— Оце такі муки терпіти… Нічо'… Ми ж чуваки дорослі. Втерпимо.

— Та звісно, втерпимо, — Сашко супився, а очі блищали, як блищать у кожного, хто за крок від незвіданого.

Хлопці схилилися над мискою.

— Ну що? — Сашко.

— А швидко застигає, зараза! — Сергій підхопив миску за край і почав обережно вливати у шприц рідкий парафін. — А що, Саня? Ти — перший?

— Та я…

— От, бля, напарник! Добре, почнемо з мене.

Сашко тримав шприц із парафіном, а Сергій здер штани разом із трусами, сів на простирадло й наказав:

— Так… Шприца мені давай, а сам картинку з голою бабою переді мною тримай.

— А де картинка?

— У рюкзаку. Та швидше ти!

Баби на картинці не було — лишень окремі частини тіла, і коли Сашко врешті втямив, які саме, йому аж голова закрутилася. Він виставив картинку Сергієві під ніс, і в того враз пика наверх задерлася.

— Ну, поїхали!

Сергій обережно підтягнув пеніс ближче до живота, примірився — і встромив голку.

— Півсправи зроблено, — тоненьким, як здалося Сашкові, голоском видихнув Сергій. — Випускаю…

Натиснув на шприц. Тепла в'язка рідина повільно затікала під шкіру.

— Ха! А-а-а-а! — Сергій іще давив на шприц. — Саня…

А воно… Я вже кайф відчуваю. Ой, не брехав мужик. Бля-а-а!

Давай тепер ти! Мерщій, бо парафін застигне.

Сашко тремтячими руками зняв спортивки, труси. Сів поряд із Сергієм.

— Серього! Може, ти мені… того… сам проткнеш?..

— Давай!

Сергій набрав повний шприц рідкого парафіну, без вагань усадив у збуджений пеніс друга, натиснув на шприц.

— Ну як?

— Болить…

— То від голки. — Сергій видавив зі шприца весь парафін, висмикнув голку. — Бля, які ж у нас тепер пики великі! І довгі!

Сашкові щось підкотило під горло, голова закрутилася, між ніг — пекло пекуче.

— Що далі? — ледь вимовив.

— Дівок чекатимемо…

Близько опівночі Людка пошкреблася під Катерининим вікном. Катя глянула на кухню: татко з мамкою ще з яблуками зайняті. «Однаково б до копи не втекти», — подумала.

— Мамо, я з Людкою на лавці посиджу трохи, — гукнула в кухню.

Замість мамки татко гримнув:

— От би все їй поночі вештатися! Щоб мені скоро дома була!

— Та буду… Вийшла.

— Гей, Катька! Ну що? Побігли? — шепоче Людка від хвіртки.

— Цить тобі! Я мамці сказала, що на лавці посидимо.

— А що це ти цитькаєш? Я теж своїй так сказала, а на тебе не цитькаю! — образилася Людка.

Катерина на неї глянула:

— Оце! А черевики нові нащо? У балці болото не просихає.

— Зніму, не дурна, — сказала Людка і потягла Катерину геть від хати.

Дряпалися між бур'янами з півгодини.

— Оце б не пішли сюди, то й не повірили б, що Шанівка колись аж за балку була, — бідкалася Людка. — І як тут жити можна було? Як не яма, то рівчак!

— Та, мабуть, тоді вулиці ще були, — припустилася думки Катерина. — Татко казав, бруковані вулиці… У нас із того каміння в корівнику стінка.

— Катька… Дивись! — Людка зупинилася. — У великому будинку щось світиться.

Катерині — дрижаки під колінки. Очі витріщила. Йой! Темно ж як! Якісь тварюки підвивають та шурхотять собі, у хатах покинутих вітер грає, і серед того всього — мерехтить ледь помітне світло у стінах великого будинку без даху.

— Люд… Може, не підемо?..

— Отакої! — Людка тицьнула Катерині під ніс нові черевички, які вже встигла зняти й несла в руках. — Я всі ноги поколола, поки ми йшли.

— Та я так… І дівчата крадькома — до будинку. Стали під стіною.

— Що тепер? — Катерина до Людки.

Людка набрала повні груди повітря й хоробро вигукнула:

— Агов! Джентльмени! Ми прийшли! Де ви є?

А сама до Катерини, пошепки:

— Чуєш, Катько… а ти спиці взяла?

— Та я жартувала.

— А дарма… — і Людка знову голосно вигукнула: — Нема вас? То ми пішли собі…

— Тут ми. У хаті, — почулося у відповідь. — Заходьте… Ми чекаємо.

Дівчата ступили за поріг і пішли на світло.

— От набудували… Кінця й краю нема, — бурчала Людка для підтримки духу. — Стій, Катька! Взуюся.

Обтерла долонею поколоті ноги, взула черевички. — І де той сюрприз…

Велика, метрів із двадцять, кімната світилася. П'ять свічок, закріплених битими цеглинами на підлозі, чаділи, і сині волошки, намальовані на облізлих шпалерах, здавалися чорними. У кутку, вкриті простирадлами по груди, сиділи хлопці. А з неба на них дивився місяць. Гострий, як серп колгоспниці з постаменту.

Катерина стала на порозі кімнати, глянула на Сашка із Сергієм.

— Що з вами? Захворіли?

Хлопці і справді вигляд мали дивний. Лоби спітніли, щоки горять, очі блищать. І самі не рухаються. Дивляться, як заворожені, і — ні пари з уст.

— Коноплі зажерлися. Чи п'яні. Оце й весь їхній сюрприз. Пішли, Катька?

Сергій ворухнувся.

— Стійте…

Катерина завмерла зі страху, а Людка:

— Ну! Стоїмо! Що далі?!

Сергій облизнув гарячі губи, посміхнувся через силу. До Сашка:

— Готовий?

— Готовий, — прохрипів Сашко.

— Ну, дівки! Ось воно, ваше бабське щастя! Не помріть мені од радості, бо не буде вам тоді неземної насолоди.

Сергій взявся рукою за простирадло. Сашко — теж.

— Раз… — Сергій дивився на Людку. — Два… Три! — вигукнув, і хлопці одночасно скинули із себе простирадла.

— Та вони голі! — заверещала Людка, сіпнулася, підвернула з переляку ногу в черевику на підборі і впала навколішки.

Катерина глянула — і обмерла. Між ногами в Сашка лежало щось напухле, синьо-червоне, велике й огидне, схоже на домашню кров'янку. Катерина зиркнула на Сергія — той ухопив у руку таку саму «кров'янку». Кричав:

— А що, дівки?! Хіба ви таке бачили? Ходіть уже сюди! Ходіть! І тут жаху додалося. Сергієва «кров'янка» раптом ожила, смикнулася догори і завмерла під кутом сорок п'ять градусів.

От ніби простісінько в Людку цілилася.

— Саня! Давай! Візьми пику в руки, і вона стане! Давай! — кричав Сергій.

Людка повзла до порога, а Катерина наче скам'яніла.

Сашко безпорадно подивився на свою в'ялу опухлу «кров'янку», простягнув до неї руку…

Катерину ніби хто по щоці — лясь!

— Мамо рідна! — як закричить. — Людка! Людка, тікаймо! І з будинку! Косою за гвіздок у стіні зачепилася, смикнула ту косу кляту — і геть. Так пасмо на гвіздку й лишилося. Мчалися між бур'янів світ за очі. Зупинилися, як упали.

— Де ми? — Людка плакала, терла долонею по подертих черевичках. — Нові тухлі змарнувала… Ой, лихо! Мати вб'є… Кать! Та не реви ти!

— А сама… — захлиналася Катерина.

— Мені тухоль шкода…

— А мені страшно ще. Раптом вони за нами крадуться…

Людка завмерла.

— Ану, цить! — прислухалася. — Та ні… Нема ніко'…

За півгодини допіру вгамувалися. Сиділи на шорсткій стерні посеред поля. Шанівка десь ізбоку світилася.

— От я скільки журналів передивилася. Ну, не бачила такого! — розмірковувала Людка. — Що то було? Може, така в них любов?

— Ні, любов не така, — ляпнула Катерина.

— А ти звідки…

— Та нізвідки. Мені так здається, — насупилася.

— Ой, Катька… Як же мені страшно! Давай нікому про це не казати…

— Давай.

— Підемо?

— Давай…

До Шанівки підійшли, Людка й придумала:

— Як питатимуть, скажемо: а не знаємо нічого, сиділи собі у тракторі Залусківського і ляси точили.

Катерина кивнула.

— Знаєш, Людко? Пішли й справді туди. Трохи посидимо.

— Для алібі?

— Просто так. Ноги додому не несуть.

Залусківський щоночі ганяв зі свого мехдвору шанівських підлітків, а для них, здавалося, краще місце зустрічі й уявити важко. Зберуться під трактором чи в комбайні — і сидять по півночі.

Катерина з Людкою дійшли до приватної власності Залусківського, всілися під комбайном.

— Оце тепер думаю… — озвалася Людка після довгої мовчанки. — Мабуть, старою дівкою буду.