Мамка мнеться: і що його робити?

— Ти ж хотіла щось спитати, Катрусю, — нагадує.

Катерина знов головою киває. Мамка руки до грудей приклала і просить Бога подумки: «Боже, дай мені сили витерпіти.

Дай мені сили. Дай…»

— А можна й потім, — мамка обережно.

Донька сіпнулася. Ніби греблю прорвало. І — мамці у вічі:

— Треба Залусківського вбити, мамо, — каже спокійно. — Як це зробити?

— Що ти таке кажеш? — мамці коліна затремтіли. — Доню… Схаменися, люба. Не повернути Романа… І до чого тут Залусківський?

— Він дядька Романа спалив, — Катерина каже. — Я все чисто бачила, мамо. Геть усе чисто! Залусківський чужого чоловіка підмовив копу запалити, а сьогодні вночі того чоловіка вбив, бо той грошей вимагав.

Мамка схопилася, рота доньці руками затуляє:

— Ой, мовчи… Мовчи, доню, бо й нас спалять!

— Та не бійся, мамо, — Катерина їй шепоче. — Нікому не скажу… Мовчати буду, як німа. Усе думатиму, як Залусківського вбити.

— Мовчи, прошу! Мовчи… не кажи такого.

— Чому?

— Гріх! Хіба можна?…

— А йому — можна?

— Господь його покарає. От побачиш, доню. Господь обов'язково його покарає.

Катерина би мамці відповіла, та Роман став перед очі. Усміхається. Вона голову вбік нахилила, пробує роздивитися: чи очі сині? чи волосся чорне, чи посивіле?..

— Ой, як же я тебе люблю, — прошепотіла — та на постіль валиться.

Мамка не зрозуміла: — І я тебе, доню, люблю, — прошепотіла з острахом. Посунулася, щоб Катерині лежати зручно: — Відпочинь, сонечко.

Я скоро… До худоби гляну й повернуся.

Поховати Романа вирішили наступного дня зранку, бо потім Залусківському у справах до міста треба було. Увесь день село готувалося до похорону. Тягли до осиротілої Раїсиноі хати харч, копали яму, плели вінки, труну гарну збили, хреста. Коняці у гриву чорні жалобні стрічки повплітали. Усе як завжди.

Раїса байдуже сиділа біля тіла чоловіка, шепотіла щось собі під ніс, а шанівці на неї косилися й хитали головами:

— Мабуть, і вона скоро за ними відправиться… Ой, скоро.

Надвечір, коли все переробили й по хатах розбіглися, а біля Раїси лишилися тільки дві баби й Федька Тамарчин, Ничипориха постукала в Даринину з Льонькою хату. Мамка вийшла на поріг.

— Чого вам, бабо? Ничипориха оченята змружила:

— Ой, недобре… Ой, недобре…

— Та що? — мамка крок назад зробила.

Ничипориха у хату — шмиг.

Сіла на кухні.

— Дарка, а чого це вас не видно було? Усе село Романа в останню путь готує, а ви…

— Бабо, не рвіть душу! — мамка їй каже. — І без вас тоскно.

Льонька п'яний валяється, чортяка! Оце тепер місяць буде пити, поки біси перед очима не повискакують. Дитина захворіла геть. Відійти не можу.

— Ой, не кажи, не кажи… — Ничипориха їй.

— Таж самі гляньте! — мамка рукою — у бік Катерининої кімнатки. — А я була… Харч Раїсі принесла, посиділа біля Романа трохи. А більше не можу. Кажу ж, донька зовсім занедужала.

— А що з нею? — баба питає і суне до Катерининої кімнати.

Двері відчинила.

— Ой! Ой!

Лежить Катерина попід стіною. І сама, як та стіна. Біла. Мамка бабу від дверей тягне: — Ідіть уже! Прошу…

А тут і татко п'яний до хати.

— Це що тут за старе хабоття крутиться?! — як гаркне. Баба ледь не зомліла.

— Добрий вечір, Льончику!

— Який я тобі Льончик, стара хвойдо! — татко до баби сіпається. — Для тебе я — Леонід Ілліч!

— Е-е-е, теж мені Брежнєв, — бабі хоч і боязко, а язика втримати не може.

— Ану пішла геть, відьмо! — руки до баби тягне.

Ничипориха вискочила, носа почухала:

— Та не привиділося ж мені! Точно Роман із малолєткою злигався був! Он вона яка — лежить і трясеться од сорому, — сама собі. І пішла.

А розказати ж комусь хотілося — аж язик розсвербівся.

Похорон добрий вийшов, хоч і пересварилися шанівці. Баби казали, що не треба з Романового обличчя марлю знімати, бо ж дуже страшно дивитися на те, що від обличчя лишилося. А мужики казали:

— Непорядок. Із ганчіркою на морді… Та що це?! Як вам страшно, то повідвертайтеся. Прийшов Залусківський і постановив:

— Ганчірку зніміть, а труну накрийте. І всі погодилися.

Отець-священик своє пробурмотів, тітки-півчі відспівали, яму закидали. Хрест поставили.

— Е-е-е, ніби й не було чоловіка. Із цвинтаря поверталися — про важливе балакали.

— Федір, ти свиню колоти будеш? — спитав татко, хоч язик заплітався.

— Буду.

— А коли?

— Та за тиждень, мабуть. А чого питаєш?

— Та 'би до тебе прилаштуватися. Ти ж Степана з Килимівки гукнеш колоти?

— Степана. Він один — спеціаліст. І бере недорого.

— Тоді і я за тиждень, — вирішив татко. — Хай за один раз двох свиней заколе. І нам дешевше буде.

— Дешевше, — погодився Федір.

Бабам не давала спокою Раїсина корова. Ничипориха била себе у груди та казала, що корова вже до її двору звикла.

— Райці зараз та корова — як кобилі сідло, — звивалася. — Усе одно не буде Райка її глядіти. Хай корова в мене побуде.

— Хай краще у мене! — сіпалася до неї Алка Залусківська. — А то ви, бабо, від чужого молока скоро чисто попухнете!

— Ой-ой! Отаке! — ляснула долонями Ничипориха. — А, може, ти, Алко, ту корову годувала? Га?

— Годі вже за ту корову, — встряла мамка.

Ничипориха на неї недобре зиркнула.

— А за кого нам балакати? Може, за дочку твою?! Бач, і на похорон не прийшла!

Мамка й заклякла.

— Нездужає вона, — відповіла невпевнено.

На поминках Ничипориха напилася, підсіла до Залусківського.

— Ваню, така ти золота людина. Оце хочу до тебе у ноги впасти, щоб ти й мені такий гарний похорон зробив.

— Бабо, ви нас усіх переживете, — криво всміхнувся Залусківський.

Ничипориха похитала головою, пальця покрученого вгору підняла:

— Скоро… Ой, скоро моя година… А рідні нема. Одна-однісінька. Залусківський очі примружив.

— А чого свій клаптик землі нікому в оренду не віддасте? Була б вам копійчина на похорон. Однаково стоїть у бур'янах.

— Та страшно, Ваня. У газеті писали — одні злодюжки землю орендують. І дурять… Так дурять, що й подітися нема куди.

— А ви мені віддайте, — тихо сказав Залусківський.

— А ти мені що? — підняла брови баба.

— Похорон…

— Брешеш! — Їй-бо! Кращий за Романів.

— Ой, бути не може!

— Чого ж це?

— Не знаю. Не може буть — і все.

— Ну, як знаєте, — Залусківський від Ничипорихи відсунувся, стіл оглянув хазяйським оком. — Ну, давайте ще по одній. Пом'янемо Сашку… Тьху ти!..Романа! Пляшки задзенькали.

— Хай земля пухом… Обом…

Ничипориха на поминках не розбазікала про ту останню розмову Романа з Катериною тільки через те, що оце вдруге за короткий час спостерігала такий ловкий похорон і думала лишень про те, як би вмовити Залусківського і їй таке свято улаштувати. А тут — на тобі! Сам Залусківський бабі послугу пропонує.

Ничипориха повернулася з поминок до своєї порожньої хати, сіла й задумалася.

— От ірод! Прямо в душу вліз! І що його робити?

Свого часу Ничипориха зі шкури виплигнула, щоб добути земельні паї на себе, чоловіка, царство йому небесне, доньку і двох її діточок. Вийшло чимало, і шанівці довго плювали на хитру бабу.

— Хоч би сиріток біля себе лишила, — казали. — А так…

Нащо хапнула? Бур'яни розводити?..

Баба на них уваги не звертала і все думала, якою ж багатющою багатійкою стане завдяки власній землі. Та роки йшли, земля геть поросла бур'яном, і вже несила була Ничипорисі ганяти з неї чужих корів та кіз, І тут раптом — Залусківський. Єдиний на всю Шанівку заможний чоловік. «І не бреше ж, мабуть! — подумала баба. — Бач, який похорон Сашкові з Романом зробив. Як ніби ото Алку свою ховав, а не сусідів».

Ничипориха перехрестилася й вирішила: проґавити такої вигідної справи ніяк не можна. На ранок поперлася до Залусківських. Іван матюкався та бив кролів.