Литмир - Электронная Библиотека
A
A

І щойно вуйко Стоян витяг мечило з розпеченим до ясноти краєм і поклав його на кувало, як почувся квапливий кінський тупіт і повз кувачницю промайнуло двоє верхи.

То виявились нетутешні можі, які їхали в бік хоромця, де сидів їхній годований між Гліб. Таке траплялося часто, й вуй Стоян не звернув на них особливої уваги. Він трохи зверхньо, як дорослий до меншого, кинув Людоті:

— Не рік єси, пощо хочеш дарувати меча свого Богданові.

Та Людота не відповів, і досі пильно дивлячись услід комонникам, що проминули Глібів дворець і погнали далі, здіймаючи по собі опаси куряви. Стоян повторив запитання, й Людота тільки тепер повернувся до нього видом:

— Пощо, речете? А по то... — й махнув рукою туди, де зникли комонники.

Коваль стояв, і розпечений кінчик меча холов швидко й видимо. Він посунув його знову в горно й підійшов до дверей.

— А хто то були?

— Оті? — перепитав ковальчук. — Не відаю. — Й лише по добрій хвилі додав: — Привиділося, що то Рогволод із княжичем своїм.

— Рогволод?

— Мабути, що так і є. А може, й не з княжичем, а з кимось инчим...

— Що має чинити тут? Уп'ять заративсь із кимося?

— Дажбог відає...

Людота почав смикати за важіль міха. Тяг невважливе й сліпно, й легке деревне вугілля розліталося навсібіч.

В цей час двоє комонників, одного з яких упізнав Людота, бо то й насправді був Великий князь витичівський Рогволод, в'язали потомлених коней на протилежному від кувачниці краї села, під самою засікою, де в невеликій півземляній хижі мешкав дідо Сміл, відьмак, відун, ворожбит і зілляр, який умів шептати від уроків, од страху, проти перестріту, від чорної й морової болячки й од усіх на світі хвороб. Скільки дідові років — того ніхто не знав, бо найбіліші старці Городища пам'ятали його таким, яким був він зараз. Одні накидали йому сто двадцять літ, інші сто сорок, а хто й сто п'ятдесят, усі ж мали його за безсмертника чи навіть перевертня, що блукає з однієї душі в другу, всі боялися Сміла, й кожен біг до нього, коли траплялася біда й непереливки.

Дідо вже майже нічого не бачив, лише зблизька, впритул міг упізнати людину, та не було в світі такого, про що б він не чув і не відав, тому здебільшого Сміла й називали просто відуном.

— Держ коні! — сказав своєму супутникові Рогволод, і той буркнув:

— Іди, княже, не поймуть їх вовки…

То був витичівський велій болярин Ждан. Старий відун зустрів Рогволода в порозі, високий, на диво ставний і ввесь білий: і волоссям, і довгою бородою, й плоскінною сорочкою, навіть ізбляклі дідові очі здалися князеві білими.

— Хто єси й пощо?

Рогволод вагався, що відповісти, його раптом охопив острах, але дідо вже завважив його, й треба було відгукнутись, та й за спиною в Рогволода лишився Ждан, якого ледве вмовив на сю небезпечну подорож.

Великий князь насилу вичавив:

— Болярин єсмь... болярин.

— Що волієш од мене, болярине?

Рогволода відунові слова заспокоїли.

— Життє прикинь моє, діду Сміле. Прикинь і видь у ньому все, й речи мені, кого маю страхатися й чого стерегтись!.. Хто ворог є мій кревний, і хто...

Рогволод, вимовивши все те, завчене й затверджене, несподівано загнувся.

— Речи, речи, пощо замовк єси, болярине, чи хто єси?

В дідовій хижі щось ворухнулося й зашаруділо, й сей шерех і дідів натяк ще дужче спантеличили Рогволода, й він утратив самовладання:

— Коли довідався-с, що не єсмь болярин, то речи й инче, діду Сміле!

— Хто єси — до того діла не маю, отроче, — сказав Сміл. — І видіти всього не можу, бо-м незорий. Усе видить тільки Бог-Соварог.

Все дратувало князя, надто ж оте слово, вимовлене нібито й звично, бо всі проти півторастарічного діда й справді отроки. Рогволод крикнув:

— Хто є недруг мій кревний?

Старець нахилився вперед і майже в вічі князеві захихикав, одверто й зневажливо, кивнувши бородою:

— Зозирнися, княже, й сам увидиш його.

Рогволод нажахано заозирався, та наокруж стояла вже ніч, і поряд нікого не було, тільки далеко біля стобору гупали потомлені коні, відбиваючись од комарів. Хотілося щось крикнути старому відунові, й тут свідомості його сягнуло те слово, яке був пропустив повз вуха:

— Речеш мене князем? Як відаєш про те?

Старий знову засміявся тим сипучим регітцем, що так образив Рогволода допіру, та князь більше не звертав на се уваги.

— Зорий єси, зоріший за мене, лише дуриш усіх. То вже речи, об що-м просив тебе.

Сміл перестав хихикати й одступив:

— Зайдь, княже, до господи.

Рогволод подивився в темряву хижі..

— Засвіти перш горіло...

— Страхаєшся. Вже-м рік тобі, кого ймеш страхатися.

Він роздмухав жар у припічку й засвітив маленьке череп'яне горільце. Рогволод заспокоївся — в помешканні не було нікого.

Невелика піч виходила жовтим пошпарованим комином крізь кулі стріхи, за піччю стояв на козликах піл, укритий рядниною, біля полу довга лава й маленький столик о трьох ногах — та й більш нічого. Тільки з бантин висли китиці й снопики сухого зілля всіх на світі барв, та на виступах стін — великі, маленькі й ще менші горни, горонці й горнята.

— Сідь, княже.

Рогволод недовірливо примостився на краєчку лавиці, Сміл же промовив:

— Відаю, хто єси й пощо-с прийшов.

— І що повідаєш мені?

В чужій хижі Рогволод почувався непевно, й голос його став тихий і хрипкий.

— Коли яблуня старіє, смерд садовить у лунку їй молоде черенце.

— Який смерд? — не зрозумів його казання Рогволод.

— Який? Добрий смерд.

Князь нарешті збагнув притчу й сумно запитав:

— А стару яблуню... під корінь?

— Пощо? В старого дерева немногі листи. Вони молодому черенцеві сонця не заступлять.

— А тоді? — гість раптом перехилився до діда й почав благати: — Поворожи! Кинь на камені! Камінь не золже. Дідо суворо й поважно відповів:

— Уже-м кидав.

— Коли?

— Тому літ вісімнадцять.

— Пощо... вісімнадесять? — неприємний холодок пойняв Великого князя. — Пощо вісімнадесять?..

— Тому вісімнадесять літ перебрав єси меч од брата свого Данка.

Рогволод відсунувся й безнадійним голосом сказав:

— То не поворожиш?

— Буде те саме, Рогволоде.

Князь зітхнув і видався собі таким слабим, і старим, і нікчемним, що йому аж очі защеміли від жалю.

— Й імено моє знаєш...

— Зразу-м упізнав тебе.

— І не кинеш?

— Пойми віру й так.

Рогволод важко підвівся, постояв трохи й вийшов, і вже вслід собі почув Смілові речіння:

— Не застуй!

— Га?

— Не застуй, речу.

— Кому? — вже й забув Рогволод.

— Черенцеві.

Се мов підстьобнуло князя, й він заквапився до конов'язу, де чекав на нього Ждан. Болярин допоміг сісти на коня — підставив дужу руку під кощаве й нетримке старече коліно, й вони тихим кроком подалися вуличкою до сільських воріт. Але не встигли від'їхати й на двадцять кроків од Смілової хижі, як назустріч їм виринула з темряви довгопола мара. Князів кінь схарапудився, та мара схопила його за гвуздечку й промовила:

— Куди ж то супроти ночі?

— Хто єси? — злякано буркнув князь.

— Гліб, між Гліб тутушній годований.

— Що волієш? — похмуро спитав Ждан.

— А нічого. Речу: куди ж отако супроти ночі?

— Яке твоє діло?

— Їдьте до теремця мого. Й ти, болярине, впізнав єсмь і тебе.

Коні йшли, й між Гліб, тримаючи рукою за обротьку, теж ступав, замітаючи куряву з дороги довгими полами свити. Рогволод зоглянувся по боках — і справді, куди ж проти ночі?

— Позостанься, княже Рогволоде, й ти, болярине Ждане, бо як зазнає Гатило, що-м опустив вас у ніч голодних і холодних, то присле й...

Почувши ймено ненависного онука, навіть не власного, а братнього, Рогволод знестями гаркнув:

— Гати-и-ло?!

Тоді здибив огиря й уп'явсь острогами в живіт. Кінь од болю й несподіванки стрибнув уперед і мало не підім'яв ошелешеного можа Гліба. Болярин Ждан і собі погнав услід за Великим князем.

33
{"b":"109714","o":1}