А дівчата все в кутку стояли. Уже й баби сто разів — з хати, в хату. Уже й Залусківський чоловіка провів, повернувся, гримів щось на шанівців під хатою, а дівчата все не могли з місця зрушити. Нарешті Залусківський знову зайшов до хати, хазяйським оком навкруги зиркнув і постановив:
— Усі виходьте. У нас із Раїсою розмова є. — І Раїсі: — Давай, Раю, на кухні побалакаємо, бо тут… — на Романа кивнув, — не можу. Серце не витримує.
Раїса покірно до кухні потюпала, а Залусківський далі веде:
— Хай біля Романа хтось лишиться… От, приміром, Ничипориха.
Катерина ступила з кутка: — І я… Можна і я лишуся?
— О! Катерина тут, — здивувався Залусківський.
— Можна я лишуся? — вона голови не підіймає, а Людка в бік штрикає: мовляв, зовсім здуріла!
— Ну, допоможи бабі, — дозволив Залусківський, і за мить біля чорного й мовчазного Романа лишилися тільки Ничипориха і Катерина. Баба на дівча глянула. Головою захитала:
— Ой, доню, як же тебе злі язики споганили. Онде зовсім із тіла зійшла, худа стала. Одні очі блищать та коса крутиться.
— То нічо' — Катерина прошепотіла. Біля ліжка стала, очей від Романа не відводить. Баба Ничипориха все чисто розгадала б, та хіба до того.
Одним оком на Романа зирить, а вуха у бік кухні — мов ті локатори. Ох і цікаво ж знати, що там Залусківський Раїсі каже! «Точно, хоче допомогти похорон організувати, — подумала Ничипориха. — От би й мені допоміг колись…»
Цікавість погнала бабу під двері кухні. Катерина озирнулася… Нікого. Тільки вона і Роман… Ступила ближче.
Ничипоришині локатори пропустили всього кілька фраз. Залусківський сказав:
— Оце зі мною спеціаліст був, то й теє… сказав… Ви мені тепер за копу должні… Не вберіг Роман копи.
Раїса на нього очі підвела:
— Нема у нас нічо'… Хочеш, мене бери в раби…
— У вас поле є, — Залусківський обережно. — Тобі тепер, Раю, воно зовсім не у пригоді. Давай так. Я ваше поле забираю. Ну, теє… за копу.
От тут і Ничипориха підключилася. Біля дверей причаїлася. — …А я Романів похорон на себе візьму, — продовжує Залусківський. — Не хвилюйся ні за що. Усе буде, ну, теє… як слід.
— Хай так, — Раїса шепоче.
Залусківський їй папірець підсуває:
— Тоді підпиши. Щоб усе по закону.
Ничипориха головою захитала. «Золота ж людина цей Ванька Залусківський!» — подумала. І — тихцем від кухні до кімнати. Уже зайти намірилася.
Чує — Катерина шепоче:
— Люблю вас, дядьку Романе…
— Матір Божа! — жахнулася баба і застигла при стіні біля кімнати.
Катерина схилилася над Романовим обличчям. Сльози втирала, а одна сльозинка зірвалася… І прямо на щоку чорну під марлею червоною. Крап! Наче Бог змилувався, дав чоловікові хвилю тями.
Він очі розплющив. Вона аж задихнулася. Рота рученятами закриває, трясеться.
Він прошепотів ледь чутно:
— Мовчи…
— Що? — вона перелякалася ще дужче, не розчула. Нахилилася ближче, шепоче:
— Рідненький… рідненький. Самий дорогий… Не помирайте… Хіба для того я вас із палаючої копи витягла, щоб ви померли? Благаю, живіть… Він ізсилився:
— Мовчи… Русалонько…
— Як же мовчати? Люблю вас більше за життя, — шепотіла, як у гарячці. — Сонце моє, кохання моє… Хто ж мене обніме?
Хто поцілує?.. Не помирайте… Не помирайте, дядьку Романе. Мені однаково. Хоч би й інвалідом лишилися… Буду біля вас. На крок не відійду, тільки не помирайте.
Романові очі блиснули. Чи сльоза, чи горе засвітилося.
— Нікому… бо…
— Мовчіть, вам говорити важко. Я тут буду. Нікуди не відійду. Чуєте? Ніхто мене від вас не віджене. Сонце моє… Радосте моя…
Роман вдихнув — раптово, із зусиллям:
— Люблю тебе… — прохрипів і замовк.
Катерину як кине від ліжка:
— Та ні… Ні! — шепоче.
На підлогу впала. Голову руками обхопила. Потім підскочила — із хати. Повз Ничипориху — і не помітила баби.
А баба навшпиньки до кімнати, ніби це за нею хтось слідкує. До Романа нахилилася. Пальця йому під носа підставила.
Насупилася. Дзеркальце взяла. Знову під ніс Романові підсунула. Чисте дзеркальце. Не спітніло.
— Відмучився, — сказала спокійно.
У бік кухні зиркнула. Груди обвислі поправила, кашлянула, щоб не хрипіти, і загорланила:
— О-о-ой! Помер… Ромчик помер… Помер… Залусківський у кухні Раїсу підхопив, у двері ногою — грюк!
— Чого ти кричиш, стара відьмо! Ще одну зі світу звести хочеш? Чого там товчешся? Не допоможеш уже Романові! Ходи сюди! Раїсі поможи, а я піду… Тре' про похорон подумати.
— Ой, Ваня, який же ти золотий чоловік, — усе на тій самій ноті прокричала Ничипориха. Із двору вже заходили шанівці. Хто плакав, хто зітхав.
— Давайте мені тут… щоб усе нормально було, — гримнув Залусківський. — Скоро повернуся. І Льоньку знайдіть. Хай би Романа обміряв і труну лагодив.
— Льонька в запої, — сказав Федько. — І без нього труну зробимо…
— От бля! — рипнув зубами Залусківський. — Він же мені кролів забити обіцяв… І пішов.
Катерина бігла — світ за очі.
— Помру… Помру… — ридала. — Не хочу жити… Не хочу!
Бідненький мій… Ріднесенький… Любий, любий…
Упала за селом. Неподалік хати покинуті повипиналися в ночі. Як надгробки. Хіба що хрестів нема. На спину відкинулася.
— Буду лежати, поки не помру, — прошепотіла.
А в думці — Роман. Очі сині, волосся геть не сиве, а чорне, кучеряве. Усміхається. «Русалонько… люблю тебе». — І я вас, дядьку Романе, так люблю, так люблю… — шепоче.
— От кугутяра! Додай іще хоч трохи! — раптом серед ночі. Та близько десь. Біля хати малої покинутої.
Катерина від страху скрутилася. А в голові: е-е-е, та це ж голос чоловіка чужого! І слівце оте незвичне — кугутяра. Він копу підпалив! Він дядька Романа згубив. І ще страшніше стало.
— Що я обіцяв, те ти й отримав, — відповідає хтось чоловікові чужому.
Упізнала. Залусківський відповідає. Точно.
Катерині дух забило. Що це? А чужий своє:
— Я підрядився тільки копу підпалити, а там іще якесь падло було. Ледь не вбив мене… Ти мені про це не казав, за це не платив. — І так забагато, — Залусківський йому. — Їдь геть, сволото, бо закопаю, ніхто й не знайде.
— А ти мене не лякай! Я не лякливий, — чужий сичить.
— Та добре, добре… — Залусківський лагідно. — Давай вип'ємо. Справу зроблено…
— Так воно краще буде, кугутяро, — процідив чужий. — Наливай…
Катерина голову від землі відірвала… Бачить — сидить на камені чужий чоловік. Перед ним — Залусківський із пляшкою. Налив, чоловікові склянку простягнув.
— Зараз закусь дістану із сумки.
Обійшов чужого. Зі спини став, а той саме склянку до рота підніс.
Залусківський тихо нахилився, біля сумки рукою шурхотить, а сам каменюку намацує. Знайшов, розігнувся та як трісне чужого по маківці! Той звалився й не пискнув. — І ти мене не лякай, — сказав Залусківський. До чужого нахилився.
— Ага, падло! Не хочеш подихати? — і знов каменюкою по голові. Бив, бив — аж утомився. Камінь відкинув.
— Отепер справу зроблено… І потяг чужого за покинуті хати.
Катерина повернулася додому, коли вже й півні відспівали.
П'яний татко плентався по двору, шукав випити.
— А-а-а, ходиш тут, — пробурмотів доньці.
Мамка до Катерини кинулася. Плаче, аж трясеться.
— Доню, де ти була? Я все село оббігала, питати боюся…
А раптом ти чогось дурного наробила? Доню, доню, та що з тобою?! Чого мовчиш, люба?
Катерина очі на неї підвела. Дивна, спокійна.
— Мамо… Ходімо до моєї кімнати. Хочу спитати…
Мамці — та хоч на край світу, аби дитині краще. — Ідемо, рідненька. Ідемо. На ліжко сіли.
— Уже знаєш? — мамка їй, а сама собі думає: «Мабуть, Господь змилувався. Прибрав Романа, аби село їх із Катериною не розірвало. Вберіг дитину страшною ціною. Аби тільки вона тепер мовчала… А я її відходжу. Придумаю щось…»
Катерина головою киває: знаю, мовляв. І мовчить.
