Відчувши, що його обличчя мокре від сліз, з мукою відірвався від сестри. Згодом він, розштовхуючи мерців, вихопився далеко поза незначне поле тяжіння астероїда. Схожий на ранець реактивний мінідвигун був розрахований на кілька годин автономного пересування у космосі. На цей термін розраховані також запаси кисню. Час від часу комп’ютер, вмонтований у скафандр, подавав мелодійні сигнали, закликаючи до уваги. Але збудження Прокопа було значно сильніше й впливовіше од звичайної апаратури.
Не думаючи, що він чинить, хлопець летів усе далі й далі від астероїда — у напрямі Галактичної Монади. В його душі мимоволі складалася молитва Неосяжній Особі, яку з рівним правом можна уявляти і в чоловічому, і в жіночому образі. Автори Євангелій надто конкретизували образ Ісуса. А проте, якщо Пантократор справді приходив на Землю, у нього неминуче мала бути конкретна біографія.
Вірити чи не вірити в Його прихід — ось питання! Поміж землян була віра, була й зневіра. Але тут, серед безлічі світил, рухом і розвитком яких керує Галактична Монада, зневіра виглядала неприродно. Це логічно, що приходу Пантократора доводилося чекати тисячоліттями: ген яке у Нього поле — і все це належало обійти. Міліарди зірок! І всюди є життя. Отож якщо ми віримо в життя, безглуздо не вірити у Пантократора — бо хто ж посіяв живі зерна серед мертвого хаосу? А посіявши, як він може про них не дбати?..
Коли Прокіп згадав про повернення на астероїд, комп’ютер уже подавав сигнали катастрофи. Мінідвигун іще діяв, але кисню лишалося вкрай обмаль, його належало заощаджувати. Астроном тамував подих, доводячи себе майже до непритомності, а проте ледь-ледь дотягнув до поверхні астероїда. Спустився туди, де, як йому здавалося, мав бути вихід, виритий членами братства, — адже ж саме тут зник Ендрю. Та якщо вихід справді існував, то він, мабуть, був ретельно замаскований. Прокіп рачкував по мертвій поверхні у пошуках людини чи кам’яної плити, але марно. Невдовзі він втратив свідомість.
На його щастя, Кривошеєв, позбавивши Президента засобів стеження за космічним довкіллям, сам володів ними. Підпільна апаратура містилася в печері, де колись Прокіп залишив порятованого Ендрю. Саме тут і прийшов до тями Прокіп, втягнутий до печери Семеном. Вчитель його бідолашної сестри чергував у штабі братства — більше нікого тут не було.
ГАЛАКТИЧНА ВАРТА
Прокопа здивувало, що колись гола печера тепер була обжита, навіть затишна. Астроном збагнув, що лежить на знайомому кам’яному ложі, але воно обладнане так, ніби це була лікарняна палата: матрац, подушка, простирадла. На гранітній стіні висіла карта катакомбів. У кутку помітив невеликий стіл, на якому стояла карафа[6] з водою. Саме вона й прикувала його увагу, бо у роті пересохло. Прокіп жадібно дивився на воду повз Семена, що сидів біля ложа, тримаючи пальці на його зап’ястку, — перевіряв пульс.
— Пити хочеш? — запитав учитель.
Голос видався глухим, наче він промовляв з якогось далекого закапелку.
— Так, — відповів Прокіп, але майже не почув власного голосу. У легенях пекло й болісно тиснуло на вуха.
Семен наповнив склянку, подав другові. Астроном пив конвульсійно, невеликими ковтками — мовби втискував воду в себе.
— Я тебе розумію, — нависаючи над ним, співчутливо говорив Семен. — Але не переймайся, Прокопе. Ти передчасно повірив у Мотрину смерть. їх, мабуть, уже всіх прийняла Галактична Варта. Заспокойся, друже. Операцію очолює наша людина — Максим. Чув про нього?.. Ось зараз…
Семен був невисокий, широкий у плечах, кругловидий. Вираз обличчя лагідний, сповнений діяльної доброти, що завжди шукає, про кого належить подбати. Зараз він був одягнений у робочий комбінезон — мабуть, разом з іншими готувався до рятувальної операції, але змушений був затриматись біля друга.
Він ступив кілька кроків до столу й натиснув якусь непомітну кнопку. Спалахнув великий голографічний екран, що повернув зорову уяву Прокопа на поверхню астероїда. Доволі близько од екрана, вилискуючи металевою поверхнею, стояв корабель Галактичної Варти. Він видавався Прокопові дуже великим — не набагато меншим від їхньої крихітної планетки. Формою скидався на велетенську сочевицю, продірявлену полум’яними отворами, — то світилися ілюмінатори. Осторонь на чималій віддалі чатував другий корабель, що був значно менший.
Екран, покірний Семеновій волі, вихопив із мороку зсудомлену постать замороженого колоніста. Це був чоловік років тридцяти з русявими вусами. Обличчя колоніста видалося знайомим, але Прокіп так і не зумів його впізнати. Тіло нерухомо висіло над телескопічною баштою, яку Прокіп через свою пригоду не повернув до обсерваторії.
Зненацька постать мертвого колоніста ніби ожила — рвучко крутнулася і плавно, непоквапно попливла до корабля Галактичної Варти. Невзабарі постать зникла в неосвітленому отворі, котрий нагадував роззявлену пащу, мовби то був не корабель, а якась велетенська потвора, що ковтала мерців. Це видовище породжувало безліч питань. Найвиразніше проступало таке: там, на кораблі, є розумні істоти чи господарюють самі лишень роботи?..
Та ось у кадрі з’явилася постать Кривошеєва. Він був у скафандрі, а пересувався за допомогою реактивного міні-двигуна. Прокіп упізнав інженера лише тому, що з екрана пролунав його голос:
— Ендрю! Треба оглянути протилежну півкулю!
— Там нікого немає, — відповів голос Ендрю. — Я там був. Усі вже на кораблі.
Астрономові стало гірко від думки, що він, злегковаживши під час перебування в космосі, позбавив себе можливості взяти участь у рятувальній операції. Адже ж Прокіп міг би особисто передати сестричку Галактичній Варті. Це нелегко усвідомити: якщо Мотря й справді буде врятована, то в колонію не повернеться все одно. Але де ж вона тепер житиме — у якому світі?..
Не зважаючи на Семенову заборону, спробував підвестися. Спершу захитався, ледь не впав, але невдовзі, тримаючись за кам’яні стіни, доволі впевнено просувався до столу й назад.
З екрана знову пролунав голос Кривошеєва:
— Семене, як там Прокіп?
— Пробує ходити, — відповів Семен.
— Нас запрошують відвідати корабель. Як він — здужає?
Почувши ці слова, Прокіп радісно вигукнув:
— Здужаю!..
Він силкувався щось додати, але Семен невдоволено його перебив:
— Іще слабує. Йому не можна.
— Ми зараз до вас заглянемо, — сказав Кривошеєв. — З Максимом.
Через десяток хвилин до печери спустилися Ендрю, Кривошеєв і людина в якомусь дивному скафандрі, що не був схожий на ті, котрими послуговувались колоністи. Він нагадував спортивний костюм, що щільно облягав тіло. Голова незнайомця ховалася у прозорій, майже невидимій кулі.
Максим легко, мов шапку, зняв ту кулю й поклав на стіл шийним зрізом донизу. З вигляду йому близько сорока років, але волосся уже встигло посивіти. В рисах обличчя Вгадувалась напружена робота думки іг схильність до самозаглиблення.
Наблизившись до Прокопа, незнайомий владним рухом змусив його сісти на стілець. Не торкаючись грудей, поворушив біля них пальцями, наче мацав повітря, котрим дихає Прокіп, — і стомлено, без енергії в голосі мовив:
— Крововилив у легенях. Але незначний. Це незабаром минеться. — Зробивши кілька пасів перед Прокоповим обличчям, заговорив до нього українською мовою; — Як вам ведеться, земляче? Ви, кажуть, працюєте з Лі Чунем? Вам поталанило. Це золота людина. — Відтак звернувся до Кри-вошеєва: — Через півгодини він буде здоровий. Зачекаємо трохи.
— То, може, докінчимо розмову? — запитав Кривошеєв, підставляючи гостеві стільця.
Максим сів не одразу — довго роззирався довкола.