Катерина відповісти не встигла, аж тут — кроки чиїсь.

— Мамо рідна, — Людка шепоче. — Це вони! Я боюся…

— Сашко-о! Сашко! — чують, гукає тітка Раїса.

Прийшла до комбайну.

— Дівчата? Це ви тут? — стала. — А Сашку із Сергієм часом не бачили?

— Не бачили, — шепоче Катерина, а Людка зі страху:

— А чого це ви, тітко Раїсо, про Сашка із Сергієм у нас питаєте? Хіба ми — хвости їхні?

— Та де ж вони ділися? — тітка Раїса Людку ніби не чує.

Озирається. І пішла далі.

— Сашко! Сашко-о!

Сашко сидів на простирадлі й дивився на свій розпухлий, посинілий пеніс, повний застиглого парафіну.

— Серьога… Я ворухнутися не можу. Болить…

Сергій лежав горілиць і захлинався від сліз.

— Суки! Стерви погані… Ми заради них… Суки, — вив тоненько. — Так перепаскудити перший секс!

— Перший? Ти ж казав…

— Саня, не чіпляйся, курва!

— Серьога… Я ворухнутися не можу… Шукай швидше свою інструкцію. Треба все назад вертати, — Сашкові вже й говорити несила було. У голові паморочилося, тіло трусилося, як у лихоманці.

Сергій спробував ворухнутися.

— Ку-урва! Що ж це таке?! Наче гирю стокілограмову хто підвісив…

— Скоріше…

Сергій доповз до рюкзака, знайшов папірець.

— Написано… Що посікаєш, парафін розплавиться і сам зіллється.

— Давай сікати.

Тужилися щосили. Не допомогло. Під простирадлами хлюпало, а парафін так і не розплавився.

Сашко сидіти вже не міг. Ліг у загиджене простирадло боком. Сергій тремтів поряд.

— Саня, треба щось робити.

— От… я зараз… сил наберуся… — Сашко йому. — І виколупаю той парафін.

— Пішли…

— Куди? Я з таким добром у село не піду.

— Пішли до Килини. Кажуть, вона все чисто лікує.

— Нащо мені той сором… Сам… виколупаю…

Над ранок, коли стало видно все навкруги, Сашко обдивився себе — і заплакав:

— Мамо рідна!..

Поліз гвіздок зі стіни виривати.

— Саня, не треба, — просив Сергій і вже сам не розумів, що ж тоді треба.

Сашко видер гвіздок, глянув на друга.

— Якось воно буде. А ти до Килини добирайся. Може, і… Сергій кивнув, приклав між ноги шматок простирадла і поліз рачки геть.

Сашко заплющив очі й гукнув: — Інструкцію лиши. Може, вичитаю, як парафіну здихатися.

Сергій оглянувся з порога:

— Он вона, на простині валяється… А може, зі мною, Саня?

— Сам виколупаю, — прошепотів Сашко.

Татко з мамкою спали без задніх ніг. Катерина навшпиньки — повз батьківське ліжко і мишею у свій малий закуток. Двері зачинила. На рожеве пальто, на ліжку розкладене, глянула, застібку на ліфчику помацала. А сльози — кап-кап… «Отепер дядько Роман точно подумає, що я дурна малолєтка, — в голові. — Казала, прийду, не дійшла через отих хлопців дурних…

А він же сказав: помру без тебе. А як і справді помре?» Вийшла тихо з дому, сіла під стіною і дивиться в бік кургану, де копа Залусківського, а під копою — він… І нічогісінько ж не видно — ні кургану, ні копи, — а Катерина сидить, як прив'язана. Так до ранку й не встала.

Схаменулася, як мамка надвір вискочила. Підхопилася Катерина, біля будки туалетної стала.

— Доню, а що ти тут робиш?

— У туалеті була.

— А вдягнена… — ох і важко ж мамку обдурити. — Чи — не лягала?

— Одягнулася вже. — І чого?

— Мамо, ти ж сама казала: по буряки із самого ранку підемо. Чи забула?

— Золота ти моя дитино, — мамка Катерину до себе притулила. — А чого ж мене не збудила, як прокинулася рано? Пожаліла?

— Пожаліла, — каже дівча, а само дивиться в бік кургану і сльози ховає.

Поки до мамки звістка про розкидані на полі буряки долетіла, поки мамка з татком та Катериною до того поля дійшли, спритніші всі буряки начисто з поля злизали. Татко лаявся:

— Оце більш ніколи не слухатиму тебе, Дарино! А мамка теж зла на нього:

— От якби ти, Льончику, вчора під кіоском друзяк своїх не надибав та не напився з ними, були б нашим свиням буряки!

Полаялися трохи і за діло взялися: викопувати ті буряки, що в землі лишилися.

Татко — лопату в землю і матюки гне:

— От йо… Копай тепер.

— А не пий! — мамка буряки витягує, обтрушує — і в мішок. А потім до Катерини: — Щось накопала, доню?..

Надвечір татко тяг на горбу добрячий мішок буряків, а за ним мамка та Катерина ще один кравчучкою везли. До Шанівки — з передишками.

Татко мішка на дорогу скинув і не розуміє:

— А що? Сьогодні хіба п'ятниця?

— Субота, — мамка каже.

— А чого народу біля постаменту повно?

— А може, Микола тепер щодня приїздити буде, — вигадала дурне Катерина.

— Та ні, доню… — мамка з Катериною розмовляє, а сама у вулицю Імені Леніна вдивляється. — Хіба біда яка?.. Мо', помер хто… — Катерину по волоссі долонею: — Ану біжи, розпитай, що сталося.

Катерина вдихнула — і не видихає. Очі округлилися.

— Не піду.

— Та не трясіться, — татко. — Сам сходжу.

Мамка з Катериною біля буряків стоять, а татко цигарку в зуби — і в натовп.

Мамка дивиться, мнеться… — І я піду…

— Яз тобою, — Катерина за мамку вчепилася — так буряки посеред дороги й лишилися.

Раїса сиділа на каменюці біля постаменту і сіпала спідницю. Руки тремтять. Бліда, як молоко. Розгублений Роман стояв поряд і все озирався, ніби шукав когось. Шанівці групками — навколо.

— Що? — мамка прилаштувалася біля Ничипорихи.

— Сашка Райчин зник, — відшепотіла баба. — Оце в п'ятницю ввечері додому як не повернувся, так і досі нема.

— Таж діло молоде, — мамка. — Може, десь із хлопцями загуляв…

Горе зробило Раїсу чуткою.

— Що? — стрепенулася. — Загуляв? Та мій Сашка зроду ніде не затримувався, а як затримувався, то мене завжди попереджав…

— Так теє… — татко кашлянув. — Чого стоїте? Давайте шукати. Усім селом підемо.

— От дивіться! — зметнулася Ничипориха. — Самий розумний об'явився! Та й без тебе, Льонька, знаємо, що шукати треба. Тамарку виглядаємо…

— А нащо? — татко.

— Вони із Сергієм учора поїхали по ту горілку кляту для свого кіоску. От, думаємо, хіба й Сашка із собою підманили…

Катерина з-за мамки на дядька Романа — зирк! І погляду відірвати не може…

Він спідлоба на неї — хлюп! Синє горе як синє море… І очі відвів. Голову опустив, кулаки з кишень повипиналися.

Катерина за мамку сховалася. «Що ж то воно…» — душа плаче.

А тут Людка ззаду — сіп за руку.

— Катька…

Катерина на подругу глянула — і не впізнала. Ні тобі помади, ні заколок.

— Гайда… — Людка тихо. Із натовпу вибралися, край дороги у траві сіли.

— Я боюся, — сказала Катерина. — І я, — голос у Людки тремтить, а все одно командує. — Катька, нам не можна про хлопців сюрприз нікому казати. Бо на нас усе повернуть. Скажуть, отакі вони стерви малолітні, через них хлопці пропадають… Проходу не дадуть!

— Добре, — прошепотіла Катерина.

— Я оце ледь докумекала, що мамані про нові черевики збрехати. — І що?

— Сказала, що з комбайна стрибнула і підбора зламала, — Людка потерла плече. — То вона мене як огріла!

— Людка… — Катерина наче прокинулася. — А де ж вони? — Хто?

— Сашка із Сергієм. Онде всі чекають на Тамарку. Думають, що вони з нею, а ми ж знаємо… Вони у райцентр не їздили.

Куди вони поділися?

— А я так думаю, — Людка око примружила. — Ми відмовилися, а вони, падлюки, побігли інших дівок собі шукати. Сама ж бачила. Зі штанів усе чисто повивалювали… Я в одному журналі читала… От як чоловік уже штани зняв, так не вдягне, поки дівку не примусить до сексу. — І де ж вони так довго тих дівок шукають?

— Та думаю, може, в Килимівку подалися чи ще кудись…

— Хай і так. Уже мали б повернутися.

— А може, їм такі дівки доступні попалися, що самі з них не злізають, — знайшла аргумент Людка.

Коли сонце вже сідало, на околиці Шанівки зачхав і заглух Тамарчин «пиріжок».