Я гадаю, що ти знаєш рицарські обов'язки і з честю носитимеш ці ознаки. Поки твого життя, мусиш служити нашому спасителеві й боротися з дияволом. Ти мусиш бути вірний земному помазаникові, уникати несправедливої війни і боронити безвинних від утисків, в чому хай поможе тобі бог і його святі муки!

Амінь! — сказав ксьондз Вишонек.

Князь устав, перехрестив Збишка й наостанці додав:

—А як видужаєш, то приїжджай просто до Цеханова, куди я викличу і Юранда.

Через три дні приїхала послана хрестоносцями жінка з герцинським бальзамом, а разом з нею прибув капітан лучників із Щитна з листом, підписаним братами та скріпленим печаттю Данфельда, в якому хрестоносці закликали в свідки небо й землю за ті кривди, що спіткали їх у Мазовії, і під загрозою божої помсти вимагали кари за вбивство «улюбленого товариша і гостя». До скарги Данфельд додав ще й листа від себе особисто, в якому смиренно, а разом з тим погрозливо допоминався винагороди за вчинене йому тяжке каліцтво та смертної кари чехові. Князь перед очима капітана порвав листа, кинув йому під ноги і сказав:

Магістр прислав сюди отих псявір, щоб задобрити мене, а вони розгнівили. Перекажи ж їм від мене, що вони самі вбили свого гостя та ще хотіли вбити й слугу-чеха. Про все це я напишу магістрові і додам: коли він хоче, щоб в разі війни з краківським королем я Залишався осторонь, то нехай вибирає інших послів.

Милостивий пане,— відповів капітан,— чи тільки таку відповідь мушу я переказати могутнім і побожним братам?

Якщо цього мало; то можеш додати, що я вважаю їх за псявір, а не за справжніх рицарів.

На цьому прийом і закінчився. Капітан поїхав, бо того ж дня і князь виїхав до Цеханова. Залишилася тільки «сестра» з бальзамом, якого недовірливий ксьондз Вишонек не хотів уживати, тим більше, що хворий минулої ночі спав добре, і хоча він прокинувся вранці слабосилим, але вже без гарячки. Коли князь виїхав, сестра зараз же послала одного з слуг назад у Щитно нібито за новими ліками — «яйцями василіска», які, вона казала, повертають силу навіть конаючим, а сама стала тинятись по кімнатах, тиха, покірна, з одною сухою рукою, одягнена хоч і в світську, але пошиту на чернечий кшталт одежу, з чотками й невеличкою прочанською тиквою при поясі. Добре розмовляючи польською мовою, вона з великою уважністю розпитувала слуг про Збишка й Данусю, якій принагідно подарувала ієріхонську троянду, а другого дня, коли Збишко спав, а дівчина сиділа в їдальні, вона підійшла до неї і сказала:

— Хай вас бог благословить, панянко. Цієї ночі, після молитви, мені приснилося, що в сніговій заметілі до вас ішло два рицарі, але один дійшов першим і обвинув вас білим плащем, а другий сказав: «Бачу тільки сніг, а її нема», і вернувся назад.

Дануся, якій хотілося спати, одразу з цікавістю розплющила свої голубі очі й спитала:

— А що це означає?

—Це означає, що вас доб'ється той, хто найбільше любить.

—Збишко! — відповіла дівчина,

—Не знаю, бо обличчя його не бачила, бачила тільки білий плащ, а потім одразу прокинулась, бо господь Ісус щоночі насилає на мене біль в ногах, а руку мені й зовсім одібрало.

— Чому ж вам не допоміг той бальзам?

— Не поможе мені, панянко, й бальзам, бо то кара за мій тяжкий гріх, а як хочете знати, то розкажу.

Дануся кивнула головою, що хоче знати, і сестра стала розказувати:

—Є в Ордені й служки, і жінки, які хоч і не дають обітниць і навіть можуть виходити заміж, проте з наказу братів повинні виконувати всілякі доручення Ордену. Та, котра здобудеться на таку честь і благодать, дістає від брата-рицаря побожний поцілунок на знак того, що віднині має служити Орденові словом і ділом. Ох, панянко! І мені судилась ця велика благодать, але, в гріховному засліпленні, замість прийняти поцілунок з побожністю, я вчинила тяжкий гріх і тепер терплю за нього кару.

— Що ж ви таке вчинили?

—Брат Данфельд прийшов до мене й по-чернечому поцілував, а я гадала, що він сваволить, і підняла на нього безбожну руку.

Тут сестра почала бити себе в груди й кілька разів повторила:

Боже, будь милостивий до мене грішної!

І що ж сталося? — спитала Дануся.

— Мені одразу одібрало руку, і з того часу я стала калікою. Була я тоді молода й дурна, нічого не знала, а проте мене спіткала кара. Бо коли б навіть жінці здавалося, що брат-чернець хоче вчинити щось лихе, то й тоді вона повинна здатися на ласку божу і не противитись, бо хто противиться Орденові або хрестоносцеві, того бог покарає...

Дануся слухала все це з прикрістю і страхом, а сестра знову почала зітхати і скаржитись.

Я й тепер ще не стара,— казала вона, — мені лише тридцять років, але бог разом з рукою одібрав у мене молодість і вроду.

Коли б не рука, — відповіла Дануся, — то вам, ще можна було б не нарікати...

Після цього настало мовчання. Раптом, сестра, немов щось пригадавши, сказала:

Снилось мені, що вас якийсь рицар на снігу завинув у білий плащ. Може, то був хрестоносець? Адже вони також носять білі плащі.

Не потрібні мені ні хрестоносці, ні їхні плащі,— відповіла дівчина.

Дальшу розмову перебив ксьондз Вишонек, який увійшов до їдальні, кивнув до Данусі і сказав:

—Дякуй богові і йди до Збишка! Він прокинувся і просить їсти, йому набагато легше.

Так воно й було насправді. Збишкові полегшало, і ксьондз Вишонек майже не мав сумніву, що він одужає, коли раптом несподівана подія порушила всі надії й розрахунки. До княгині від Юранда прибули посланці з листом і привезли дуже лихі й страшні вісті. В Спихові згоріла частина городища, а самого Юранда під час пожежі придушило палаючою балкою. Ксьондз Калеб, який писав від його імені листа, повідомляв, правда, що Юранд, можливо, видужає, але що іскри та жар дуже пошкодили його єдине око, і він бачить дедалі гірше — йому загрожує неминуча сліпота.

Через те Юранд просив дочку якнайшвидше приїхати до Спихова, щоб побачитися з нею, поки остаточно не осліп. Він казав також, що відтепер вона мусить залишитись біля нього, бо коли навіть кожен сліпий жебрак має поводатаря, то чого б йому бути позбавленим цієї останньої втіхи і вмирати серед чужих людей? В листі висловлювалась щира подяка княгині, яка виховувала дівчину, як рідну дочку, а наприкінці Юранд обіцяв, що, навіть сліпий, він ще раз приїде до Варшави, щоб подякувати княгині за ласку й попросити надалі опікуватися Данусею.

Коли ксьондз Вишонек прочитав княгині листа, вона деякий час не могла вимовити й слова. Княгиня мала надію, що Юранд, який разів п'ять або шість на рік навідував дочку, приїде до неї на різдвяні святки, і вони з князем Янушем зможуть прихилити його до Збишка й добитися згоди на весілля. Тимчасом цей лист не тільки порушував її заміри, але й позбавляв її Данусі, котру вена любила так само, як своїх рідних дітей. Їй спало на думку, що Юранд може віддати Данусю за котрогось із сусідів, щоб прожити останні дні серед рідні. Про те, щоб Збишко міг їхати до Спихова, нічого було й думати, бо ребра його тільки-но почали зростатись, та й хто його знає, як би його прийняли в Спихові? Княгиня знала, що Юранд свого часу рішуче відмовився віддати за нього Данусю, а їй самій сказав, ніби не згодився на їх шлюб з якихось таємничих причин. Дуже стурбована, вона звеліла покликати до себе старшого з.-поміж присланих людей, щоб розпитати про спиховське нещастя, а разом з тим що-небудь дізнатись про заміри Юранда.

Вона дуже здивувалась, коли на її виклик з'явився не старий Толіма, який носив за Юрандом щит і звичайно, приїжджав разом з ним. Але невідомий пояснив, що Толіма, жорстоко поранений в останній-сутичці з німцями, тепер бореться з смертю в Спихові, а тяжко хворий Юранд просить, щоб дочка повернулась якнайшвидше, бо бачить він щораз гірше, а за кілька днів може, й зовсім осліпнути. Посланець дуже просив дозволу везти дівчину одразу, як тільки відпочинуть коні. Але був уже вечір, і княгиня рішуче заперечила: вона боялась-завдати тяжкого удару Збишкові й Данусі, та й сама страхалася раптової розлуки.