Воістину,— одказав Ротгер,— вашими устами говорить розум і досвід. Якби ми звалили провину на самого Данфельда, злі вчинки його однак обернулися б проти Ордену, потім проти нас усіх, проти капітулу й самого магістра. А так виявиться, що ми не винні, і все спаде на Юранда, на польську лють і на їх зв'язок з нечистою силою...

—І нехай тоді нас судить, хто хоче: чи папа, чи римський імператор!

—Так!

Вони на хвилину замовкли, потім брат Ротгер спитав:

То що ж робити з Юрандівною? — Подумаймо.

Віддайте її мені.

Зігфрід подивився на Ротгера й відповів:

—Ні! Слухай, молодий брате! Коли йдеться про справи Ордену, не потурайте ні воїнові, ні жінці, але не потурайте й самим собі. Данфельда скарала рука господня, бо він хотів не тільки помститися за кривди Ордену, а й задовольнити свою хтивість.

— Погано ви про мене думаєте! — сказав Ротгер,

—Не потурайте собі,—перебив його Зігфрід,—бо ослабнуть і зніжаться наші душі й тіла, і той жорстокий народ колись так надавить коліном на ваші груди, що ви більше не встанете.

І він втретє похмуро сперся головою на руки, але, видно, розмовляв тільки з своїм сумлінням і думав тільки про себе, бо через деякий час сказав:

—І на мені тяжить багато людської крові, багато мук, багато сліз... І я, коли йшлося про справи Ордену і коли знав, що самою силою нічого здолати не зможу, не вагався вдаватись до інших способів. Але коли стану перед господом, якого шаную і люблю, скажу йому: «Я робив це для Ордену, а собі залишив тільки страждання».

Він ухопився руками за скроні, звів очі вгору й вигукнув:

—Зречіться втіх і розпусти, загартуйте ваші тіла й серця, бо я бачу в повітрі пір'я білого орла і його пазури, почервонілі від крові хрестоносців...

Далі мову йому перебив такий страшенний порив вітру, що вікно вгорі над галереєю з грюкотом розчинилося, і весь зал сповнився виттям, свистом хуртовини і снігом.

—В ім'я духа світлості! Яка страшна ніч! — сказав старий хрестоносець.

— Ніч нечистої сили.— відповів Ротгер.— Але чому, пане, замість: «В ім'я боже», ви кажете: «В ім'я Духа світлості»?

Дух світлості — то бог,— відповів старий, а потім, наче для того, щоб змінити розмову, спитав:

А над тілом Данфельда моляться священики?

Моляться...

Господи, помилуй його!

І вони обидва замовкли. Потім Ротгер покликав слуг ї наказав їм зачинити вікно та поправити смолоскипи, а коли вони пішли, сказав:

Що ви зробите з Юрандівною? Заберете її відціля до Інсборка?

Заберу її до Інсборка і зроблю з нею те, чого вимагатиме користь Ордену.

А що я маю робити?

Чи є у тебе в душі відвага?

Що ж я такого зробив, що ви сумніваєтесь?.

Я не сумніваюся, бо знаю тебе, а за твою мужність люблю тебе більше, ніж будь-кого іншого в світі. Тоді їдь до двору мазовецького князя й розкажи йому все, що тут сталося, так, як ми з тобою договорились.

Я повинен іти на певну смерть?

Якщо твоя смерть буде на славу хреста й Ордену, то мусиш це зробити. Але ні! Тебе не жде смерть. Вони не чинить гостям кривди: хіба, може, хто захоче викликати тебе на бій, як зробив отой молодий рицар, котрий викликав нас усіх... Він або хтось інший, але це ж не страшно...

Дай то боже! Але все-таки вони можуть схопити мене й посадити в підземелля.

Не зроблять вони цього. Пам'ятай, що у князя є лист від Юранда, а крім того, ти ж поїдеш на нього скаржитись. Розкажеш усе, що він наробив у Щитні, й тобі повірять... Ми ж перші дали йому знати, що є якась дівка, перші запросили його, щоб прибув і побачив її, а він приїхав, ошалів, убив комтура й побив наших людей. Так будеш говорити, і що вони тобі на це скажуть? Звичайно, звістка про смерть Данфельда розійдеться по всій Мазовії, і тоді вони не будуть скаржитись. Юрандівну, очевидно, шукатимуть, та коли сам Юранд писав, що вона не у нас, то й підозра впаде не на нас. Треба відвагою затулити їм пащеки, тоді вони подумають, що коли б ми були винні, то ніхто з нас не наважився б приїхати.

Це правда. Після похорону Данфельда відразу ж вирушу в дорогу.

Нехай тебе бог благословить, синку! Коли ми зробимо все як слід, тоді вони не тільки не затримають тебе, а ще й зречуться Юранда; щоб ми не могли сказати: ось вони що з нами роблять!

—І так треба скаржитись при всіх дворах.

Великий шпитальний простежить за цим і для користі Ордену, І як родич Данфельда.

Так... А коли цей спиховський диявол виживе і вийде на волю?..

Хоч би він і вийшов на волю, однак ніколи не вимовить жодного слова скарги на Орден.

Потім він став ще навчати Ротгера, що треба говорити й чого вимагати при мазовецькому дворі.

Чутка про подію в Щитні дійшла, однак, до Варшави раніш, ніж туди прибув Ротгер, і викликала там здивування і тривогу. Ні сам князь, ні придворні не могли збагнути, що сталося. Ще недавно, саме коли Миколай з Длуголясу збирався їхати до Мальборга з князьовим листом, в якому той гірко скаржився на викрадення Данусі свавільними приграничними комтурами і майже з погрозою вимагав повернути її назад, надійшов лист від дідича із Спихова, в якому сповіщалося, що дочку його викрали не хрестоносці, а звичайні приграничні розбійники, і що вона незабаром буде звільнена за викуп. Через це посол не виїхав, бо нікому й на думку це спадало, щоб хрестоносці могли змусити Юранда написати такого листа під загрозою вбивства його дочки. Трудно було зрозуміти цю подію ще й тому, що приграничні харцизяки, як князівські, так і орденські піддані, взагалі нападали одні на одних влітку, а не зимою, коли сніг міг виказати їхні сліди. Нападали вони також переважно на купців або чинили грабунки по селах, хапаючи людей та їхню худобу, але щоб вони насмілились зачепити самого князя й викрасти його вихованку, до того ж дочку могутнього рицаря, якого всі боялись,— це було просто неймовірно. На всі ці та інші сумніви відповідав лист Юранда з його власною печаттю, цього разу привезений чоловіком, про якого знали, що він із Спихова; в зв'язку з цим відпали всі підозріння, але князь так розгнівався, як ніколи раніш, і наказав виловити харцизів по всій границі свого князівства, а також закликав полоцького князя зробити те саме й нещадно карати зухвальців.

Саме в цей час і надійшла звістка про те, що сталося в Щитні.

Переходячи з уст до уст, вона подесятерилась. Розказували, ніби Юранд, прибувши до замка з п'ятьма спільниками, вдерся в відчинену браму і вчинив таку різанину, що з цілої залоги мало хто залишився живий; ніби хрестоносці мусили посилати по допомогу до найближчих замків, скликати рицарство та озброєні загони піших людей, які аж після дводенної облоги спромоглися вдертися до замка і знищити Юранда з його товаришами. Казали також, що тепер це військо, мабуть, перейде границю і неминуче розпочнеться велика війна. Знаючи, наскільки великому магістрові було важливо, щоб в разі війни з польським королем обидва мазовецькі князівства лишились осторонь, князь не вірив цим чуткам, бо добре розумів, що коли б хрестоносці почали війну З ним чи з Земовітом плоцьким, ніяка людська сила не стримала б поляків з королівства, а магістр боявся цієї війни, Він знав, що війна має бути, але прагнув відтягти її, по перше, через свою миролюбну вдачу, а по-друге, через те, що для боротьби з могутнім Ягеллом треба було приготувати такі сили, яких Орден досі ніколи не виставляв, а заразом треба було забезпечити собі допомогу князів і рицарства не тільки Німеччини, а й цілого Заходу.

Отже, князь не боявся війни, проте хотів знати, що сталося, що йому думати про подію в Щитні, про зникнення Данусі і про всі ті чутки, які надходили з пограниччя. І хоч він ненавидів хрестоносців, але зрадів, коли одного дня капітан лучників доповів, що приїхав орденський рицар і просить аудієнції.

Князь прийняв його гордовито, і хоч одразу впізнав, що це один з тих братів, котрі були в лісовому палаці, удав, що не пам'ятає його, і запитав, хто він такий, звідкіля прибув і що йому в Варшаві потрібно.