— Я брат Ротгер,— відповів хрестоносець, — і недавно мав честь вклонитись у ноги вашій князівській милості.

—Чому ж ти, бувши хрестоносцем, не носиш орденських відзнак?

Рицар почав пояснювати, ніби білого плаща з хрестом не одягнув тільки тому, що в такому разі його неминуче спіймали б і вбили мазовецькі рицарі: в усьому світі, в усіх королівствах і князівствах хрест на плащі охороняє та забезпечує зичливість і гостинність, тільки в єдиному мазовецькому князівстві хрест прирікає людину, яка його носить, на певну загибель.

Князь гнівно перебив його:

—Не хрест, — сказав він,— бо хрест ми самі цілуємо, а ваша підлість... А якщо вас десь в іншому місці краще приймають, то через те, що менше знають.

І бачачи, що рицар дуже збентежився від цих слів, запитав:

Ти був у Щитні, то, може, знаєш, що там трапилось?

Я був у Щитні і знаю, що там трапилось,— відповів Ротгер.— А прибув я сюди не як якийсь посланець, а тільки тому, що мудрий і благочестивий комтур з Інсборка сказав мені: «Наш магістр любить побожного князя й вірить у його справедливість, а тому в той час, коли я поспішатиму до Мальборга, ти їдь у Мазовію й розкажи князеві про нашу кривду, наше зганьблення, наше нещастя. Звичайно, справедливий князь не похвалить порушника миру й жорстокого напасника, який пролив стільки християнської крові, немов він не слуга Христа, а слуга сатани».

І брат Ротгер почав розказувати все, що сталося в Щитні: як викликаний ними самими Юранд для того, щоб подивитись, чи дівчина, яку вони відбили у розбійників, не його дочка, замість подяки ошалів; як він убив Данфельда, брата Готфріда, англійця Х'юга, фон Брахта і двох шляхетних зброєносців, крім багатьох кнехтів; як вони, пам'ятаючи заповіді господні, не хотіли його вбивати, а заплутали в сітку, а він зброєю сам собі заподіяв страшних ран; як, зрештою, не тільки в замку, а й у місті деякі люди вночі, після бою, в завиванні хуртовини чули якийсь страшний регіт і голоси: «Наш Юранд! Кривдник хреста! Він проливає невинну кров! Наш Юранд!»

Вся розповідь, а особливо останні слова Хрестоносця справили на присутніх велике враження. Їх пойняв страх, чи не покликав Юранд справді на допомогу нечисту силу, і всі надовго замовкли. Але присутня на аудієнції княгиня, що носила в серці невгамовний жаль за любимою Данусею, звернулася до Ротгера з несподіваним запитанням:

—Ви кажете, рицарю, що відбили якусь дівчинунедоумка, гадаючи, що то Юрандова дочка, і тому викликали його до Щитна?

—Так, милостива пані,— відповів Ротгер.

— Як же ви могли так думати, коли в лісовому палаці бачили коло мене справжню Юрандівну?

Брат Ротгер збентежився, бо не передбачав такого запитання. Князь устав і втупив у хрестоносця суворий погляд, а Миколай з Длуголясу, Мрокота з Моцажева, Ясько з Ягельниці та інші мазовецькі рицарі одразу прискочили до ченця і грізними голосами почали навперебій питати:

—Як ви могли так подумати? Кажи, німче! Як це могло бути?

Але брат Ротгер уже опанував себе і сказав: — Ми, чепці, не дивимось на жінок. В лісовому палаці коло МИЛОСТИВОЇ княгині було чимало придворних пани, але котра з них була Юрандівна, ніхто з нас не знав.

Данфельд знав,— озвався Миколам з Длуголясу. — Він навіть розмовляв з нею на ловах.

Данфельд стоїть перед богом,—відказав Ротгер,— і скажу про нього тільки те, що другого дня після смерті на його труні знайшли розквітлі троянди, яких, зважаючи на зимовий час, не могла покласти людська рука.

На деякий час всі знову замовкли.

А звідки ви дізналися про викрадення Юрандівни? — запитав князь.

Сама безбожність і зухвалість вчинку зробила його відомим і тут, і в нас. Дізнавшись про це, ми відслужили подячний молебень, що з лісового палацу викрадена звичайна придворна, а не котресь із рідних дітей князівського подружжя.

—Але мені все-таки дивно, що ви могли якусь придуркувату дівчину прийняти за дочку Юранда.

На це брат Ротгер відповів:

Данфельд сказав так: «Сатана часто зраджує своїх слуг, то, може, він підмінив і Юрандівну».

В усякому разі розбійники як прості люди не могли підробити Калебового листа й печаті Юранда. Хто ж це міг зробити?

Злий дух.

І знов ніхто нічого не зміг на це відповісти.

А Ротгер.пильно подивився князеві в очі й промовив:

Скажу вам щиру правду, ці запитання для мене— гострий меч у груди, бо в них вчувається підозра й недовір'я. Але я, вірячи в справедливість божу і в силу правди, питаю вашу князівську милость: невже сам Юранд підозрівав нас у такому вчинку, а коли підозрівав, то чому, перш ніж ми викликали його до Щитна, шукав по всьому пограниччі розбійників, щоб викупити у них дочку?

Мабуть... правда! — сказав князь.— Хоч би ти й приховав що-небудь від людей, то від бога не приховаєш. Я підозрівав тебе спочатку, але потім... потім став думати інакше.

Отак світло правди перемагає темряву! — сказав Ротгер.

І переможним поглядом повів по залі, вирішивши, що в головах хрестоносців більше винахідливості й розуму, ніж у поляків, і що це плем'я завжди буде здобиччю й поживою Ордену як муха буває здобиччю й поживою павука.

І, облишивши попередню чемність, підійшов до князя й заговорив голосно й настирливо:

—Заплати нам, государю, за наші втрати, наші кривди, наші сльози й нашу кров! Цей виплодок пекла був твоїм підданим, отож в ім'я бога, від якого походить влада королів і князів, в ім'я справедливості й хреста, заплати нам за наші кривди і кров!

Князь подивився на нього здивовано:

Господи! — сказав він.— Чого ж ти хочеш? Якщо Юранд ошалів і пролив вашу кров, то невже я маю платити за його шаленство?

Він, государю, був твоїм підданим,— сказав хрестоносець,— у твоїм князівстві лежать його землі, його села та його городище, в якому він ув'язнював слуг Ордену; нехай же хоч ця маєтність, ці землі та це безбожне городище віднині стануть власністю Ордену.

Правда, це не буде гідною заплатою за пролиту шляхетну кров! Правда, вона не воскресить померлих, але, може, хоч частково пом'якшить гнів божий і зітре неславу, яка інакше заплямує все ваше князівство. О государю! Орден всюди має землі й замки, надані йому з ласки побожних християнських князів, тільки тут він не має в своєму володінні жодної п'яді землі. Нехай же наша кривда, що волає до бога про помсту, буде відшкодована хоч таким способом, аби ми могли сказати, що й тут живуть богобоязливі люди.

Почувши це, князь ще більше здивувався і після довгого мовчання відповів:

—Рани господні!.. А з чиєї ж ласки Орден сидить тут, як не з ласки моїх предків? Вам ще мало тих країв, земель і міст, які колись належали нам і нашій країні, а тепер належать вам? Ще ж жива десь Юрандова дочка, бо ніхто нам про її смерть не казав, а ви вже хочете загарбати сирітське придане й сирітським хлібом відшкодувати Свої кривди?

— Государю, ти визнаєш кривди,— сказав Ротгер,— то заплати ж за них так, як тобі підкаже твоє князівське сумління і твоя справедлива душа.

Він знову зрадів'у душі, подумавши: «Тепер вони не тільки не скаржитимуться, а ще подумають, як би їм самим умити руки та викрутитися з цієї справи. Ніхто вже нам нічого не закине, і наша слава залишиться незаплямовапою, як білий орденський плащ».

В цей час несподівано озвався старий Миколай з Длуголясу:

—Обвинувачують вас у зажерливості і, бог його знає, чи не слушно, бо от і в цій справі ви більше турбуєтесь про зиск, ніж про честь Ордену.

—Це правда! — хором відповіли мазовецькі рицарі.

А хрестоносець ступив кілька кроків наперед, пиховито задер голову і, міряючи їх погордливим поглядом, сказав:

—Я прибув сюди не як посол, а як свідок справи і орденський рицар, тому готовий до останнього подиху боронити власною кров'ю честь Ордену!.. А коли б хтось, всупереч тому, що говорив сам Юранд, насмілився підозрівати Орден в співучасті у викраденні його дочки,— той нехай підійме оцю рицарську запоруку і здасться на суд божий!

Сказавши це, він кинув перед ними на підлогу рицарську рукавичку, а мазовецькі рицарі стояли в глухому мовчанні, бо хоч не один з них готовий був вищербити меча на карку хрестоносця, але вони боялися суду божого. Ні для кого не була таємницею заява Юранда про те, що не орденські рицарі викрали його дочку, тому кожен в душі усвідомлював їх слушність і вважав, що перемогу здобуде Ротгер.