І коли на стольний город Витичів пішли степовики. Великий князь опинився таки сам зі своїми п'ятьма стами комонних і піших. Рогволод знову вирядив гайдарів до всіх земель, але володарі зустрічали його слів медами й пивом і з тим і проводжали, бо вже було відомо, як повівся Рогволод із київським князем Богданом Гатилом.

Степовики прийшли такою тьмою, що вкрили возами, й вежами, й кіньми та волами всі пагорби навколо Витичева, всі доли й видолки, й чистий нетолочний сніг зачорнів од незчисленних орд. Орди якийсь час вагались, їхні мурзи, й кани, й кавкани ще не знали, як повелося на Русі й скільки воїв стереже засіки городу стольного. Та се невідання не могло тривати до безвіч. Одного дня їм усе стане відомо, й вони полізуть до стольниці через застави й гостроколі дубові стіни.

Й Рогволод вирішив послати в стан обложців двох можів своїх. Можі знайшли в теплій полотці найстарійшого зверхника й спитали:

— Пощо прийшли єсте? 1 — В дань, — відповів яський кан. . — Дань ми беремо з вас.

— Досі брали сте дань з нас, тепер прийшли смо до вас у дань. Так буде.

Сли повернулися до князя й розповіли йому, що чули. Володець городу стольного думав три дні й на четвертий вирішив одкупитися від степовиків даниною. Він вигріб усе срібло й усе золото зі своєї скітниці, повиганяв з обор воли й корови, зі стаєнь випустив коні, й щойно зазорилося на світ, одчинив городські ворота. Попереду можі несли золотий і срібний скіт, і скору дорогу, й віск, і скору гов'ядну, далі посунули череди корів і волів і табуни коней, а по всіх ішли, скуті ланцюгами попарно, молоді роби й робині.

— Великий князь витичівський Рогволод сле вам сі дари малі й молить о мир, — сказали княжі можі, здивовано зозираючись.

— Так буде, — відповів степовий зверхник. — До літа Прийдемо ще в дань.

Степовики вже сиділи в сідлах, немов тільки й чекали на Рогволодові дарунки, щоб рушити.

Рогволод же зорив у ворожий стан і не вірив своїм старечим очам. Коли розвіялася темрява й зійшло сонце, — й горби, й доли, й видоли навколо були білі й порожні, й тільки супроти, край Соляного шляху, рябіли його череди, й табуни, й вервечки робів, а степовиків лишилася жменька — лише ті, що приймали дань.

Повернулися й сли, теж збентежені й розгублені:

— Степовики знялися, мабути, ще вночі або звечору. Мовби відали, що принесемо дари з миром.

Великий князь дивився вслід своїм табунам та чередам. Підступна думка точила йому старий мізок, але він ще не знав, як підрили його степовики, взявши таку данину без жодної краплини крові.

Сталося ж зовсім несподіване.

Богдан, почувши про облогу Витичева, зібрав усіх можів своїх, метнувся по селах та городищах землі Київської, сукупив чимало піших і комонних смердів, і пішов у спину степовикам. Орди не сподівалися того. Вони добре знали про чвари й незгоди між князями, й сей вивід у спину примусив їх повернути назад. Вони зняли свої вежі ще звечора й подалися в степи, лишивши під стольним городом Витичевом незначне прикриття для відступу. Се прикриття мало теж зніматись на світанку, та тут йому до рук потрапила цілком несподівана добровільна дань.

Князь Рогволод нічого про те не знав, та коли б і довідався, то не зміг би нічого зробити, бо всі коні пішли табуном до ворога й на ввесь княжий дворець і на цілий Витичів город не знайшлося б і два десятки скакунів.

Богдан оповістив його через Борислава тільки на сьомий день після того дивного замир'я, й цибатий київський болярин добре пореготав у вічі Великому князеві.

Серед можів Великого князя почалось перешіптування, вони ходили по вулицях і дворах купками й про щось не-вдоволено сперечалися. Й на ранок шепотіння перейшло в геть одверті розмови. Коли б їх почув Рогволод, хто й зна, як повівся б і чи витримало б ті розмови його серце.

— Недоброго князя маємо, — казав один.

Інший потвердив:

— Сірі смо з таким. Данко, хай не забуде його Дажбог, був не пара сьому.

— А Велімир?

— Я вже про Велімира й не речу...

— Не по Рогволодовій руці вже меч...

— Старий став. Деревній.

— І Данко був старим.

— Так то ж Данко!

— А так, так є... Що робити-ймемо з таким? Ні на коня сісти, ні меча звертіти вже не тямить.

— І не тямив одвіку.

— На що натяк зводиш, отроче?

— На те, що маємо дати меч в инчі руки.

— Які инчі?

— Молодші.

— Єутихій? Він і на коня не злізе, таке гузно роз'їв.

— Так, так є.

— То про кого ж речеш?

— Про Богдана.

— Га-ти-ла?..

— Гатила.

— Під руку князя київського нас турляєш? Хто єси? Зодкуду єси? .

— Смерд єсмь! Ось хто. Зумів єси, може Рогволодів? І ти-с був смердом, та вбрався-с у княжу гуню й мислиш-ся тепер віщим. Так речу, так і є.

— Киянин єси! За свого князя й руку тягнеш.

— Він такий мій, як і твій. Од князя нічого не маю. Речу тільки: треба нам на столі тверду руку, а не тверду голову.

Отрок сів на коня й ударив його в боки поробошнями, кінь рушив ускач, і комонник запідстрибував, бо не мав сідла й їхав навохляп. І коли пристав до невеликого гурту, що процокотів одчиненими ворітьми з городу, один з можів, які допіру сперечалися, сердито сплюнув:

— Богданів послух!

А другий задумливо мовив:

— Оддали смо коні свої степовикам ні за вилущене зерня.

Третій же, кахикнувши, завважив:

— А мабути, істину рече отрок...

Тим отроком був Людота, городиський ковальчук, який пристав до Богданового ополчення, коли степовики облягли стольний город Витичів.

Вже друге літо сидить патріархом у царі-городі Константинополі антіохійський священик Несторій. І далі которається прями веліми Христова паства. І рік Несторій: «Марія народила не Бога, але Христа, тож і слід називати її не Богородицею, а Христородицею». Й повстав увесь Константинополь проти нового патріарха свого, й стала супротиву йому сама всемогутня Пульхерія, хоч імператор і возлюбив Несторія.

Варвари ж рвали зубами плоть імперії Всхідньої, й не було кому вийти на прю з ними, й відкупались од них Пульхерія, й Хрисафій, і Теодосій, котораючись у прях богоприятних.

Повернувшись додому зі сполчення, молодий ковач знову взявся до свого меча. Робота йшла важко — самому тримати довжелезну залізяку й витоншувати її, вхопивши молот однією рукою коло обуха, було дуже незручно, та квапитись отрок не мав куди й працював та працював далі, нахекавшися за день. Коваль Стоян після того більше жодного разу не поцікавився його роботою, чи забув, чи, може, тільки вдавав забудькуватого, й Людота теж не розмовляв із ним про се.

Та одного разу, кінчивши кувати косу, Стоян подивився на червоне призахідне сонце й сів на високому порозі кувачниці. Так він робив щовечора — скидав свою довгу передницю з дубленої конячої скори ворсою наспід і сідав перепочити на поріг, перш ніж іти додому. Але того дня передниці не скинув, і се дуже здивувало ковальчука. Він теж не наважувався діставати зі стріхи свого недоробленого меча й нишком позирав на Стояна. Коваль же, спочивши, підвівся й сказав:

— А де він є?

— Він? — для чогось перепитав Людота, хоч добре знав, про що мовить вуйко Стоян, і поліз у зчорнілу солом'яну стріху, куди на ніч ховав свою кузнь.

Коваль Стоян підкинув у горнило вугілля й сам-таки почав роздмухувати — мовби хотів підкреслити, що тепер не має значення, хто коваль, а хто ковальчук, і Людота зрадів, бо вуйко заразом цінував його роботу.

Се було в місяці серпні, в розпал жнив, коли смерди верталися з поля пізно, майже під опівніч, і ворота в Городищі стояли відчинені або ж сухо рипіли, раз по раз пропускаючи спізнілих жатварів.