Чисто як дядько Роман біля копи. Отакий увесь чорний на постамента шанівського заскочив. «Тоді буду пам'ятником!» — гукає. Катерина розсміялася: «Ти теж чудний, Сашку!» — «А ще хто?» — Сашко їй. «Одне цуценя…» — відказує. «Бач ти яка! З цуценям мене рівняєш…»
— Яке ж ти цуценя… — прошепотіла. Ганя руку Катерині на лоба поклала:
— Ой, Петю…
— Не скигли, мати. Довеземо. — Петро Іванович учепився в кермо і поправив окуляри. — Де наша не пропадала…
Хата Кочубеїв географічно у селі крайня. А як за добробутом міряти, то центральна. Цегляна трикімнатна домівка, літня кухня, загородка для свиней кам'яна, та ще й із підігрівом.
Город — сорок соток, і жоден шматочок землі не гуляє. А ще садочок чималий. Коптильня, де півсела свинячі окороки коптить до золотого кольору. Самогонний апарат — знову ж таки: хто хоче, хай грішми за все платить, а Кочубеї — перваком. Хазяї. О пів на четверту — підйом, і до темряви — не розгинаючись.
Доня зі столиці прискаче:
— Мамо! Тату! Та киньте вже ви те хазяйство, їй-бо! Скільки можна?
— Як це? — Петро Іванович супить брови. — А їсти що будеш? Ананаси?
— Та є все у місті. Заробляю непогано. Вам допомогти зможу…
— Та тепер зможеш… — Петро Іванович їй.
Донька ображається:
— Годі вже мене попрікати.
— Не попрікаю. Факти констатую. Вивчили тебе? Вивчили. І не ми, а свині, яких кололи щороку, аби за твоє навчання заплатити… І квартирку купили… Теж — свині… І корова. І город. Занедбали б хазяйство — світила б голим задом і досі.
Донька бурчала, але домашній харч жувала справно. Ніколи не відмовлялася. Та й допомагала, чим могла. Картоплю копати щороку приїжджала.
Катерина лежала на свіжій постелі в малій кімнатці, де колись росла Кочубеєва донька. Марила. Ганя розтирала їй ноги самогонкою. Баба Свиридова, яку викликали терміново, шепотіла молитви й уливала Катерині до рота гіркий трав'яний узвар.
— Скільки ж біди… Наче показилися люди… — шепотіла баба Свиридова. — Де ви цю дитину знайшли?
— Отак простісінько обабіч шляху валялася, — відшепотіла Ганя. — Щось мені у ній таке рідне… Сама не знаю. Може, коса. Зараз дівки — геть усі чисто пофарбовані та обскубані, а ця… Чуєте, бабо? А може, до лікарні її доправити?
— Та відходимо, не бійся, Ганя.
— А страшно. Раптом помре…
— Не помре, — пообіцяла баба Свиридова.
На третій день Катерина пила з мисочки, що її тримала перед нею Ганя, міцний бульйон. Заговорила.
— Де я?
Гані від серця відлягло.
— Між добрі люди, дитино. Не бійся. Ми тебе не скривдимо. Як звешся?
— Катериною…
— От і добре. Лежи поки… Слаба зовсім.
Катерина спробувала підвести голову, зоглядітися.
— Де я? — спитала знов. Перед очима попливло. — А собачати біля мене не було? І хлопчика малого… Рочків шести…
— Ні, дитино. Не було.
Катерина задихнулася, з переляком зиркнула на Ганю. Заблагала:
— Де я?!
Ганя перелякалася. Знову послала Петра Івановича по бабу Свиридову.
— Бабо, вона не при собі…
— Минеться, — баба Свиридова нахилилася до дівчини. — Ой, яка ж у тебе коса гарна.
— Однаково… — прошепотіла Катерина. — Їсти хочеш?
— Однаково…
— А що хочеш?
— Де я? — прошепотіла Катерина.
Кочубеї більш як місяць над дівчиною трусилися. Ганя навіть запропонувала:
— Чуєш, Петре… Хай би одужала і в нас лишилася. Така дитина світла…
— А раптом її шукає хтось? — запитав Петро Іванович.
Уже й Новий Рік із Різдвом Христовим віддзвонили, січневі холоди розмалювали шибки, а Катерина все квола і квола.
Трохи по хаті поблукає — та до постелі. Віддихається — і знову на ноги пнеться:
— Тітко Ганя, може, вам щось зробити треба?..
Ганя дуже дивувалася.
— Та що ти, Катрусю, все до роботи рвешся? Одужай спершу.
Під кінець січня Катерина на добрих харчах та при доброму слові вже справно могла цілий день біля Гані порпатися. І в один із таких днів Ганя наважилася завести з дівчам розмову про її колишнє життя.
— Катруся! Чуєш мене?
— Чую…
— Ти сама звідки? — Із Шанівки… У нас село красиве, хоч і мале. Дуже туди хочу.
— А як у Києві опинилася?
— Так мама веліла…
Згадала Катерина мамку свою золоту — і завмерла. Як сказати? Про Романа, про Сашка, про тітку Раю, про Залусківського… — …Мама веліла одного родича провідати. А я… заблукала. Маля безпритульне мене за Київ вивело. Песика мого вкрало. А песик за мною біг… Під машину втрапив… Оце я його поночі поховати хтіла, та змерзла геть. Якби не ви… Померла б…
— Матір Божа! І буває ж таке! А що ж мама твоя тебе у таку путь одну налагодила? Може, мамка з татком п'ють, а ти з відчаю втекла?
— Ні, — Катерина мамку згадала, посміхнулася. — У мене мама — золота. Їй-богу! От так хочу, щоб колись ви з нею познайомилися! І татко добрий. Дуже добрий…
— Додому хочеш?
— Ой як хочу! Ніколи ще так довго без мами з татом не була. Ще й пальто нове роздерла. Така шкода!
— Оте рожеве? — спитала Ганя.
— Так. Тільки-но купили… Нове було.
— Негодяще стало, — призналася Ганя. — Хотіла під свиню підкласти, та не годиться. Скляне якесь…
— От і маєш! — зітхнула Катерина. — Нема в чому й додому доїхати.
— Дарма зітхаєш. Ми тобі одежину знайдемо.
— Правда? Ой, тітко Ганя! Ви теж — золота. Як моя мама…
Ганя підхопилася.
— На кухні ж…
Сльози ховала. Так прикипіла до дівчини, хоч ріж.
У кінці січня Петро Іванович і Ганя збирали Катерину в путь. Бо вже й дня не могла всидіти, аби не перепитати:
— Дядьку Петро, тітко Ганя! Коли вже можна буде додому?
— Хіба погано тобі в нас? Хоч би до тепла добула, — краялося Ганине серце.
— За мамою скучила… За татком… Та й на могилку сходити хочу.
— На яку могилку? І — Роман перед очима. «Мовчи… Мовчи…»
— До рідних… — відказала.
Кочубеї здалися. Ганя витягла з шафи доньчин справний кожушок. У крамниці купили Катерині фетрові чоботи з хутром усередині. Вдягли — нізащо не змерзне.
Петро Іванович довго шукав на мапі Шанівку, та не знайшов. Аж Катерині спало на думку:
— Ви Килимівку шукайте. Килимівка точно є. А наша мала Шанівка — поруч.
Килимівка на мапі України існувала. Петро Іванович розсудив:
— Треба до Києва повертатися. Брати квитка на автобус аж до Харкова.
— Нащо? — Катерина йому.
— Якраз через твою Килимівку їде, — пояснив Петро Іванович.
Так і зробили.
Ганя теж поїхала до столиці — Катерину проводжати. Розчулилася, сльози ллються:
— Ти ж дивися, дитино! Як щось не так, одразу до нас повертайся. Онде я тобі на папірчику все чисто записала. І адресу нашу, і прізвище. І телефон доньчин. Не губися більше.
— Нічого поганого не станеться, тітко Ганя, — Катерина на шию Гані кинулася. — Я вас дуже люблю… Оце додому повернуся і маму вмовлю, щоб до вас у гості з'їздити. Можна?
— Чекатимемо… — сказав Петро Іванович.
Катерина махала їм крізь вікно з автобуса, аж поки дві постаті не зникли. Ніби й не було.
Дорога рівна. Мотор гуде. В автобусі Пугачова співає. Катерина заплющила очі. Заснула. Прокинулася вже надвечір. Водій її за плече сіпає:
— Прокинься! Килимівка… У тебе квиток тільки до Килимівки.
— Добре, добре… Зараз…
Пакунок з Ганиними наїдками підхопила. З автобусу вийшла. Озирнулася.
— Як же довго мене тут не було!
Темно. У килимівських хатах де-не-де ледь жевріє світло. І жодної живої душі на вулиці.
— Либонь, знову електрику відключили? — прошепотіла Катерина. — Чи в когось із килимівських переночувати, чи додому пхатися? — задумалася.
Зметикувала: «Поночі краще до Шанівки дійти. А раптом сусіди ще злі та знову будуть соромити? Ні, поночі краще…
Тихенько додому прокрадуся».
Від крайньої хати — голоси. Зупинилася, чогось посміхнулася… Це ж радість яка! Знову вдома… Онде килимівські сваряться… Усе — як завжди.
