Передмова

МИКОЛИ ЖУЛИНСЬКОГО

© Микола Руденко, 1995

© Микола Жулинський, передмова, 1995

© Олег Набока, іллюстрації, 1995.

СЛОВО ПЕРЕД СУДОМ

Київ не бачив Миколу Руденка чотирнадцять років. Боляче, гірко, але тепер він — письменник і правозахисник — майже не бачить Києва. «По поверненні додому у мене, певно, від нервового потрясіння ослаб зір, — розповідає Микола Данилович. — Я дуже погано бачу єдиним раніше більш-менш зрячим оком, не впізнаю людей. А вони — мої знайомі, друзі — й ображаються, можливо, на мене: чи не загордився?»

Не соромтесь, зупиніть на вулиці цього кремезного, енергійного чоловіка у чорному береті, з густою бородою, що її час одбілив від розкішної колись чорноти. Привітайтесь — і ви побачите, як у ту ж мить на його обличчі засяє посмішка, засвітиться щирою привітністю. Затремтять-забрижаться зморшки на чолі, лагідно забринить голос…

Спілкування з Миколою Руденком — це щасливі хвилини духовного єднання. Цього чулого чоловіка не охолодили, не відчужили од людей навіть ті жахливі одинадцять літ концтаборів у Мордовії й на Уралі, заслання до Гірського Алтаю, вимушена еміграція у США.

Згадую лютий місяць 1989 року, Нью-Йорк, Українську Вільну Академію наук, де мені довелося виступити з доповіддю про Володимира Вин-ниченка. Там я вперше зустрівся з українським письменником, романи якого — «Вітер в обличчя» і «Остання шабля» — читав із захопленням. У середині сімдесятих років ці книги були вилучені з наших бібліотек.

Познайомились, і Микола Данилович запросив мене до себе додому, у невелику, затишну квартиру. З вікна висотного будинку відкривався вид на місто: різнобарв’ям міріадів вогнів світився вечірній Мангеттен. Дружина письменника, привітна Раїса Панасівна витворила на столі розкішне буйство української вечері, як-то чинять щедрі та вмілі господині у нас на Україні. І якби не панорама нью-йоркських громад, величних висотних будівель центру заокеанського міста, можна було б увірувати, що ми десь у Києві. Але Київ був далеко, і ми згадували про нього. «По арешті, — розповідав Микола Данилович, — відібрали у нас київське помешкання. Куди ж ми з дружиною після заслання мали повертатися?.. Ми просиділи у засланні ще півроку після звільнення, бо не було куди їхати, але потім таки мусили виїхати…»

Що ж завело його, «немолоду, всю в ранах людину», як писав Микола Руденко в одному з відкритих листів до керівництва СРСР у зв’язку з обшуком і арештом (червень 1975 року), «за щільно зачинені залізні двері камери»? Він — син донецького шахтаря, народився 1920 року. Пережив голод, війну, розруху, був політруком у блокованому фашистами Ленінграді; відтак тяжко поранений офіцер, інвалід Великої Вітчизняної війни, нагороджений орденом Червоної Зірки й медалями… І саме він виступив ініціатором створення 9 листопада 1976 року Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод. Микола Руденко очолив цю групу боротьби за права людини, за рідне слово, за свободу літературної творчості, за право свого народу на незалежне життя, національні традиції і культуру, на вільний економічний розвиток. До складу групи увійшли письменник-фантаст Олесь Бердник, колишній генерал-майор Радянської армії Петро Григоренко, юристи Іван Кандиба і Левко Лук’яненко, в’язень беріївських концтаборів Оксана Мешко, історик Микола Матусевич, інженер Мирослав Маринович, мікробіолог Ніна Строката, вчитель Олексій Тихий.

Нелегко давалося це духовне сходження на вершину прозріння самому Миколі Руденкові — автору більше 30 книг, людині з великим духовним та інтелектуальним потенціалом, який внаслідок протиборства з системою не міг бути вповні реалізованим. Але не про це думав Микола Данилович, осмислюючи складні суспільно-політичні й економічні процеси в СРСР. Визріває протест проти антилюдяної системи, вибудуваної на насильстві, на переслідуванні інакомислячих, на забороні вільного Слова. Цей протест, цей бунт духа пройняв і поезію.

У 1974 році Миколу Руденка виключають із рядів КПРС «за серйозні ідеологічні ухили в літературній діяльності», а в 1975 році позбавляють членства у Спілці письменників України.

У поемі «Хрест», присвяченій гідному правозахисникові Петрові Григоренку, Микола Руденко устами Ісуса Христа заповідає:

Ці величні, духовно мобілізуючі слова звернені до непохитного більшовика Мирона («Я ж комуніст…»), який зриває зі своїх очей ідеологічну полуду лише після того, як побачив, що у його рідному селі «на сто дворів — один живий…». Безжальна коса голодомору 1933-го із життям мільйонів українців підтяла і його віру в історичну правоту ідеї комунізму, виборюваної насильством, кров’ю, братовбивством.

Символічний хрест покути за гріхи бере на себе комуніст Мирон у ті жахливі часи української долі. Бере, щоб пронести по всій предківській землі не лише всенародну скорботу, яку символізує хрест, але й віру у воскресіння свого народу, у відродження України.

Такий же моральний хрест покути і духовного прозріння поклав на своє сумління і Микола Руденко. У вступі до поеми «Хрест» він каже:

Останнє слово на суді 1 липня 1977 року Микола Руденко розпочне так «Сьогодні перед судом стоїть Слово».

Судили письменника і громадського діяча за Слово написане, за Слово мовлене, за протест проти обмеження права Слова. «Воно повинно вільно йти через кордони сердець, душ, держав — інакше воно перестане бути Словом».

Судили за те, що писав філософські і науково-економічні праці, такі, як «Енергія прогресу», «Кредо єдності», дилогію «Прощай, Марксе» та «Здрастуй, Кене!» (економічні монологи), «Гнозис і сучасність»; за поеми «Прощання з партквитком», «Історія хвороби», «Хрест»; за роман «Орлова балка»; за вірші «Заграва над серцем», «Чорні люди», «Де ми?», «Відповідь бувшому другові», «Перед пуском Канівської ГЕС». Судили за намагання висловити свої сумніви, тривоги і сподівання, за аналіз політичного і економічного стану радянського суспільства. Жити інакше він не міг: не дозволяла совість. Бо переконався: «Слово піддане самознищенню — воно не здатне пробити фізичну оболонку Людини, щоб виконати своє призначення. Отже людина, яка зі страху чи з іншої причини заморожує Слово в собі, властиво не живе».