Аж коло границі Данфельд розплющив очі і здивовано став роздивлятись навкруги.

—Ну, як ви себе почуваєте? — спитав Леве.

Не відчуваю болю, але не відчуваю й руки, — відповів Данфельд.

Бо вона затерпла на морозі — через те й не болить. У теплій хаті біль повернеться. А поки що дякуйте богові, що вам хоч на хвилину полегшало.

Ротгер і Готфрід зараз же під'їхали до саней.

Сталося нещастя, — сказав перший, — що тепер буде?

Скажемо, що зброєносець убив де Фурсі, — кволим голосом відповів Данфельд.

Новий їх злочин, і винуватець відомий! — додав Ротгер.

Тимчасом чех помчав прямо до лісового княжого дому; він ще застав князя і розказав йому першому, що сталося. На щастя, знайшлися придворні, котрі бачили, як чех виїжджав без зброї. Один з них навіть жартома був гукнув йому на дорогу, щоб він узяв хоч якунебудь залізяку, бо інакше німці дадуть йому духу, але чех, боячись, щоб рицарі тимчасом не переїхали границі, як стояв, скочив на коня лише в кожусі й поскакав за ними. Ці свідчення розвіяли всякий сумнів князя щодо того, хто міг бути вбивцею де Фурсі, і викликав у нього таке роздратування й гнів, що в першу хвилину він хотів вислати за хрестоносцями погоню, аби одіслати їх закованих у ланцюги великому магістрові, для покарання. Потім він зміркував, що погоня вже однак не змогла б догнати рицарів, і сказав:

—Все-таки я надішлю листа до магістра, щоб він знав, що вони тут виробляють. Погані справи тепер в Ордені. Колись у них був суворий послух, а тепер кожен комтур робить, що йому заманеться.

Князь трохи помовчав, а потім знову звернувся до придворних:

Одного я не можу збагнути — нащо вони вбили гостя. І якби цей слуга поїхав не беззбройним, я міг би запідозрити його.

Еге,— сказав ксьондз Вишонек,— нащо б зброєносцеві вбивати рицаря, якого він перед цим ніколи не бачив, а по-друге, хоч би у нього й була зброя, то як же він міг напасти на п'ятьох рицарів і їх збройну обслугу?

Це правда,— сказав князь. — Мабуть, цей гість у чомусь їм противився або, може, не хотів брехати так, як їм треба було, бо я ще тут помітив, як вони підморгували йому, аби сказав, що Юранд напав перший.

А Мрокота з Моцажева промовив:

Хвацький цей чех, коли викрутив руку тому псові Данфельду.

Казав, ніби чув, як у німця хруснули кістки,— відповів князь.— Коли згадати, як він у бору розвалив турові голову, то можна повірити, що так воно й було! Видно, і пан, і слуга — хлопці хоч куди. Якби не Збишко, був би тур кинувся на коней. І лотарінжець, і він багато зробили для врятування княгині...

Певно, що хлопець хоч куди,— повторив ксьондз Вишонек.— От і тепер ледве дихає, а за Юранда оступився і тих викликав... Отакого Юрандові зятя й треба.

Щось Юранд у Кракові інакше думав, але тепер, мабуть, не буде противитись,— сказав князь.

Бог дасть, все буде гаразд,— озвалася княгиня, яка тільки що увійшла й почула кінець розмови.— Не може тепер Юранд противитись, аби тільки господь повернув Збишкові здоров'я. Ну, і від нас йому має бути нагорода.

Найкраща нагорода для нього буде Дануся, і я так думаю, що він її таки дістане, бо коли вже жіноцтво на чомусь наполяже, то проти нього й сам Юранд нічого не вдіє.

— А хіба я не по-справедливості наполягаю? — запитала княгиня.—Якби Збишко був легковажний, тоді я нічого й не казала б, але другого такого вірного й на світі нема. І дівчина теж. На крок від нього не одходить, по лиці гладить, а він до неї болісно усміхається. Я сама часом аж заплачу! Правду кажу!.. Такому коханню варто помогти, бо й матір божа з радістю дивиться на людське щастя.

Як буде божа воля,— сказав князь,—то буде й щастя. А коли казати правду, то йому через ту дівчину мало голови не зітнули, а тепер от тур його потовк.

Не кажи, що «через неї»! — швидко вигукнула княгиня.— Бо не хто інший як Дануська його в Кракові врятувала.

Це правда. Але якби не вона, то Збишко не напав би на Ліхтенштейна, щоб здерти у нього з голови пір'я, та й за Лорша так охоче голови не підставив би. А щодо нагороди, то я вже сказав, що вона належить їм обом, і в Цеханові я про це подумаю.

Нічого Збишко так не хотів би, як рицарського паса й золотих острог.

Князь добродушно усміхнувся й відповів:

—То нехай же дівчина їх йому занесе, а коли він одужає, тоді ми потурбуємось, щоб усе було зроблено згідно з звичаєм. Нехай одразу занесе йому, бо несподівана радість — найкращі ліки!

Почувши це, княгиня обняла князя в присутності придворних і кілька разів поцілувала в руку, а він, усе ще усміхаючись, сказав:

—Бачите... Ну, добре діло спало тобі на думку! Виходить, дух святий приділив якусь крихту розуму й жінкам! Клич же зараз дівчину.

—Данусько! Данусько! — гукнула княгиня.

За хвилину в дверях бічної кімнати показалася Дануся з червоними від безсоння очима і з близнюкамигорнятами, повними паруючої каші, якою ксьондз Вишонек обкладав поламані кості Збишка і яку варила одна літня придворна жінка.

—Іди-но сюди, сирітко! — сказав князь Януш. — Постав близнюки й підійди.

Вона наблизилась трохи несміливо, бо завжди ніяковіла перед князем. А він ласкаво пригорнув її, погладив по обличчю і сказав:

— Що, дівчино, спіткало тебе лихо, га?

Та ще й яке! — відповіла Дануся.

І, маючи смуток в серці, а сльози напоготові, вона одразу почала плакати, але тихенько, щоб не образити князя; а він знову спитав:

Чого ж ти плачеш?

Бо Збишко хворий,—відповіла, прикладаючи кулачки до очей.

Не бійся, нічого з ним не станеться. Правда, отче Вишонеку?

Божа воля така, що йому ближче до шлюбу, ніж до труни,— відповів добрий ксьондз Вишонек.

А князь сказав:

Зажди-но! Зараз я дам йому ліки, від яких йому полегшає або він і зовсім одужає.

Бальзам хрестоносці прислали? — вигукнула Дануся, однімаючи від очей руки.

Тим, що пришлють хрестоносці, краще змасти собаку, а не молодого рицаря, якого ти любиш. Я тобі дам щось інше. Побіжіть котра-небудь до комори та принесіть мені остроги й паса.

Коли їх принесли, князь сказав Данусі:

—Бери, неси Збишкові і скажи йому, що віднині він пасований. Якщо помре, то стане перед богом як miles cinctus, а як ні, то закінчимо обряд в Цеханові або в Варшаві.

Почувши це, Дануся насамперед вклонилась князеві в ноги, потім вхопила в одну руку рицарські ознаки, а в другу близнюки з кашею і побігла до кімнати, в якій лежав Збишко. Щоб побачити їхню радість, княгиня пішла за нею.

Збишко був тяжко хворий, але, побачивши Данусю, повернув до неї бліде від болю обличчя й запитав:

— А чех, моя ягідко, повернувся?

—Що там чех! — відповіла дівчина.— Я принесла тобі кращу новину. Князь пасував тебе рицарем і ось що тобі послав.

Сказавши це, вона поклала перед ним пас і золоті остроги. Бліде Збиткове обличчя спалахнуло радістю і здивуванням; він глянув на Данусю, потім на ознаки, далі приплющив очі й почав повторювати:

—Як же це він міг мене пасувати рицарем?

А коли в ту мить увійшла княгиня, Збишко трохи підвівся на ліктях, став їй дякувати й перепрошувати, що не може вклонитися їй в ноги, бо враз догадався, що саме їй має завдячувати своїм щастям. Але вона сказала йому лежати спокійно і власними руками допомогла Данусі знов покласти його голову на подушку, Тимчасом зайшов князь, а з ним ксьондз Вишонек, Мрокота й кілька інших, придворних. Князь Януш здалека дав знак рукою, щоб Збишко не ворушився, потім сів коло ліжка і сказав:

— Бачите! Люди не повинні дивуватися, що за мужні й доблесні вчинки буває нагорода, бо коли б доброчесність залишалась без заплати, то й несправедливість людська ходила б по світі безкарно. А тому що ти не шкодував життя й ціною свого здоров'я позбавив нас тяжкого горя, дозволяємо тобі підперізуватись рицарським пасом і віднині ходити в сяйві честі і слави. — Милостивий пане,— відповів Збишко,— я б і десять разів не пошкодував життя...

Але більше він не міг нічого сказати — і через хвилювання, і через те, що княгиня затулила йому рота рукою, бо ксьондз Вишонек заборонив йому розмовляти; А князь говорив далі: