– Годі вам люб’язність показувати, хлопці, – буркнув один із друзяк Грижі, жилавий здоровань зі шрамом на пожмаканому обличчі. Імені здорованя ніхто не знав, а йому подобалось, коли його називали просто й невигадливо: Скриня. – Не сьогодні, то завтра, а зашморгу не минути!

Чим-чим, а тактовністю Скриня ніколи не відзначався.

– Та годі тобі, Скрине, – махнув на нього рукою Джош. – Цікаво все-таки, як це панові Трейтору вдається витягати людей із в’язниці? Він часом не чаклун?

Грижа мимоволі здригнувся, розхлюпав вино собі на коліна, а Джон Трейтор ледь помітно скривився.

– У пана Трейтора гарні зв’язки, – плутано пояснив Арчибальд, бгаючи у своїй ведмежій лапі окраєць житнього хліба і засипаючи підлогу навколо себе крихтами м’якушки. – Крім того, значна сума грошей, що їх довелося віддати…

Джош глянув у вічі Шварцу й зрозумів, що той бреше. Бреше нерозумно й невміло. Грижа поспіхом одвів погляд і замовк посеред фрази.

– А що ти, Джоше, часом невеселий? – запитався він, прагнучи хоч якось виплутатися з цієї ніяковості та перевести мову на інше. – Справи не йдуть, чи жінки не кохають?

– Марта помирає, – це вихлюпнулося несамохіть, як кров із рани. – Вмирає. Лікар сказав – не більше трьох днів залишилося…

Над столом зависла похмура мовчанка, навіть Скриня затулив рота й опустив очі додолу – плутаний шепіт Мовчуна почули, здається, усі:

– Я б за неї… душу віддав… Я б…

Джош зронив голову на руки і, наче здалеку, почув здавлений голос Арчибальда Шварца, якого тепер віденські злодії називатимуть Вішальником цілих півтора року, до дня його раптової смерті від апоплексичного удару:

– Ти, хлопче, думай, що кажеш! Душу, її… її, теє-то як його…

Грижа явно хотів сказати щось ще, але затнувся, закашлявся й замовк.

Джош ледве пам’ятав, що було далі. Він довго пив, але не п’янів, ледь не побився зі Скринею, та їх вчасно розтягли, потім Мовчун став відповідати на запитання горілчаних друзів по-підгальськи, дивуючись, чому вони його не розуміють; а попри все він ловив на собі пильний доскіпливий погляд Джона Трейтора. Нарешті приятелі Грижі кудись поділися, слідом за ними хитлявою ходою пішов із винарні й сам Грижа, а вони з Трейтором залишилися за столом удвох.

Схожий на іспанця чоловік з дивним англійським прізвищем відсунув кухля з вином, і Джозеф, передчуваючи щось смертельно важливе, зробив так само.

Тверезість ударила зненацька й підступно, неначе ніж у спину.

– Отже, ви казали, що не пошкодували б своєї душі в обмін на життя Марти Івонич? – з ледь помітною усмішкою промовив пан Трейтор і смикнув себе за жмутик волосся на підборідді.

…Вона бігла темними заплутаними коридорами, де з горбистої стелі скрапував слиз, на стінах збиралися величезні колонії світляної гусені, а позаду тупотіли та важко сапали Стражі; Марта мчала з останніх сил і несла з собою щось… вона й сама не знала що саме, але кинути вкрадене не можна було, ніяк не можна, та й Стражі все одно не дали б їй спокою.

Марта відчувала, що вже давно заблукала в цьому нескінченному внутрішньому лабіринті, що Стражі женуть її до Чорного Ходу, до того пульсуючого виру, що роз’їдає жертву, – це про нього їй не раз розповідав вечорами батько Самуїл. Незважаючи на жах і липучий розпач, що паралізували волю, вона змусила себе зупинитися і зустріти Стражів віч-на-віч. Це нічого не давало, крім можливості гідно померти, але Стражі чомусь і досі не показувалися, а потім за поворотом коридора почувся якийсь шум і хрипке гарчання. Воно змінилося затихаючим хиренно-злісним виттям. Марта кинулася туди і, завернувши за ріг, побачила Джоша, її Джоша, спокійного зосередженого Мовчуна, він витирав об холошу довгий закривавлений ніж.

Поряд тіпалися в агонії три безформні Стражі й пронизували Марту сповненими ненависті згасаючими поглядами.

Марта мимоволі скрикнула, Джош звів на неї очі й сумно посміхнувся.

– Ну що ти, маленька, заспокойся… Усе гаразд. Ходімо.

Він обняв її за плечі рукою, вимазаною густою коричневою кров’ю, і вони рушили до виходу. По дорозі Марта все намагалася згадати, що ж тут не так, і коли попереду кволо блимнуло рожево-блакитне світло, вона врешті згадала: адже це Лабіринт Душі, чужої душі, куди вона невідомо як потрапила – отже, Джоша попросту не може тут бути, а вже тим більше він не повинен знати дорогу назовні!..

– Так, не може, – Джош повернувся до неї, немов прочитав її думки. – Не може й не повинен. Але я тут. Тому що без мене ти б загинула. Ось я й прийшов.

Він знову сумно посміхнувся, і тільки тепер Марта помітила, що на шиї в Джоша – мотузяна петля, ні, не мотузяна, а скручена з його пояса, а обличчя Мовчунове неживе, застигле, чимось схоже на обличчя убитих Стражів, і лише в запалих очах, як у вирі Чорного Ходу, куди Марта так і не добігла, б’ється жива невигойна туга. Марті захотілося кричати від цієї туги, що затопила її, – але тут щось сліпуче вибухнуло перед нею, Джош зник, і все зникло…

Марта скрикнула, розплющуючи очі, – й одразу ж замружила їх через яскраве світло, що ринуло під повіки.

– Слава Богу! – наче крізь вату почула вона голос доглядальниці. – Нарешті ви отямилися! Чудо, справжнісіньке чудо…

Видужувала Марта довго, але й баронеса (з’ясувавши, що її компаньйонка зовсім не заразна, практична Лаура негайно наказала перевезти Марту назад у маєток), і слуги все одно дивувалися: з усіх хворих вижила одна Марта.

«Боже провидіння! – перешіптувалися слуги, які любили Марту. – Господь її не покинув!»

«Відьма! – остаточно впевнилася баронеса. – Сам диявол їй допомагає!» Утім, свої міркування Лаура Айсендорф нікому звіряти не збиралася. Відьма була потрібна їй самій для відомих справ. На час хвороби Марти Лаура не те щоб зовсім припинила плекати нові паростки й без того гіллястих чоловікових рогів, просто стала обережнішою, зате тепер, коли компаньйонка знову поруч, вона своє надолужить!

Із Джошем Марта побачилася лише через три місяці, коли вперше після хвороби вибралася в місто. Тоді їм пощастило перемовитися лише декількома словами – Марта була не сама, – але через тиждень Марта зненацька постала на порозі скромного Джозефового житла.

З’ясувалося, що їй запропоновано постільний режим, а валятися в постелі самій Марті смертельно набридло, тому…

Словом, не тільки баронеса надолужувала згаяне.

…Ще при першій після хвороби зустрічі Марту насторожила дивна Джошева поведінка – веселий кишеньковий злодій за минулі місяці немов постарішав на добрий десяток років. Тож збираючись іти, вона довго вдивлялася в його сонне обличчя. Відчувши на собі її погляд, Мовчун відкрив очі, сумно посміхнувся…

Уже в маєтку Марта згадала: саме такі Джошеві очі бачила вона в чумному кошмарі, коли він виводив її з лабіринту чиєїсь душі.

Душі з убитими Стражами; душі, у якій Джош не міг бути.

Минув майже рік. Життя ввійшло у своє річище, стало таким, як колись, але поступово Марта чимраз більше переконувалася, що з Джозефом діється щось недобре. Запитати прямо вона не наважувалася, а по-злодійському лізти в душу до коханої людини вона заборонила собі давно. Джош був болісно ніжний з нею, він угадував першу-ліпшу її примху, тож Марті часом здавалося, що Мовчун живе так, немов кожна його мить – остання, немов завтра його чекає ешафот, похмурий кат і прядив’яна мотузка, а отже, вже не буде блакитного неба та довірливих лебедів у ставку, не буде грайливих поглядів удень і палкої пристрасті вночі, не буде її, Марти, і самого Джоша незабаром не стане…

Нарешті Марта не витримала.

Мовчун довго не відповідав, немов заповзявся підтвердити слушність свого прізвиська чи просто не знав, що відповісти на запитання: «Що з тобою, Джоше?»

– Я влип у кепську історію, Марто. І дуже сподіваюся викрутитись. Через тиждень усе вирішиться. Якщо я стану колишнім – розповім тобі все. А якщо ні… Я дам тобі лист, але пообіцяй, що прочитаєш його не раніше, ніж через вісім днів після того, як я не прийду на призначену зустріч, або спалиш наступного четверга, якщо я скажу тобі, що все гаразд. Обіцяєш?