Ой ні, ще рано думати про все.

Багато справ ще у моєї долі.

Коли мене снігами занесе,

тоді вже часу матиму доволі.

А поки що – ні просвітку, ні дня.

Світ мене ловить, ловить... доганя!

Час пролітає з реактивним свистом.

Жонглює будень святістю і свинством.

А я лечу, лечу, лечу, лечу!

– Григорій Савич! – тихо шепочу.

Минає день, минає день, минає день!

А де ж мій сад божествених пісень?

Он бачиш, хто сидить в тому саду?

Невже я з ним розмову заведу?

Невже я з’їм те яблуко-гібрид,

що навіть дух його мені набрид?!

...Прикипіли ноги до постаменту, хліб у торбі

закам’янів. – Біда,– каже Григорій Савич.–

Він мене таки спіймав, цей світ, добре хоч,

що на тому світі. Нічого, якось відштовхнуся

від постаменту, та й підемо.

...От ми йдемо. Йдемо удвох із ним.

Шепоче ліс: – Жива із кам’яним!

– Диви, дива! – Дивується трава.–

Він кам’яний, а з ним іде жива!

І тільки люди зморщили чоло:

– Не може бути, щоб таке було.

Та їх давно вже хтось би зупинив!

...Тим часом ми проходимо крізь час.

Він твердо ставить кам’яну стопу.

Йдемо крізь ніч, крізь бурю у степу.

Крізь дощ і сніг, дебати і дебюти.

Ми є тому, що нас не може бути.

Вечірній сон закоханого літа

і руки, магнетичні уночі.

Вродлива жінка, ласкою прогріта,

лежить у літа осінь на плечі.

Дозріла пристрасть до вогню і плоду.

Пашить вогнем на млосному щаблі.

І торжествує мудрий геній роду

всього живого на живій землі.

Ще літо спить, а вранці осінь встане –

в косі янтарній нитка сивини,

могутні чресла золотого стану,

іде в полях – вгинаються лани.

Близнята-зерна туляться в покоси,

біжить юрба червонощоких руж,

сплять солодко черкуси-негритоси,

біляві яблука і жовта раса груш.

Рве синій вітер білі посторонці.

А в серце літа – щедрий сонцепад.

І зливками розтопленого сонця

лежать цитрини, груші й виноград.

Загусне промінь в гронах перегрітих.

А ляже сніг на похололі дні –

жагучий сон закоханого літа

в холодну зиму бродить у вині!

Осінній день, осінній день, осінній!

О синій день, о синій день, о синій!

Осанна осені, о сум! Осанна.

Невже це осінь, осінь, о! – та сама.

Останні айстри горілиць зайшлися болем.

Ген, килим, витканий із птиць, летить над полем.

Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій.

І плаче кошик серед трав – нема мелодій.

Осінній день березами почавсь.

Різьбить печаль свої дереворити.

Я думаю про тебе весь мій час.

Але про це не треба говорити.

Ти прийдеш знов. Ми будемо на «Ви».

Чи ж неповторне можна повторити?

В моїх очах свій сум перепливи.

Але про це не треба говорити.

Хай буде так, як я собі велю.

Свій будень серця будемо творити.

Я Вас люблю. О як я Вас люблю!

Але про це не треба говорити.

Отак, як зроду, потаємно, з тилу,

Усіх міщан ощирені лаї

Ненавидять в мені мою скажену силу,

Ненавиджу я слабкості свої.

І скільки їх! Я зіткана з печалі.

Для ближніх знято тисячі свитин.

Коліна преклонивши, як Почаїв,

Стоїть душа перед усім святим.

Дзижчать і жалять міріади версій.

Ну що ж, нехай. Я сильна, навіть зла.

Я знаю: слабкість – це одна з диверсій.

А я ще в диверсантах не була.

Очима ти сказав мені: люблю.

Душа складала свій тяжкий екзамен.

Мов тихий дзвін гірського кришталю,

несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон.

гукала тиша рупором вокзальним.

Багато слів написано пером.

Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.

Не раз хитнула доля терезами.

Слова як сонце сходили в мені.

Несказане лишилось несказанним.

Умер проїздом. Корсунь спав, байдужий,

що десь сьогодні, вчора чи торік

умер проїздом, сивий і недужий,

якийсь старий самотній чоловік.

Тяглась розбита корсунська сошейка.

Гула церковця хором неземним.

Лежить Іван Максимович Сошенко,

і всі на світі плачуть не за ним.

А Рось кипіла в кам'яному ложі,

між голих віт кричало вороння.

І дві вербички стали на сторожі,

щоб ту могилу час не зарівняв.

І два віки зійшлися на пораду.

І Літній сад приснився тій вербі.

Хоч би яка скульптура з того чаду

прийшла сюди постояти в журбі!

Лежи, Іване. Світ вже був немилий.

Ще тут всілякі грози прогудуть.

Тут Рось тобі камінчиків намила,

з них добрі люди пам'ятник складуть.

Ти в цей пейзаж печально так вклинився.

Лишився тут, спасибі тій вербі.

Лежи, Іване. Кожен, хто вклонився

твоїй могилі, – пам'ятник тобі.

Птиці зелені

у пізню пору

спати злетілись

на свіжий поруб.

Тихо спустились

на жовту глицю

птиці зелені,

зелені птиці.

Крилами били,

пера губили,

голови сизі

низько хилили.

Пні навкруги –

їхні родичі кровні.

Зрізи на пнях –

наче місяць у повні.

Птиці зелені!

Що ж вам ще треба?

Маєте місяць.

Маєте небо.

Та на зорі,

в золотаву пору

птиці зелені

рвонулися вгору.

Тільки злетіть

не змогли, не зуміли:

тісно було,

переплутались крила.