Вечірнє сонце, дякую за день!

Вечірнє сонце, дякую за втому.

За тих лісів просвітлений Едем

і за волошку в житі золотому.

За твій світанок, і за твій зеніт,

і за мої обпечені зеніти.

За те, що завтра хоче зеленіть,

за те, що вчора встигло оддзвеніти.

За небо в небі, за дитячий сміх.

За те, що можу, і за те, що мушу.

Вечірнє сонце, дякую за всіх,

котрі нічим не осквернили душу.

За те, що завтра жде своїх натхнень.

Що десь у світі кров ще не пролито.

Вечірнє сонце, дякую за день,

за цю потребу слова, як молитви.

Вже почалось, мабуть, майбутнє.

Оце, либонь, вже почалось…

Не забувайте незабутнє,

воно вже інеєм взялось!

І не знецінюйте коштовне,

не загубіться у юрбі.

Не проміняйте неповторне

на сто ерзаців у собі!

Минають фронди і жіронди,

минає славне і гучне.

Шукайте посмішку Джоконди,

вона ніколи не мине.

Любіть травинку, і тваринку,

і сонце завтрашнього дня,

вечірню в попелі жаринку,

шляхетну інохідь коня.

Згадайте в поспіху вагона,

в невідворотності зникань,

як рафаелівська Мадонна

у вічі дивиться вікам!

В епоху спорту і синтетики

людей велика ряснота.

Нехай тендітні пальці етики

торкнуть вам серце і вуста.

Виходжу в сад, він чорний і худий,

йому вже ані яблучко не сниться.

Шовковий шум танечної ходи

йому на згадку залишає осінь.

В цьому саду я виросла, і він

мене впізнав, хоч довго придивлявся.

В круговороті нефатальних змін

він був старий і ще раз обновлявся.

І він спитав: – Чого ти не прийшла

у іншу пору, в час мого цвітіння?

А я сказала: – Ти мені один

о цій порі, об іншій і довіку.

І я прийшла не струшувать ренклод

і не робить з плодів твоїх набутку.

Чужі приходять в час твоїх щедрот,

а я прийшла у час твойого смутку.

Оце і є усі мої права.

Уже й зникало сонце за горбами –

сад шепотів пошерхлими губами

якісь прощальні золоті слова...

Ідалія Полетика,

прославилася бабонька,

цькувала собі генія, знічев'я, просто так.

Тепер в музеях Пушкіна

зі стін очима кліпає,

за віяло ховається, коли екскурсовод

ні-ні та її скаже: – Ось вона,

та сама світська дамочка,

котра цькувала генія. Нікчемна, а й вона

отрути жменьку вкинула, де наклепи варилися,

і є в його загибелі також її вина.

Куди ж тепер їй дітися?

Безсмертя річ безвихідна.

Всі погляди спиняються на ній, на ній, на ній!

А що, мадам Полетико?

Позиція невигідна.

Тепер сиди у рамочці, прилюдно червоній.

Він щедрий, незлопам'ятний,

він вивів тебе з ницості.

Без нього, без убитого, ну ким би ти була?

А так усі розплутують по вузлику, по ниточці,

вже років сто розплутують усе, що ти плела.

В Дантеса були крильця – сріблясті еполетики.

Він пурхав, ти звивалася – як жевжик і змія.

Воно, звичайно, бувши

дружиною Полетикя,

годилось би залишити достойніше ім'я.

Ідалія, вродливиця, і очі з поволокою,

дитя розпусти графської, рождене без вінця.

Як ви цькували генія!

Безжалісно, толокою.

Чого ж тепер ти віялом прикрила півлиця?

Ідалія, сучасниця,

ну, як тобі сичалося?

Звідкіль взялося віяло, бо наче ж не було.

Чи ти ото прикрилася, щоб совість не пручалася,

щоб люди не побачили роздвоєне жало?

А треба ж було думати,

царі, Дантеси, Дубельти,

Ідалія Полетика, і всі на одну масть!

То небезпечно – генія цькувати.

Він у безсмерті страшно вам воздасть.

Все більше на землі поетів,

вірніше –

тих, що вміють римувати.

У джунґлях слів поставили тенета,

але схопити здобич ранувато.

Зайці, папуги, гнізда горобині…

Великий щебет, писк і цвірінчання –

таке,

що часом хочеться людині

поезію шукати у мовчанні.

Хай метушиться дріб'язок строкатий,

міняє шерсть залежно від погоди…

Поете,

вмій шукати і чекати!

Найкращий вірш ще ходить на свободі.

Готичні смереки над банями буків,

гаркаві громи над країною крон.

Ночей чорнокнижжя читаю по буквах,

і сплю, прочитавши собі Оріон.

А вранці повстану. Обуренням серця,

веселим азартом очей і ума.

На вікнах розсиплеться сонячне скерцо

і рух засміється над скрипом гальма.

Обридли відьомскі шабаші фікцій

і ця конфіскація душ під гармонь.

І хочеться часом в двадцятому віці

забитись в печеру і няньчить вогонь.

Свободи предтеча – розхристана втеча

з мурованих дум у мандруючий дим.

Дзвенить ручаїв стрімголова малеча

блакитною кров’ю камінних глибин.

Світанки мої у смарагдовій ворсі

над кумканням всіх ропухатих дрібниць –

готика самотності, готика суворості,

рубінові розсипища суниць…

Отут я стою під замисленим небом

на чорних вітрах світових веремій,

і в сутичці вічній святого з ганебним

світлішає розум зацькований мій.

Болять дисонанси. Сумують симфонії.

Пручаються ноти в розпечений залп.

Будую мовчання, як зал філармонії.

Колонний безсонний смерековий зал.

Здається десь...

Для кожної людини...

У певному контексті...

Є зразок вікна...

Яке чарує, мов гротески...

На келиху червоного вина...

Вікно у світ...

Де нас немає...

Пробачити ...

Це тяжко...

Але напевно десь є світ,

В якому все не так погано,

В якому сльози – просто міф...

Який чарує и бентежить,

Якщо заглянути в вікно...

Але ми тут і ми – реальні,

А наші мрії як кіно...

Пройдуть, загаснуть і затихнуть

У каламбурі почуттів...

Здається десь...

Для кожної людини...

У певному контексті...

Є зразок вікна...