли у класі двоє чи троє учнів.

— Хіба я винна, що інші не ходять? — дивувалася Катерина.

— Учися за себе відповідати, — одказувала Марія Іванівна на уроці англійської. — Невже хочеш у Шанівці залишитися й коровам хвости крутити?

— Не хочу, — лякалася Катерина. І може, саме після сперечань із Марусею якось запитала…

Та не себе.

— Людка, ти ким будеш?

Людка до дорослого життя готувалася серйозно.

— Я буду королевою Шанівки, — відкрила таємницю. — Тільки… цить! Нікому.

— Королевою… Це як?

— У мене буде бізнес, як у Тамарки з кіоску. Красива я буду, як… квітка. Чоловіком у мене буде найкращий шанівський хлопець.

Катерина перебрала у голові всіх шанівських хлопців і розреготалася.

— Людка! Таж у Шанівці їх усього двоє: Сашка, дядька Романа син, і Серьога Тамарчин, матюган чортів.

— От! Бач! Є над чим думати.

— А ти вже й думала?

— Боже, та я ночами не сплю… Тільки про це! Мабуть, треба Сергія окручувати. Усе ж Тамарчин син. Кіоск мають… Буде мені фундамент.

— Ти… його… любиш?

— Здається… Як його побачу… слина у роті. Чи навпаки — пересихає.

— Це і є любов?

— Я й сама не знаю. Здається, так…

Катерина пригадала ту розмову сьогодні, і не тому, що минулої ночі дядько Роман спантеличив її душу.

Дівчата вже сиділи на траві біля школи та перевзувалися: скинули чоботи, витягли з пакетів босоніжки. Наголо стрижене пацаня з першокласників дзвінко загорлало:

— Королеви! Королеви! Кришталеві черевички взувають.

— Так… у роті воно гидко, — пробурмотіла Катерина, а Людка засміялася й ізнову:

— Якась ти не така…

— До Килини треба.

— Та буде тобі твоя Килина. Сьогодні всього три уроки, — Людка підхопилася з трави першою. — Пішли гризти граніт.

— Погриземо, якщо Маруся прийде, — відповіла Катерина.

Маруся копала картоплю на городі й тихо лаялася:

— От виродок! Знав же, що картоплю треба копати! Куди чорти занесли?! Я тут одна карячуся, у школі діти чекають, а воно десь вештається. Ну, Степане! Чекай! Тільки повернися… Буде тобі й чарка, і пісня!

Понад годину всі вісім голів сьомого класу Килимівської школи нудьгували на шкільному подвір'ї.

— Та не буде Марусі, відповідаю! — сказала Наталя, худа, довга як паля дочка килимівського ветеринара. — І чого ми приперлися! — зітхнула Катерина.

— Тепер пріться назад у свою Шанівку! — плюнув відмінник і падлюка Вадька.

— Пішов ти! — крутнулася Людка. — Чого шанівських чіпаєш?! От ми з Катькою наших хлопців гукнемо, вони вам пики натовчуть!

— Щось я у Шанівці нормальних хлопців не бачила, — уїдливо встряла Галка.

— Це у вашій Килимівці — жодного джентльмена, — огризнулася Людка.

— Ця дурнувата знову на своїх романах зациклилася, — махнула рукою Наталя. — Ну, все. Я пішла додому. Мені батько з міста привіз касети з фільмами…

— Оце так диво! Увесь клас зібрався, а Марусі немає. От завтра припреться до школи і не повірить, що ми всі були, — сказала Катерина.

— Точно! Ні за що не повірить! — підтвердив Вадька. — Гей, дівчата! А пішли за село, у балку.

— Навіщо? — Наталя зупинилася.

— У мене пляшка є. Покайфуємо. І всі вісім голів сьомого класу Килимівської школи знялися з місця та за мить зникли в кінці вулиці.

— Самогон! — Вадька висмикнув із пакета літрову пляшку з-під ситра. — За початок навчального року!

— Дурник! Уже середина вересня, — зареготала Наталя. — А з чого пити будемо?

— Аз моїх долонь!

— У тебе руки брудні…

— Дівки! Не вередуйте мені. Я у класі — єдиний мужчина. — Вадька відкрутив кришечку. — Хто перший?