Побачивши Мацька, що в'їхав на возі в двір, Зих швиденько рушив до нього, а абат, очевидно зважаючи на свій духовний сан, залишився на місці, тільки почав щось говорити до своїх кліриків, яких ще кілька вийшло з відчинених дверей дому. Збишко і Зих попід руки привели кволого ще Мацька до призьби.

Я ще не зовсім вичуняв,— сказав Мацько, цілуючи абата в руку,— але приїхав, щоб поклонитись вам, моєму добродієві, подякувати за господарювання в Богданці і попросити вашого благословення, яке грішній людині найпотрібніше.

Я чув, що нам полегшало,— сказав абат, стискаючи його за голову,— і що ви дали обітницю відбути прощу до гробу нашої небіжчиці королеви.

Бо не знав, до якого святого звернутись, тому й звернувся до неї.

І добре зробили! — з запалом вигукнув абат.— Вона ліпша за інших, і нехай би хтось спробував їй позаздрити!

І в одну мить обличчя абата спалахнуло гнівом, щоки почервоніли, очі почали іскритись.

Присутні знали його запальну вдачу, тому Зих засміявся й вигукнув:

—Бий, хто в бога вірує!

Абат шумно віддихався, обвів очима присутніх, потім сам засміявся так само несподівано, як недавно раптом вибухнув гнівом, і, глянувши на Збишка, спитав:

—Оце ваш небіж і мій родич?

Збишко нахилився й поцілував його в руку, — Бачив його ще малим; тепер не впізнав би, — сказав абат.— Ану покажись!

І він почав оглядати його з ніг до голови бистрими очима, нарешті сказав:

—Надто вродливий! Панна, а не рицар! Мацько відповів на це:

Брали цю панну німці в танець, та тільки котрий взяв, так одразу й простягнувся і вже не встав.

І самостріл без корби натягає! — вигукнула раптом Ягенка.

Абат обернувся до неї:

—А ти чого тут?

Вона так почервоніла, що аж шия та вуха їй запашіли, і, страшенно збентежена, відповіла:

—Бо бачила...

— Стережись, щоб він тебе ненароком не встрелив, а то дев'ять місяців доведеться лікуватись.

Піснярі, прочанин і клірики вибухнули на ці слова

дружнім гучним сміхом, від якого Ягенка остаточно сторопіла, так що абат пожалів її і, піднявши руку, показав на широчезний рукав своєї ряси.

—Сховайся, дівчино,— сказав він,— бо в тебе кров із лиць бризне.

Тимчасом Зих посадовив Мацька на лаві і сказав Ягенці принести вина. Ягенка відразу ж побігла. Абат втупився очима в Збишка й заговорив:

—Ну, годі жартувати! Я прирівняв тебе до дівки не для того, щоб осоромити, а задля твоєї вроди, якій могла б позаздрити не одна дівчина. Але бачу, що ти хлопець хоч куди! Чув я і про твої діла під Вільною, і про фризів, і про Краків. Розказував мені Зих про все — розумієш?..

Він пильно подивився Збишкові в очі, потім заговорив знову:

—Якщо ти заприсягнув на три павиних чуби, то шукай їх! Це похвальний і вгодний богу вчинок — переслідувати ворогів нашого народу... Але коли ти дав і ще якусь обітницю, то знай, що я можу тебе від неї звільнити, бо маю на те силу.

—Еге! — сказав Збишко.— Якщо чоловік в душі своїй обіцяв господу Ісусу, то яка ж сила може його від того звільнити?

Почувши це, Мацько з осторогою глянув на абата, але той, видно, був у прекрасному настрої, бо замість вибухнути гнівом, весело погрозив Збишкові пальцем і сказав:

Ач, який мудрагель! Гляди, щоб з тобою не трапилось так, як з німцем Бейгардом.

А що з ним трапилось? — спитав Збишко.

А те, що спалили його на вогнищі.

За що?

— За те, що базікав, ніби світська людина здатна так само збагнути таємниці господні, як і духовна.

Суворо ж його покарали!

Але слушно! — гримнув абат. — Бо це блюзнірство проти святого духа. Що ж ви собі думаєте? Хіба може світська людина щось зрозуміти з божих таємниць?

Ніяк не може! — дружним хором озвалися мандрівні клірики.

А ви, шпільмани сидіть тихо! — сказав абат.— Бо ви теж ніякі не духовні, хоч і бриті у вас голови.

— Ми вже не шпільмани, не голодранці, а придворні вашої милості,— відповів один з них, в той же час заглядаючи до великої коновки, від якої здалека йшов Дух солоду і хмелю.

Дивіться-но!.. Говорить, немов з бочки! — вигукнув абат.— Гей, ти, патлатий! Чого ти в коновку заглядаєш? Латини там на дні не знайдеш.

Я не латини шукаю, а пива, та от не можу його знайти.

Абат звернувся до Збишка, який здивовано спостерігав цих придворних, і сказав:

—Все це clerici scholares, хоч кожен з них радий, би покинути книжку, а схопити лютню й тягатися з нею по світі. Я прихистив їх і годую, що ж маю робити? Нероби вони й волоцюги страшенні але вміють співати і трохи закуштували служби божої, отож маю від них при костьолі користь, а коли треба, то й оборону, бо декотрі з них хоробрі хлопці! А оцей прочанин балакає, ніби побував у святій землі, але марно питати його про які-небудь моря чи країни, бо він навіть не знає; як зветься грецький імператор та в якому місті він живе.

Я знав,— хрипким голосом відповів прочанин,— та як напала мене пропасниця на Дунаї, так усе з мене й витрясла.

Мене найбільше дивують мечі,— сказав Збишко,— ба я ніколи не бачив їх у мандрівних кліриків.

Їм дозволяється,— сказав абат,— вони не висвячені, а що я ношу меч при боці, то це не диво. Рік тому я викликав на герць Вілька з Бжозової за оті бори, що ви ними проїжджали в Богданець. Але Вільк не вийшов...

Як же він міг проти духовної особи вийти? — перебив Зих.

Абат спалахнув і, вдаривши кулаком об стіл, закричав:

—Коли я при зброї, то я не абат, а шляхтич!.. А він не вийшов, бо хотів уночі напасти на мене з своїми слугами в Тульчі. Ось чому я ношу меч при боці!.. Omnes leges, omniaque iura vim vi repellere cunctisque sese defensare permittunt. Ось чому і їм дав мечі.

Почувши латину, Зих, Мацько і Збишко примовкли і схилили голови перед мудрістю абата, хоч ніхто з них не зрозумів жодного слова. А абат ще деякий час поглядав навколо гнівними очима і, нарешті, сказав:

—Хто його знає, чи не нападе він на мене й тут?

Овва! Нехай тільки спробує! — загукали мандрівні клірики, хапаючись за руків'я мечів.

Та нехай би й напав! Бо щось мені вже нудно без бійки.

Не зробить він цього,— сказав Зих,— швидше приїде з поклоном і миром. Від борів він уже відмовився, а йдеться йому про сина... Знаєте!.. Але не буде так, як він хоче!..

Тимчасом абат заспокоївся і сказав:

—Я бачив молодого Вілька, як він пив з Чтаном у кшеснянській корчмі. Вони не впізнали нас у темряві і все балакали про Ягенку.

Тут він звернувся до Збишка:

—І про тебе.

— А чого вони від мене хотіли?

—Вони від тебе нічого не хотіли, тільки не подобається їм, що є поблизу Згожелиць третій. Тоді Чтан каже до Вілька: «От я йому видублю шкуру, то він не буде такий гарний». А Вільк відповідає: «Може, він нас злякається, а як ні, то я йому вмить маслаки поламаю!» А потім почали запевняти один одного, що ти їх злякаєшся.

Почувши це, Мацько глянув на Зиха, а Зих на Мацька, й обличчя їм стали хитрі й радісні. Ніхто з них не був певний, чи абат справді чув таку розмову, чи вигадав її тільки для того, щоб під'юджити Збишка; зате вони обидва, а особливо Мацько, який добре знав Збишка, зрозуміли, що не було на світі кращого способу наблизити Збишка до Ягенки.

А абат, немов навмисне, додав:

—І, правду кажучи, вони таки хоробрі хлопці!.. Збишко нічим не виявив, що це його обходить, тільки почав розпитувати Зиха якимось не своїм голосом:

Завтра неділя?

Неділя.

Ви поїдете до костьолу на месу?

Атож!..

Куди? В Кшесню?

Туди найближче. Куди ж нам ще їхати?

Ну, то й гаразд!

Наздогнавши Зиха і Ягенку, що їхали в Кшесню разом з абатом та його кліриками, Збишко приєднався до них,— йому хотілось довести абатові, що він не боїться ні Вілька з Бжозової, ні Чтана з Рогова й не думає від них ховатись, його в першу мить знову здивувала врода Ягенки, бо хоч він бачив її не раз і в Згожелицях, і в Богданці гарно вбрану для гостей, але ніколи —так пишно, як тепер прибралась до костьолу. На ній була з червоного сукна накидка, підбита горностаями, червоні рукавички, на голові — вишитий золотом каптурик, з-під якого на плечі спускалися дві коси. Вона тепер сиділа на коні не по-чоловічому, а на високому сідлі з бильцями й ослінчиком під ноги, що ледве виглядали з-під довгої, викладеної рівними зборками спідниці. Зихові, який дозволяв дівчині ходити вдома в кожусі і ялових чоботях, йшлося про те, щоб біля костьолу кожен бачив, що приїхала не дочка якогось там сірого влодики або сверцялки, а панна з багатого рицарського роду. Для цього її коня вели два підлітки, одягнені в вузькі штани й широкі куртки з буфами, що їх носили звичайно пажі. Позаду їхало четверо слуг, а з ними абатові клірики з мечами та лютнями, на пасах. Збишко зачудувався всім цим видовищем, особливо Ягенкою, що схожа була на картинку, та абатом, який в пурпуровому одязі з широчезними рукавами здавався йому якимсь мандрівним князем. Найскромніше одягнений був Зих, який дбав про показність для інших, а для себе —тільки про веселощі та співи.