В. Ц.

Цей ліс живий. У нього добрі очі.

Шумлять вітри у нього в голові.

Старезні пні, кошлаті поторочі,

літопис тиші пишуть у траві.

Дубовий Нестор дивиться крізь пальці

на білі вальси радісних беріз.

І сонний гриб в смарагдовій куфайці

дощу напився і за день підріс.

Багряне сонце сутінню лісною

у просвіт хмар показує кіно,

і десь на пні під сивою сосною

ведмеді забивають доміно.

Малі озерця блискають незлісно,

колише хмара втомлені громи.

Поїдемо поговорити з лісом,

а вже тоді я можу і з людьми.

Вузенька вуличка. Стіна, повита хмелем.

Татари сплять, сьогодні в них байрам.

Високий дуб, по-українськи - нелинь.

Святе письмо, по-їхньому - Коран.

Чого я тут? Ще й, кажуть, Богу слава,

що я жива, що в мене муж паша.

А я- Маруся. Я- із Богуслава.

У мене є непродана душа.

О, як він любить, як він мене палить!

Як він мене цілує уночі!

Каблучки нанизав по дві на кожен палець.

Браслети на руках, на шиї дукачі.

І я ходжу, володарка темниці.

Скриплять у тиші двері за дверми.

Блищать очима слуги темнолиці,

мені у ноги стелять килими.

Ох, килими, барвисті килимочки!

Фонтан, кальян і сльози на зорі.

Носила я і плахту, і віночки, -

ну, як мені, чи гарно у чадрі?

І меч, і правда - цноти не жіночі.

Люблю чадру - і чорна, і густа.

Коли татарам брешуть мої очі,

ніхто не бачить, як тремтять вуста.

Мого лиця не видно під чадрою.

Мій муж поїхав. Тоскно мені. Жду.

А то б я їм здавалася чудною, -

чого я зблідла і куди іду.

Чого дивлюся в море, у тумани.

Чого, як тінь, блукаю уночі.

…Бряжчать мені невільницькі кайдани.

А я шукаю сховані ключі.

Чатує вітер на останнє листя

старого дуба, що своїм корінням

тримає схили урвища…

А знизу,

по глинищах,

по збляклих травах

вповзає дим циганського багаття

і чутно – перегукуються люди

за сірою гіркою пеленою.

Строката хустка – жовте і багряне –

з плечей лісів упала їм під ноги.

І вся природа схожа на циганку –

вродливу,

темнооку,

напівголу,

в червоному намисті з горобини,

з горіховими бубнами в руках…

Чекаю дня, коли собі скажу:

оця строфа, нарешті, досконала.

О, як тоді, мабуть, я затужу!

І як захочу, щоб вона сконала.

І як злякаюсь: а куди ж тепер?!

Уже вершина, де ж мої дороги?

...Він був старий. Старий він був. Помер.

Йому лизали руки епілоги.

Йому приснився жилавий граніт.

Смертельна туга плакала органно,

Він Богом був. І він створив свій світ.

І одвернувся: все було погано.

Блукали руки десь на манівцях,

тьмяніли фрески і пручались брили.

Були ті руки в саднах і в рубцях –

усе життя з камінням говорили.

Вже й небо є. А стелі все нема.

Пішли дощі. Хитались риштування.

Внизу ревла і тюкала юрма.

Вагою пензля металися вагання.

А він боявся впасти на юрму.

Сміялись в спину скіфи і етруски.

І він зірвавсь. Не боляче йому,

бо він розбився на камінні друзки.

І ось лежить. Нема кому стулить

його в одне на плитах базиліки...

Прокинувся. Нічого не болить.

Все віднялось. І це уже навіки,

Нажився він. І недругів нажив.

Було йому без року дев'яносто.

Життя стужив і друзів пережив,

і умирав зажурено і просто.

Важкі повіки... стежечка сльози…

і жаль безмірний однієї втрати:

“В мистецтві я пізнав лише ази.

Лише ази! Як шкода умирати...”

Земля пером. Чудний був чоловік.

Душа понад межею витривалості.

Щоб так шукати, і за цілий вік –

лише ази! – ні грана досконалості.

Ти, незглибима совісте майстрів,

тобі не страшно навігацій Лети!

Тяжкий був час. Тепер кого не стрів, –

усі митці, художники й поети.

Всі генії.

На вічні терези

кладуть шедеври у своїй щедроті.

Той, хто пізнав в мистецтві лиш ази,

був Мікеланджело Буонарроті.

Блюстителі, халтура – ваше хоббі.

Ви, фабріканти вір і недовір,

зробити вам би по духовній пробі –

вас забракує кожен ювелір.

Номенклатурні дурні, бюрократи,

пласкі мурмила в квадратурі рам!

Ваш інтелект не зважать на карати,

а щонайбільше просто на сто грам.

Поету важко. Він шукає істин.

Ми – джини в закоркованих пляшках.

А ви, хто ви, які ж ви комуністи?

Ви ж комунізм вдавили в пелюшках!

Ви вже його сточили, як хробаччя.

Поезія для ваших топок – торф.

Оце щоб ваші методи побачив,–

від заздрощів би луснув Бенкендорф.

Нелегко вам. Криваві краплі глоду

крізь наші вірші виступлять колись…

Не говоріть від імені народу,–

розперетричі ви йому впеклись!

Чомусь пам’ятаю, що річка звалася Леглич.

Було в ній каміння – як сто бегемотячих спин.

А той цибатий, на клуні, звався лелечич.

А те запахуще – любидра, канупер і кмин.

Чомусь пам’ятаю – вночі ревли бегемоти.

Виходили з річки і дуже чомусь ревли.

І падали груші, і звались вони бергамоти.

Воли ремигали, і звались вони – воли.

Чомусь бегемоти випивали річку щоліта,

І пирхали важко рудими ніздрями злив.

Чомусь пам’ятаю, як плив між камінням шуліка,

Убитий шуліка чомусь між камінням плив…

Шипшина важко віддає плоди.

Вона людей хапає за рукава.

Вона кричить: - Людино, підожди!

О, підожди, людино, будь ласкава.

Не всі, не всі, хоч ягідку облиш!

Одна пташина так мене просила!

Я ж тут для всіх, а не для тебе лиш.

І просто осінь щоб була красива.