— У мої часи такого тут не було. Ви не боїтесь, що шпигуни Герда вас вистежать?

— Не виключено, — сумно зауважив Ендрю. — Ризик існує. Але ж боротися треба. Ми, звичайно, дбаємо про конспірацію.

Прибулі вже були без скафандрів, риси облич проступали виразніше — і саме тому Прокіп бачив, що всіх гнітило щойно пережите на поверхні астероїда. Хоч вони й вірили у воскресіння забитих космічною холоднечею, але уяву судомили муки Президентових жертв.

— Варта, — обізвався Максим, — уже оголошувала Макарову повеління Галактичної Матері: не прирікати людей на тортури, передавати живими. Але… Він брутально порушує Космічне Право. Макаров — космічний злочинець.

— Він намагається всіх переконати, що вас взагалі немає. Немає та й годі. Навіть світу немає — є тільки той світ, який він сам створив.

— Що ж, такі індивіди подекуди трапляються. Хвороба знайома: гіпертрофоване владолюбство. Часом вони проголошують себе володарями цілих планетних систем. Нам заборонено втручатися в еволюційні процеси, ми тільки наглядаємо і збираємо інформацію для Матері. Розум здатний визріти лише через власний досвід. Зовнішнє спонукання здебільшого шкодить. Вмирає ініціатива, притуплюється почуття відповідальності. Але часом виникає ситуація, коли Мати дозволяє втручання.

— Ти, Максиме, — один із нас. У колонії живуть твої родичі, — нерішуче зауважив Семен. — Як же ти можеш не втручатись?..

— Так, це правда. Дозвольте подумати, хлопці. Я маю це зробити від себе — не від імені Галактичної Матері.

Помітивши, що Прокіп почувається значно ліпше, Максим підвівся, відсунув стільця й одягнув на голову прозору кулю. Окрім цієї кулі, ніщо інше не видавало, що він був зодягнений у скафандр. Механізми постачання організму теплом та киснем, здавалося, були геть відсутні. Прокопові кортіло розпитати про це у Максима, але зараз було недоречним. Всі пірнули в скафандри й почали вибиратися з печери.

Металевий гігант зустрів їх матовим сяйвом ілюмінаторів. На поверхні корабля не можна було помітити жодного шва або клепки — здавалося, він був не просто споруджений розумними істотами, а вилупився із яйця ціленьким, як вилуплюються земні черепахи.

Спершу подорожні опинилися в невеликій камері. Тут Максим наказав зняти скафандри. А за хвилину перед ними розсунулись невидимі двері, мовби то була театральна завіса, і в глибині овального приміщення гості побачили людину велетенського зросту. У її обличчі й постаті було щось від старогрецьких богів, через те Прокопові видалося, що то був міфічний Геракл. Одне лишень не відповідало уявленням про улюбленого героя античних міфів: обличчя велетня і його костюм були фіолетово-бузкового кольору. Складалось враження, ніби десь ховається театральний прожектор і освітлює постать охоронця Космічного Права фіолетовим промінням. А проте велике приміщення було освітлене денним світлом. Його джерела або ж майстерно сховані, або їх взагалі не існувало — світло народжувалося само із себе. Чи, може, його випромінювали стіни, підлога й стеля, хоч вони й здавалися доволі звичайними.

Максим наблизився до фіолетового Геракла. Прокіп зауважив, що вони нібито про щось перемовлялися, але їхні губи не ворушились. Зодягнені були однаково: в костюми із тонкої еластичної тканини, що обтягувала тіло, підкреслюючи його досконалості й вади. А проте певні вади були властиві лише Максимові. Мабуть, найголовніша з них — малий зріст: Максим здавався ліліпутом поруч Гулівера.

Та ось велетень звернувся до гостей з привітальним словом, і гості водночас дивувалися, що його губи не ворушаться. До того ж годі було збагнути, якою мовою він промовляє. Але все, що казав велетень, було зрозуміле і приємне. Лише згодом стало відомо, що Геракл (так його и надалі називатиме Прокіп) розмовляє не за допомогою звуків, а подумки — через біополе. І так само почали розмовляти гості. Навіть тоді, коли зверталися один до одного. Вони й не помітили, як це сталося, а проте швидко відчули перевагу телепатичного спілкування.

Зали й галереї наче не мали жодного оздоблення, проте саме їх розташування, освітлення та матеріал, із якого були виготовлені стіни, створювали враження величі й свободи.

До Геракла підходили мешканці корабля, щось безгучно запитували і, мабуть, отримували відповідь, але гості не чули їхньої розмови. Лише тоді, коли старшина Галактичної Варти (саме так Прокіп розумів його обов’язки) звертався до гостей, вони розуміли кожне його слово.

— Колего, — обізвався Максим до старшини, — мої друзі хочуть довідатися про долю колоністів.

— Зараз вони перебувають у спеціальних камерах, де підтримується температура, близька до температури космічного простору. Підвищувати її належить дуже повільно. Це забере багато часу. Але ж то ще невелике лихо… — Господар зробив чималу паузу, на його обличчі з’явилася тінь смутку, в якому вгадувалося не лише співчуття жертвам геноциду, але й страждання через те, що серед людей існують особи, схожі на Президента Космічної Академії. Трохи погамувавши гіркі почування, господар продовжував: — Найбільша проблема полягає в тому, що миттєве охолодження завдає руйнівної шкоди кожній окремій клітині. Отже, лікувати доводиться кожну клітину осібно. Адже й клітини людського організму — це не просто будівельний матеріал, це живі істоти. Кожна із них володіє власною психікою. А їх не менше, ніж зірок у Галактиці. І не менше, ніж галактик у Всесвіті.

Максим розумів, що його друзі почуваються дещо скуто, і саме тому перейняв розмову на себе. У його запитаннях відчувалося формування напрямку бесіди.

— Невже людина справді вписана в ієрархію Всесвіту? — звернувся до велетня.

— Безумовно, — розважливо відповів господар корабля. — Людина є середньою ланкою поміж мікросвітом і мегасвітом. Існує таке співвідношення:

Це співвідношення справедливе і щодо речовинних мас, і навіть стосовно кількості атомів.

— То ви, мабуть, народилися під значно більшою зорею, ніж та, котра називається Сонцем, — здогадався Прокіп.

— Не я, а мої далекі предки, — з доброю посмішкою мовив велетень. — Але розміри людських організмів не мають жодного значення. Так само, як і колір шкіри. Це перевірено впродовж тисячоліть. Надзвичайно важливим є інше: людина в собі повторює Всесвіт. Або навпаки: Всесвіт повторює себе в людині. У зменшеному вигляді, звичайно.

— А це теж не має значення? — не без лукавства запитав Кривошеєв, що вже почувався на кораблі цілком вільно.

— О ні! — засміявся велетень. — Я цього не сказав. Людина є відображенням Всесвіту у своїй власній сфері. На рівні мікросвіту. Але ж мікросвіт замикається на мегасвіт. Мега без мікро немислиме.

Після деяких вагань Прокіп запитав про те, що йому найбільш боліло:

— А де ж ви розселяєте тих, кого повертаєте до життя?

— Для них знайдеться місце. Не хвилюйтесь. У нашої Матері обійстя велике. На планеті, куди ви летите, вже існує ваша колонія, і не маленька.

— Що вам відомо про Землю? — кинув нове запитання Кривошеєв.

Фіолетовий Геракл відповів не одразу. Міміка його обличчя видавала переживання. Отож земляни помітили, що велетень чомусь вагається. Нарешті він мовив:

— Ця планета дуже хвора. Гі життєві сили підірвав нерівномірний розвиток. Вона все ще переживає наслідки своїх катастроф — екологічної, демографічної… Частина людства досягла рівня космічних цивілізацій… Невелика частина… Але більшість народів перебуває у стані занепаду.

— Невже брати по розуму не могли подати допомогу? — спохмурнів Кривошеєв. — Занепад почався давно. Ми знали про ваші кораблі ще до занепаду. Але ви чомусь уникали контактів із землянами.

— Давно — це скільки галактичних років? Кривошеєв не відповів на запитання господаря. Він мислив не галактичними, а земними роками. Але ж йому було відомо, що один галактичний рік становив близько двохсот мільйонів земних. Вся історія земного людства на тлі галактичного року нагадувала життя рою метеликів.