Казав так: «Я знаю, що Дануська була в Щитні, але вони її викрали і або уморили, або кудись вивезли. Це,— каже,— зробив старий де Леве, і клянусь богом, доти не заспокоюсь, поки не захоплю його».

Так він сказав? Тоді, напевне, він поїхав у східні комтурії, але там зараз війна.

— Він знав, що там війна, тому й поїхав до князя Вітольда. Казав, що з його допомогою він доб'ється чого-небудь від хрестоносців навіть швидше, ніж з допомогою самого короля.

— До князя Вітольда! — зриваючись з місця, вигукнув Мацько.

Потім звернувся до Ягенки:

Бачиш, що значить розум! Чи не я тобі казав те саме? їй-богу, я знав, що нам доведеться їхати до Вітольда.....

Збишко сподівався, — зазначив ксьондз Калеб, — що Вітольд вторгнеться в Пруссію і здобуватиме тамтешні замки.

— Якщо матиме час, то він не забариться це зробити,— докинув Мацько.— Ну, хвалити бога, тепер ми принаймні знаємо, де Збишка шукати.

Отже, нам треба зараз вирушати! — сказала Ягенка.

Замовчи! — вигукнув Мацько.— Не личить слугам встрявати з своїми порадами!

Сказавши це, він значущо глянув на неї, немов нагадуючи їй, що вона — слуга. Ягенка зрозуміла і замовкла.

Мацько трохи подумав і сказав:

—Ну, тепер ми вже знайдемо Збишка, бо він ні в якому іншому місці, а тільки у князя Вітольда. Але хотілося б напевне знати, чи він іще чогось шукатиме по світі, крім тих німецьких голів, на котрі дав обітницю?

—Як же його взнати? — спитав ксьондз Калеб.

Якби я знав, що той щитнинський капелан уже повернувся з синоду, то побачився б з ним,— відповів Мацько.— У мене є листи Ліхтенштейна, і я можу їхати до Щитна безпечно.

То був не синод, а конгрес,— зауважив ксьондз Калеб, — і капелан уже давно мусив повернутися.

Це добре. Ну, то можете покластись на мене... Візьму з собою Главу і про всяк випадок двох слуг з бойовими кіньми та й поїду.

— А потім до Збишка? — запитала Ягенка.

—А потім до Збишка, але поки що ти залишишся тут і чекатимеш, доки ми не повернемось із Щитна. Я так гадаю, що більш як три або чотири дні не забаримось. Кості мої ще міцні, а до труднощів мені не звикати. Але прошу вас, отче Калеб, дати мені листа до щитнинського капелана. Коли я покажу йому, листа, він швидше мені повірить... бо ксьондзи завжди більше довіряють один одному.

— Люди добре відзиваються про цього ксьондза,— сказав отець Калеб.— І коли хто-небудь щось знає, то це він.

До вечора Калеб приготував листа, а другого дня, ще до сходу сонця, старого Мацька вже не було в Спихові.

Юранд прокинувся від довгого сну в присутності ксьондза Калеба і, забувши уві сні, що з ним сталося та не знаючи, де він знаходиться, почав обмацувати ліжко й стіну, під якою воно стояло. Тоді ксьондз Калеб обійняв його і, зворушений до сліз, став говорити:

—Це я! Ти в Спихові! Брате Юранде! Господь послав тобі випробування... але ти серед своїх... тебе привезли добрі люди... Брате Юранде! Брате!!.

І, пригорнувши його до грудей, став цілувати в чоло, в западини очей, і знову пригортав, і знову цілував. А Юранд спочатку був наче приголомшений і, здавалося, нічого не розумів, потім став водити лівою рукою по лобі й голові, немов хотів оді гнати й розвіяти важкі хмари сну і приголомшення.

—Ти чуєш мене і розумієш? — спитав ксьондз Калеб.

Юранд дав знак головою, що чує, потім сягнув рукою до срібного розп'яття, яке здобув колись у бійці з одним багатим німецьким рицарем, притулив до уст та грудей і віддав ксьондзові Калебові.

А той сказав:

—Розумію тебе, брате! Він залишається з тобою, і як вивів тебе з неволі, так може повернути тобі все, що ти втратив.

Юранд показав рукою вгору, даючи зрозуміти, що тідьки на небі йому буде повернено все втрачене, при чому в його очних западинах знову виступили сльози, а на змученому обличчі відбився невимовний біль.

Ксьондз Калеб, зрозумівши цей рух і цей біль, як знак, що Дануськи вже нема живої, впав навколішки коло ліжка і промовив:

—Пошли їй, господи, вічну пам'ять і царство небесне, хай з богом спочиває, амінь.

Почувши це, сліпий Юранд підвівся на ліжку й почав крутити головою й махати рукою, немов хотів щось заперечити і спинити ксьондза Калеба. Але вони не могли порозумітися, бо в цю мить увійшов старий Толїма, а за ним залога городища, прикажчики, найповажніші і старі спиховські кмети, лісники, й рибалки — звістка про повернення старого пана вже розійшлася по всьому Спихову. Вони обіймали його коліна, цілували в руку й ревно плакали, бачачи цього каліку-діда, який нічим не нагадував колишнього могутнього Юранда, грозу хрестоносців і звитяжця в усіх сутичках. Але деяких, саме тих, котрі ходили з ним у походи, поривав шалений гнів, обличчя їх блідли і робились жорстокими. Вони стали збиватися в купки, перешіптуватись, штовхаючи один одного ліктями, поки, нарешті, не вийшов наперед один із спиховської залоги, коваль Сухаж, Він підійшов до Юранда, вклонився йому в ноги і сказав:

Коли вас привезли, пане, ми зараз же хотіли вирушити на Щитно, але той рицар, що вас привіз, заборонив. Але тепер, пане, ви нам дозвольте, бо не можемо ж ми залишити це діло без помсти. Нехай буде так, як воно завжди бувало. Безкарно нас ніколи не ганьбили й тепер не будуть... Нападали ми на них під вашим проводом, нападемо й тепер під проводом Толіми або й без нього, Ми неодмінно повинні здобути Щитно й виточити з них їхню собачу кров — хай нам поможе в цьому ділі бог!

Хай нам поможе бог! — повторило кільканадцять голосів.

—На Щитно!

— Вимагаємо їх крові!

І бажання помсти пойняло запальні мазурські серця. Обличчя нахмурились, очі заблищали, декотрі заскреготіли зубами. Лише через деякий час гомін голосів і скрегіт замовкли і всі очі звернулись до Юранда.

В першу мить лиця його порожевіли, наче в ньому заговорили колишня злопам'ятність і бойовий запал. Він підвівся й знову почав чогось шукати рукою на стіні. Людям здалося, що вій шукає меча, а тимчасом пальці його натрапили на хрест, що його ксьондз Калеб почепив на старе місце.

Юранд вдруге зняв хреста з стіни, і обличчя його зблідло; він обернувся до людей, звів угору порожні западини очей і простягнув наперед розп'яття.

Всі замовкли. Надворі вже вечоріло. Крізь відчинене вікно долітало щебетання птаства, що готувалося до сну в піддашшях будівель та в липах на подвір'ї. Останнє червоне проміння сонця, проникаючи в кімнату, лягало на піднятий угору хрест і біле волосся Юранда.

Коваль Сухаж подивився на Юранда, обернувся до товаришів і, перехрестившись, навшпиньках вийшов з кімнати. Так само тихо вийшли за ним і всі інші. Зупинившись на подвір'ї, вони почали перешіптуватись між собою:

Ну, як?

Не підемо, чи що? — Не дозволив!

— Полишає помсту на бога. Видно, й душа в ньому змінилася.

Так воно було й насправді.

В кімнаті Юранда залишились тільки ксьондз Калеб і старий Толіма, а з ними Ягенка з Сецехівпою, котрі, побачивши в дворі цілий гурт озброєних людей, також прийшли з ними подивитись, що тут діється.

Сміливіша за Сецехівну Ягенка тепер підійшла до Юранда.

—Боже вам поможи, рицарю Юранде! — сказала вона.— Це ми, котрі привезли вас з Пруссії.

Коли він почув її молодий голос, обличчя його прояснилось. Він, мабуть, докладніше пригадав усе, що сталося на щитнинському шляху, бо кілька разів з подякою кивнув головою і приклав руку до серця. А вона почала розказувати, як його зустріли і як його впізнав чех Глава — зброєносець рицаря Збишка, і як, нарешті, його привезли до Спихова. Розказала також і про себе, що вона з товаришем носить меч і щит за рицарем Мацьком з Богданця, Збитковим дядьком, який вирушив з Богданця шукати небожа, а тепер поїхав до Щитна і за три або чотири дні повернеться до Спихова.

На згадку про Щитно Юранд, правда, не схвилювався так, як тоді на дорозі, проте на його обличчі позначився великий неспокій. Але Ягенка запевнила його, що рицар Мацько так само хитрий, як і мужній, і що він не дасться спіймати себе на гачок, а крім того, у нього є від Ліхтенштейна листи, з якими він може скрізь їздити безпечно. Ці слова значно заспокоїли Юранда. Видно було, що він хотів би запитати багато про що і мучиться від цього. Кмітлива дівчина одразу збагнула його бажання і сказала: