Марта ще сама не знала, що робитиме далі. Найпростіше було зчинити галас, покликати слуг чи самого барона – але злодієві ніщо не заважало будь-якої миті висадити шибу та вистрибнути у вікно, і крім того… перед нею був своєрідний побратим по професії, бо Марта не мала жодних ілюзій щодо власної персони. Та й сам молодик, що злякано закляк біля вікна, був їй чимось симпатичний.

І замість пронизливого вереску або сакраментального й цілковито ідіотського питання: «Що ви тут робите?!», Марта просто констатувала:

– Ви злодій. І прийшли сюди по баронові вази.

– Так! – розгублений Джозеф не спромігся на брехню, тому сказав правду.

– Тоді я порадила б вам не брати китайські вази – вони дуже тендітні й важкі, навряд чи ви донесете хоч одну цілою. Крім того, мені вони дуже подобаються.

– Ви, наскільки я розумію, Марта, компаньйонка баронеси? – нарешті отямився Джозеф.

– О, вам навіть це відомо! – Марта оцінила нахабність молодика й те, як швидко він упорався зі своєю розгубленістю. – У такому разі назвіться, оскільки ви вже знаєте моє ім’я, а я вашого – ні.

– Джозеф Волож, – Джош злегка уклонився. Він і сам не знав, чому назвався своїм справжнім ім’ям.

– Джозеф? І ви певні, що ваша мама називала вас саме так?

– Ну, взагалі-то мама звала мене Юшкою… Юзефом. Але це було так давно…

– О, то пан є-сте-м поляк? – вимовила Марта співучою говіркою й не здивувалася, коли почула у відповідь:

– О, то пані теж полька?!

– Пані гуралька, – й обоє охоче перейшли на рідну мову.

– І що ж пані Марта мені ще порадить? – поцікавився Джозеф. З усього видно, дівчина не збиралася кликати на допомогу, і в Джоша з’явилася надія, що він зуміє виплутатися з цього дурного становища.

«А вона, до речі, нічого собі. І не боїться зовсім», – відзначив він мимохідь.

– Думаю, вас цікавить щось досить коштовне й не занадто велике, щоб його непомітно можна було винести, – зі знанням справи висловила припущення Марта (саме цим правилом, засвоєним від названого батька, вона сама звичайно керувалася, забираючись у схованки чужих душ).

– Ви міркуєте напрочуд тверезо. І ви знову маєте рацію, – Джозеф був трохи збитий з пантелику, але поки ця дивна бесіда нічим йому не загрожувала і навіть складалася дуже вдало; утім, Джош ще й сам боявся в це вірити.

– Що б то вам запропонувати, милостивий пане? – Марта потішалася, розмовляючи з Джозефом, як продавець антикварної крамниці, який допомагає покупцю вибрати потрібну річ, і нишком спостерігала за симпатичним молодим злодієм. «А якщо спробувати працювати з отаким у парі?» – майнула шалена думка, але Марта відразу прогнала її геть.

– Ці італійські дрібнички, звісно, дуже гарні й коштують як добрий маєток, але ви наврядчи зможете їх продати; крім того, я до них так звикла… Може, оце? – і вона показала достоту отетерілому Джозефові незграбно-розкішну вазу середніх розмірів, що масляно сяйнула в місячному світлі, коли Марта взяла її з підставки. – Такий несмак! Зате чисте золото.

– І ви… пропонуєте мені її взяти? – сторопів Джош.

– А хіба ви не за цим сюди прийшли? – Марта вже твердо вирішила дозволити Джозефові-Юзефові піти звідси зі здобиччю, а заодно насолити баронові, котрий недавно нахабно залицявся до неї під час відсутності дружини. Зрозуміло, барон умить забув про свої наміри, але неприємний осад у Мартиній душі залишився. Липуча противна осуга – так буває завжди, коли вимушено привласниш якусь гидоту… Чому б і не дозволити собі маленьку помсту?

– Що ж ви стоїте як стовп? – Марта здивовано насупилася. – Беріть те, за чим прийшли, і йдіть. Я не здійматиму галасу.

– Але чому?!

– А от «чому» – це вам знати зовсім необов’язково, – прорекла дівчина, ступила крок назустріч Джозефові й віддала йому вазу.

Джош-Мовчун машинально взяв простягнену річ, їхні руки на мить стикнулися. Злодія пройняв озноб, у нього вперше в житті засвербіли очі – і він знову закляк, тримаючи в руці вазу й здивовано дивлячись на Марту, немов намагаючись щось пригадати.

– Беріть вазу і йдіть, – ще раз, як маленькому, повторила Марта. – І не забудьте про своє парі. Завтра ввечері ви маєте зустрітися з цим вашим… Грижею й показати те, що добули.

– Так-так, я пам’ятаю, – не дуже тямлячи, що з ним діється, вичавив із себе Джош і рушив до дверей.

Біля порога він на мить затримався, востаннє глянув на струнку дівочу постать у легкому, як повітря, пеньюарі, котра наче плила в потоках місячного сяйва – і слова самі злетіли з його губ.

– Я… зможу побачити вас іще колись?

– Можливо, – лукаво посміхнулася Марта, адже вона зовсім легенько доторкнулась до Джоша, інакше б той назавтра взагалі не згадав би про своє парі з Грижею. – Тільки ж не приходьте так, як оце зараз – іншим разом вам може не так поталанити.

Джош лише кивнув у відповідь і ступнув у коридор.

…Цілий день Джозеф приходив до тями й насилу згадав, де і з ким він має сьогодні зустрітися. Коли прийшов до винарні, Грижа з цеховими старшинами вже чекав на нього.

– Щось ти без мішка, приятелю, – весело реготнув Арчибальд, побачивши Мовчуна. – Бачу, язик у тебе гостріший за все інше! Під стіл просто зараз лізтимеш, чи як?

– Тобі, Грижо, не багатіїв чистити, а в суді служити, – посміхнувся Джош і сів на залишене для нього місце навпроти Грижі. – Ти б нас усіх за місяць перевішав…

– Ач, як виспівує! Чи справді розжився чимось?

– Та так, дрібничка, – мляво махнув рукою Джозеф і відкрив дорожню сумку, що висіла в нього на боці. – Там ще було, тільки я важкого тягати не люблю. А в тебе що, Грижо?

Ваза з червоного золота й гаман з голову дитини, що стиха дзенькнув монетами, опинилися на столі одночасно. Якийсь мент Грижа із Джошем мовчки порівнювали вкрадене; решта затаїла подих. Потім Грижа одним швидким рухом розв’язав принесений гаман, і на стіл потекли жовті блискучі кружечки.

– Непогано, – оцінив Джош, із професійною спритністю вивуджуючи з купи монет великий рубін. – Місяць гуляти можна.

– А ти хлопець теж не промах, – визнав Грижа, шанобливо погладжуючи бокасту вазу. – Не думав, не думав… По-моєму, одне одного варте.

Можливо, ваза коштувала більше, ніж видобуток Грижі, але в Джозефа був чудовий настрій, і він не хотів сперечатися.

– То що, нічия?

– Мабуть, що так! – Арчибальд Шварц, уславлений домушник, першим подав Джозефові руку.

– А тепер – усіх пригощаю! – гукнув він, коли відгули привітання приятелів, і їх із Джошем перестали обіймати та ляскати по спинах.

– МИ пригощаємо! – підняв догори палець Джош.

Грижа схвально кивнув.

Займався світанок, коли Джозеф непевною ходою повертався до себе. У голові добряче шуміло, перед очима плавали сп’янілі фізіономії, пики горілчаних братів, Арчибальд, який присягався вічно дружити, розкидані по столі порожні глечики та миски, у вухах пронизливо верещала шинкарська скрипка… Погуляли на славу! Він довів цим віденським самохвалам, чого вартий справжній майстер! Тепер…

Що «тепер», Джош відразу забув – таке воно було неважливе. Важливо було добратися до помешкання, що він винаймав, упасти на ліжко і заснути. Джозефові смертельно хотілося спати. Він уже майже спав, марно намагаючись попасти ключем у замок, і тільки якийсь спогад усе ще не давав спокою, усе ще проривався в плутані думки. Коли триклятий замок нарешті клацнув, Джошеві раптом пощастило схопити за хвіст цей вислизаючий спогад.

Марта!

Струнка дівоча постать у хвилях місячного світла.

Марта!..

Загадкова компаньйонка баронеси Айсендорф.

Та, котра всупереч будь-якій логіці не тільки не здійняла тривоги, але ще й допомогла йому – злодієві.

Марта…

З цією думкою Джош і заснув.

Вони зустрілися через тиждень, в опері.

Це сталося, здається, випадково, але ні Джозеф, ні Марта не вірили у випадковості; утім, не вірили вони й у Провидіння.