Раптом вона вдарила себе долонями по стегнах.

—Ой! Забула на вербі стріли. Зажди мене тут!

І перш ніж він встиг сказати, що сам піде за ними, Ягенка, мов сарна, зірвалася з місця і зникла з очей.

Збишко ждав та й ждав її і нарешті став дивуватись, чого її так довго нема.

—Мабуть, погубила стріли й шукає їх,— сказав він сам до себе.— Піду-но подивлюсь, чи не сталося чого з нею...

Але не встиг він ступити кілька кроків, як дівчина з'явилась перед ним з самострілом в руці, з усміхненим рум'яним обличчям і з бобром на плечах.

Боже мій! — вигукнув Збишко.— Як ти його витягла?

Як? Влізла в воду, та й тільки! Мені не першина, а тебе не хотіла пустити, бо хто не знає, кудою пливти, того мул одразу засмокче.

А я тут чекав тебе, як дурень! Хитра ж ти яка!

Ну, а що ж я мала перед тобою роздягатися?

То ти й стріл не забула?

Ні. Я тільки хотіла одвести тебе від берега.

А якби я за тобою пішов, ото б диво побачив! Було б з чого чудуватись! Ого!..

Замовчи!

Їй-богу, вже йшов.

Замовчи!..

Очевидно, щоб перемінити-розмову, Ягенка сказала:

—Викрути мені косу, бо з неї тече вода на плечі, Збишко одною рукою перехопив косу біля голови,

а другою почав викручувати.

—Краще було б її розплести, вітер одразу висушив би,— сказав він.

Але Ягенка не хотіла розплітатись, бо їм треба було пробиратися крізь гущавину. Збишко взяв на плечі бобра, а Ягенка йшла попереду й казала:

—Тепер наш Мацько швидко видужає, бо для ран нема кращих ліків, як ведмеже сало всередину, а бобровий жир зовні. За якихось два тижні він зможе сідати на коня.

— Дай йому боже! — відповів Збишко.— Я жду цього, як порятунку, бо хворого мені залишити не можна, а сидіти тут тяжко,

Тобі тяжко тут сидіти? — спитала Ягенка.— Чого ж це?

Хіба Зих нічого не казав тобі про Данусю?

Щось там розказував... Знаю... Вона тебе покривалом повила... знаю!.. Казав також, що кожен рицар дає якісь там обітниці служити своїй пані серця... Але він казав, що та служба нічого не означає... бо деякі й жонаті такій пані служать... А та Дануся, Збишку, хто вона така? Скажи... Яка вона, Дануся?

Ягенка близько підійшла до Збишка і з великим занепокоєнням почала дивитися йому в обличчя, а він не звернув ніякісінької уваги на її стривожений голос і спокійно сказав:

—Вона не тільки пані серця, але й наймиліша моя кохана. Я не казав цього нікому, а тобі скажу, як рідній сестрі, бо ми ж знаємо одне одного змалку. Пішов би я за нею світ за очі, до німців і до татар, бо другої такої нема в усьому світі. Нехай дядько сидить у Богданці, а я помандрую до неї... Що мені без неї Богданець, достаток, худоба, що мені абатове багатство? Сяду ось на коня та й поїду і, бог свідок, що обітницю, яку їй дав, виконаю, якщо сам раніш головою не наложу.

—Я цього не знала...— глухо відповіла Ягенка.

І Збишко почав їй розказувати, як познайомився з Данусею в Тинці, як одразу дав їй обітницю, і про все, що сталося потім — про своє ув'язнення, про те, як Дануся його врятувала, про Юрандову відмову, прощання,про свій сум і, нарешті, про радість, що після одужання Мацька він зможе поїхати до коханої дівчини, щоб виконати свою обіцянку. Він перестав розказувати, аж як побачив слугу, який чекав їх з кіньми па узліссі.

Ягенка одразу сіла на коня й почала прощатися з Збишком,

—Нехай слуга їде з бобром за тобою, а я повернусь до Згожелиць.

—Хіба ти не поїдеш до Богданця? Зих же там.

—Татусь мали повернутись і мені сказали теж їхати додому.

Ну, то бог тобі віддячить за бобра.

З богом...

За хвилину Ягенка залишилась сама. Їдучи заростями вересу додому, вона деякий час дивилася вслід Збишкові, а коли він зник за деревами, затулила долонями очі, немов захищаючись від сонячного блиску.

Незабаром, з-під пальців її почали спливати по щоках рясні сльози і, як горох, падали одна за одною на сідло й на кінську гриву.

Після розмови із Збишком Ягенка три дні не показувалась у Богданці а на четвертий з'явилася із звісткою, що до. Згожелиць приїхав абат. Мацько сприйняв цю новину трохи схвильовано. Правда, у нього було чим викупити з застави Богданець, він навіть підрахував, що. йому вистачить і на збільшення кількості поселенців, і на примноження худоби, і на. інші господарські потреби, але багато що в цій справі залежало від зичливості заможного родича, який, наприклад, міг забрати або залишити поселених ним у Богданці хлопів і тим збільшити чи зменшити прибутковість маєтку.

Тому Мацько дуже докладно розпитував Ягенку, в якому настрої абат прибув: веселий чи похмурий, що говорив про них і коли приїде до Богданця. Вона до ладу відповідала на запитання, стараючись підбадьорити і заспокоїти його.

Розказувала, що абат приїхав здоровий і веселий, із значним почтом, в якому крім озброєних слуг було кілька кліриків — кандидатів на церковні посади та піснярів, що він поспівує з Зихом і охоче слухає не тільки духовних, ай світських пісень. Вона також зауважила, що він з великим співчуттям розпитував про Мацька і охоче слухав оповідань Зиха про Збишкові пригоди в Кракові.

—Ви самі краще знаєте, що вам робити,— закінчила розумна дівчина,—але я так думаю, що Збишкові годилося б поїхати зараз і привітати старшого родича, не дожидаючи, поки він сам приїде в Богданець.

Мацькові сподобалась така порада, і він покликав Збишка і сказав йому:

— Одягнися гарненько і поїдеш поклонитися абатові, появиш йому шану, щоб він тебе полюбив. А потім звернувся до Ягенки:

—Не дивно мені було б, якби ти була дурна, на те ти й жінка, але що ти маєш; розум, оце дивно. Скажи ж мені, як найкраще пригостити абата і чим його розважити, коли він приїде сюди?

—Щодо їжі, то він сам скаже, чого схоче; він любить добре попоїсти, тільки треба якнайбільше шафрану, тоді він не буде вередувати.

Мацько схопився за голову:

Звідки ж я йому візьму шафрану!..

Я привезла,— сказала Ягенка.

—Дай боже, щоб такі дівки й на камені родили! — радісно вигукнув Мацько.— І для очей ти втішна, і хазяйновита, і моторна, і до людей зичлива! Ех, якби я був молодий, зараз би тебе взяв!..

Ягенка непомітно глянула на Збишка і, тихо зітхнувши, говорила далі:

Я привезла також кості, кубок і сукно, бо абат після їди любить пограти в кості.

Була у нього ця звичка й раніше, і він при цьому страшенно сердився.

Сердиться він і тепер; не раз хряпне кубком об землю і вискакує за дверї й біжить у поле. Але потім повертається і сам перший сміється та дивується з свого гніву... Та ви ж його знаєте... Коли йому не противитись, то нема кращої людини на світі.

— А хто б йому там противився, коли він і розумніший за інших!

Поки вони розмовляли, Збишко переодягався в комірчині. Нарешті він вийшов такий пишний, що Ягенку аж засліпило, так самісінько як тоді, коли він вперше приїхав до Згожелиць, одягнений у свою білу яку. Але тепер її пойняв глибокий сум, що та врода не для неї, що він кохає іншу.

Мацько радів, гадаючи, що Збишко сподобається абатові, який не чинитиме ніяких перешкод при переговорах. Ця думка так його втішила, що він вирішив їхати разом із Збишком.

—Скажи, щоб помостили мені в возі,— мовив він до Збишка,— якщо я міг їхати з Кракова аж до Богданця з залізякою між ребрами, то тепер без неї можу поїхати до Згожелиць.

—Коли б вам не запаморочилось в голові,— сказала Ягенка.

— Та нічого мені не буде, бо я вже чую в собі міць.

А як і запаморочиться, то абат побачить, як я до нього поспішав, і буде щедрішим.

— Мені дорожче ваше здоров'я, ніж його щедрість, — озвався Збишко.

Але Мацько уперся й наполіг на своєму. По дорозі він трохи стогнав, проте не переставав научати Збишка, як той має поводитись у Згожелицях, особливо наказував йому бути слухняним та покірним перед багатим родичем, який ніколи не терпів найменшого опору.

Приїхавши до Згожелиць, застали Зиха й абата на призьбі, де вони споглядали погідний божий світ та попивали вино. За ними, під стіною, сиділо в ряд на лаві шість чоловік з почту абата, в тім числі два піснярі й один прочанин, якого легко було впізнати по закарлюченій палиці, тикві коло пояса та по нашитих на темну одежу раковинах. Інші були схожі на кліриків, бо волосся зверху на голові у них було вибрите, але вони носили світський одяг, паси — з волової шкіри, а при боці — короткі мечі.